Частина друга. Змужніння

І

На третій рік життя Ваб став видаватися дорослим ведмедем, хоч справжньої ведмежої сили в нього ще й не було. Хутро його дуже посвітліло, ось чому індіянин-мисливець Спават з Шошонських гір і назвав його Вабом, тобто світлошкірим.

Спават був чудовий мисливець, і як тільки він побачив у верхів’ї Мітітсі дерево, об яке чухався Ваб, то відразу ж здогадався, що тут водиться великий грізлі. Багато днів никав він по долині, коли, нарешті, вислідивши здобич, вистрелив по ній; але цього разу він тільки поранив Ваба в плече. Ведмідь страшно заревів з болю, але войовничий його настрій пропав. Він подерся на гору, минув передгір’я, знайшов собі затишне місце й заліг.

Інстинкт підказав йому, як треба лікуватися. Лежачи якомога спокійніше, він почав лизати рану і шерсть кругом неї. Цим самим він вичистив її від бруду, а намочена слиною шерсть злиплася, і на рані утворилася наче пов’язка, так що туди тепер не могли потрапити повітря, пилюка та мікроби. Кращого лікування годі було й придумати.

Але тим часом індіянин ішов його слідами. Ваб почув запах ворога і подерся ще вище. Проте скоро й там він відчув, що ворог наближається. Вабові довелося відступати далі й далі, аж поки пролунав другий постріл, завдавши йому ще одної рани. Тут уже Ваб розлютився. З того дня, як загинула його мати, він нічого так не боявся, як цього жахливого запаху людини, заліза і рушниці, але тепер усякий страх у нього наче рукою зняло. Переборюючи біль, він піднявся ще вище на гору, пройшов під прискалком футів на шість заввишки, а потім повернувся і заліг, причаївшися на прискалкові. Небавом з’явився індіянин з рушницею й ножем у руках. Він радісно роздивлявся криваві ведмежі сліди, простуючи схилом, засіяним гострими каменюками. Упертий мисливець піднімався все вище, пильно розглядаючи криваві плями долі і ні разу не поглянувши вгору, де, ледве втримуючи біль і лють, притаївся ведмідь. Ваб бачив, як до нього підходить індіянин, що ніс йому смерть, чув неприємний людський запах. Він сперся на поранену тремтячу лапу, а здорову підвів, очікуючи слушної миті. І коли індіянин порівнявся з ним, Ваб так його вдарив, що той покотився без жодного звуку. У цьому ударі поєдналися природна сила ведмедя з його лютою ненавистю до переслідувача. А потім Ваб устав і пішов шукати спокійного закутка, щоб загоїти свої рани. Відтоді він уже ніколи не зустрічався з. цим індіянином і міг спокійно спочивати й видужувати. Так він переконався, що коли хочеш миру, спокою, то треба боротися, воювати.

II

Роки все минали й минали, і Ваб тепер уже спав не так міцно, і кожної весни прокидався дедалі раніше. Він став тепер величезним ведмедем-грізлі, і було все менше й менше ворогів, які наважилися б зустрітися з ним віч-на-віч. За шість років з нього вдався здоровий, дужий, понурий ведмідь, що не знав ні кохання, ні дружби, відколи загинула його мати.

Ніхто ніколи не чув, щоб у Ваба була подруга. Інші ведмеді парувалися з року в рік, а він залишався одиноким, як і колись у юності. А для ведмедя у всіх відношеннях не добре залишатися одному, його похмурість збільшувалася так само, як і його сила. Тепер кожен, кому доводилося з ним зустрітись, бачив, що це вельми небезпечний ведмідь.

Потрапивши змалечку в долину Мітітсі, Ваб так і залишився там жити, і вдача його стала ще лютіша після численних пригод з пастками та сутичок з іншими дикими звірами. Щоправда, тепер йому вже ніхто не був страшний. Не боявся він і пасток, бо навчився чудово розпізнавати гострий запах людини й заліза, особливо після того випадку, що стався на шостому році його життя.

Якось своїм чутливим носом він почув, що в лісі лежить мертвий лось.

Він пішов на запах і побачив, що найкраща частина туші розідрана. Правда, тут ледь-ледь учувався запах людини і заліза, такий страшний для нього, але надто ласе було це м’ясиво. Він обійшов навколо туші, став на задні лапи і з своєї восьмифутової висоти уважно розглянув її. Потім обережно рушив уперед. Аж раптом його ліва лапа потрапила у здоровий ведмедячий капкан. Він страшно заревів з болю і люто став кидатися на всі боки. Але це вже був не бобровий капкан, а великий, у сорок фунтів вагою.

Ваб люто накинувся на капкан і почав його гризти так, що з рота пішла піна. Він спробував застосувати свій давній спосіб: став задніми ногами на обидві пружини й натиснув на них усією своєю вагою. Але цього було не досить. Тоді він витяг кілок і з гуркотом потяг капкан за собою на гору. Знову і знову намагався він звільнити лапу, та все даремно. Раптом Ваб побачив недалеко товсте дерево, яке лежало впоперек дороги, і йому майнула щаслива думка. Підійшовши до дерева, він натиснув задніми лапами на пружини пастки, а сам щосили уперся своїми могутніми плечима об дерево. Цього разу капкан не витримав, його щелепи розкрилися, і Ваб витяг свою лапу. Він знову був вільний, хоч і позбувся великого пальця, який залишився в пастці.

Знову Вабу довелося лікувати болючу рану, а що він був лівша,— коли йому треба було перекинути камінь, він ставав на праву лапу, а перекидав лівою,— то тепер він уже не міг добувати ті ласощі, які заховуються під камінням або трухлими стовбурами дерев. Нарешті рана загоїлася, але він ніколи не міг забути цього випадку, і відтепер різкий запах людини або заліза, не кажучи вже про пороховий дим, доводив його до страшної люті.

Багаторазовий досвід навчив його, що, почувши мисливця здалеку, краще якнайшвидше тікати, а коли вже тікати пізно, то треба відразу ж кидатися в запеклий бій. Незабаром усі пастухи довідалися, що у верхів’ях живе ведмідь, з яким краще не зустрічатися.

III

Якось Ваб прийшов у горішню частину своїх володінь, де вже давно не бував, і здивовано побачив дерев’яний барліг, в якому звичайно живуть люди. Обійшовши його, він почув відразу ж ненависний запах людини й рушниці, який завжди лютив його. Раптом почулося голосне «бах!» — і гострий біль пройняв йому задню ліву лапу, яка ще змалечку була скалічена. Ваб повернувся й побачив людину, що бігла до недавно збудованої хатки. Якби Ваба поранили в плече, він був би безсилий, але мисливець поцілив тільки в лапу.

Могутні лапи Ваба могли кидати соснові колоди, наче палички, одним ударом цих лап він міг убити найбільшого гірського бика, його кігті могли відривати величезні шматки каменю від скелі,— то що була для них навіть смертоносна рушниця?

Коли ввечері повернувся додому товариш цього мисливця, то на закривавленій долівці він побачив мертве тіло. Криваві сліди знадвору і кілька слів, надряпаних тремтячою рукою на звороті книжки, розповіли йому, що тут сталося:

На мене напав Ваб. Я його побачив коло річки і поранив його.
Хотів утекти в хату, але він мене догнав. Боже, як мені боляче. Джек.

Все було ясно. У Вабові володіння прийшла людина, хотіла вбити ведмедя, а ведмідь убив цю людину. І все ж Джеків товариш поклявся помститися.

По слідах ведмедя він пішов у каньйон і чатував там на ворога не один день і не два. Розкидав принади, ставив пастки… Аж ось якось він почув торохняву, гуркіт — і побачив, як величезна брила покотилася згори, перелякавши двох оленів, що помчали геть, як на крилах. Спочатку Міллер подумав, що стався обвал; але незабаром зрозумів, що брилу перекинув Ваб, аби злизнути зісподу двох-трьох мурашок.

Вітер дув від Ваба до мисливця, і Міллер добре роздивився ведмедя, залишаючися непоміченим. Величезний ведмідь шукав собі Тжу, шкутильгаючи на задню лапу, і час від часу глухо рикав, коли необережний рух викликав раптову біль. Міллер подумав: «Або я його вб’ю, або схиблю, і тоді — біда». Він різко свиснув, ведмідь зупинився, нашорошив вуха, і Міллер вистрелив йому в голову.

Але в цю мить ведмідь повернув свою величезну кошлату голову, і куля тільки подряпала її. По диму Ваб здогадався, де його ворог, і, страшенно розлючений, помчав щосили туди.

Міллер кинув рушницю додолу, а сам виліз на єдине високе дерево, що росло поблизу. Даремно Ваб лютився внизу, здираючи кору з дерева зубами й кігтями,— він ніяк не міг дістатися до Міллера. Цілих чотири години не відходив ведмідь, потім повільно зник у кущах. Міллер ще посидів на дереві з годину, щоб переконатися, що Ваб пішов-таки звідси. Потім зліз додолу, взяв рушницю і попростував додому. Але Ваб схитрував: він тільки вдав, що пішов геть, а насправді повернувся і сховався в кущах. Як тільки мисливець відійшов від дерева так, що не міг уже до нього добігти, Ваб кинувся на нього. Хоч і поранений, він біг швидше, ніж Міллер, і через чверть милі він зробив з мисливця те саме, що мисливець поклявся зробити з ним.

Лише згодом, знайшовши рушницю та рештки, його друзі здогадалися, що з ним сталося.

Хатинка в долині Мітітсі розвалилася. В ній ніхто не захотів жити — і місцевість була малопринадна, і жахливий грізлі наганяв на всіх смертельного жаху.

IV

Пізніше у верхів’ї Мітітсі знайшли золото. З’явилися золотокопачі, все по двоє, і почали блукати посеред гір, рити землю та забруднювати струмки. Переважно це були підстаркуваті люди, що почали вже сивіти. Вони жили весь час у горах і дуже скидалися на ведмедів. Як і грізлі, вони скрізь копали і рились, але не заради смачних, корисних корінців, а заради блискучого жовтого піску, якого не можна їсти. Як і грізлі, вони нічого так не хотіли, як того, щоб їм не заважали ритися в землі.

Здавалося, що вони розуміли Ваба. Коли Ваб уперше зустрів їх, то став на задні лапи і його маленькі очі засвітилися недобрим зеленим вогнем. Старший чоловік сказав товаришеві:

— Не чіпай його, і він нас не зачепить.

— Але який він здоровило, правда ж? — стривожено мовив той.

Ваб уже готовий був кинутися на них, проте щось його стримувало — щось йому самому незрозуміле, щось таке, що і в людині, і в ведмеді важить більше навіть за його розум, даючи можливість знаходити правильне рішення навіть у найскладніших життєвих обставинах.

Звичайно, Ваб не зрозумів, про що балакали поміж собою ці люди, але відчув у них щось інше, не таке, як завжди. Запах людини й заліза був і тут, але цей запах був не такий гострий, і тому Ваб не лютував так. як раніше.

Люди не рухалися, Ваб глухо зарикав, опустився на всі чотири лапи і зник.

Під кінець цього року Ваб знову зустрівся з чорним ведмедем. Та який він став тепер маленький! Ваб міг його одним ударом перекинути через Грейбул.

Але чорний ведмідь не став цього чекати. Він швидко, хоч і задихаючися, виліз на дерево. Це був товстий, гладкий ведмідь. Ваб підійшов до дерева, став біля нього на задні лапи, сягнувши висоти в дев’ять футів. Своїми здоровенними кігтями він зірвав усю кору з дерева. Від кожного удару його лап дерево тряслося, а чорний ведмідь на ньому тремтів і скрикував із жаху.

Що пригадав Ваб, побачивши чорного ведмедя? Може, давно забуту рідну річку Пайні, тамтешні ліси, в яких так багато різної їжі?

Ваб залишив переляканого ведмедя на самісінькому вершечку дерева, а сам, не довго думаючи, почимчикував уздовж Мітітсі до Грейбулу, обминув гору Рімрок і через кілька годин уже був у рідному лісі нижнього Пайні, де було, як і колись, у далекому дитинстві, чимало ягід та мурах.

Він уже й забув, які чудові ліси на Пайні: вдосталь їжі, жодного золотошукача, який би забруднював струмки, жодного тобі мисливця, навіть нема комарів та мух, а зате чимало прекрасних галявинок у лісі, захищених горами від зимових вітрів.

Більше того, там не було жодного грізлі, а на чорних ведмедів він міг і не зважати.

Ваб був дуже задоволений. Перш за все він викупався у калюжі, а потім підійшов до дерева, яке стояло саме там, де зливалися Пайні й Грейбул, і на висоті восьми футів залишив свою позначку.

З кожним днем наш Ваб ішов усе далі й далі між скелястими відногами Шошонських гір, освоюючи все нові й нові місця. Коли він знаходив позначки чорних ведмедів на сухих деревах, то своєю могутньою лапою так бив по них, що вони з тріском падали на землю.

Якщо ж ці позначки були на зелених деревах, тоді він над ними робив свою власну позначку, закріплюючи її глибокими подряпинами своїх здоровенних кігтів.

Тут, у верхів’ях Пайні, до цього часу панували чорні ведмеді, які поїдали запаси білок у дуплах, і білки почали влаштовувати свої склади в щілинах під пласкими каменями, які Ваб тепер легко перевертав. Під кожним четвертим чи п’ятим каменем він знаходив запас горіхів білки або бурундука. Деколи там був і маленький господар, тоді Ваб без усякого душив його своєю лапою і з’їдав замість приправи до його ж власних горіхів.

Хоч куди йшов Ваб, скрізь він залишав свої об’яви:

«Зайди, начувайтеся!»

Ці попередження були видряпані якомога вище, і кожен звір, почувши запах і вгледівши шерсть, відразу розумів, що тут поселився величезний ведмідь-грізлі.

Якби у Ваба була жива мати, то вона його б навчила, що там, де добре навесні, дуже погано влітку. А так йому довелося учитися на власному досвіді, який підказав йому, що домівку треба змінювати зі зміною пори року. Напровесні добра пожива там, де звичайно пасеться худоба і водяться лосі — взимку чимало тварин гине, і можна харчуватися їхніми тушами. Раннього літа найкраще діставати їжу на зігрітих сонцем схилах горбів, де можна наїстися дикої ріпи або якогось солодкого коріння. Під кінець літа достигають ягоди на кущах в річкових долинах, а восени в соснових лісах завжди вдосталь їжі, і там можна добре відгодуватися на зиму. Щороку його володіння все більшало. Він не тільки прогнав усіх чорних ведмедів з басейнів річок Пайні та Мітітсі, але й убив того ведмедя, який прогнав його колись з долини Вохаус. Ваб умів не тільки розширювати своє володіння, воювати за нього: якось у середній течії річки Мітітсі поселилися люди, що шукали місця для ферми. Він розігнав їхніх коней і сплюндрував табір. Таким чином усі, і тварини, і люди, тепер знали, що вся місцевість від піку Франка до Шошонських гір належить такому господарю, який уміє захищати свої володіння, і що господар — Ваб із Мітітсі.

Ніхто не міг тепер помірятися з Вабом силою. Його вороги хотіли б занапастити його підступами, але Ваб ніколи не забував свого колишнього знайомства з пастками. Він мав за правило — ніколи й близько не підходити туди, де пахне людиною або залізом, і тому вже ніколи не попадався.

Отак і провадив Ваб своє самотнє життя, тиняючись по горах у пошуках поживи. Великі брили він шпурляв так, наче це були камінці, а здоровенні дерева ламав, наче сірники. Всі звірі в горах і долинах знали тепер Ваба і тікали від цього велетня, що колись був безпомічним загнаним ведмежам. А скількох чорних ведмедів він убив за те, що колись один з них так жорстоко з ним повівся! Дикі коти, побачивши його, відразу ж дерлися на дерево, але коли дерево було сухе, то Ваб і його й кота нищив до цурки. Навіть гордовитий жеребець, що водив табун мустангів, і той звертав Вабу з дороги. Великі сірі вовки та пуми залишали свою здобич і тікали геть, забачивши його. Злякані антилопи мчали, мов на крилах, коли він простував по зарослій шальвією долині. Якщо ж Ваб зустрічався з якимсь биком, занадто нерозумним через молодість і занадто великим, щоб злякатися, то одним ударом величезної лапи він розбивав йому череп, чинячи з ним так, як багато років тому збиралася вчинити з малим Вабом одна корова.

Природа-мати завжди частує всіх з двох однакових чаш: в одній — гіркий трунок, а в другій — солодкий. І кожен мусить випити з обох порівну. Хоч як було важко Вабові змалечку, зате тепер він став наймогутніший. Ніяких радощів у житті, що їх мали інші грізлі, він не зазнав, але зате міг пишатися своєю надзвичайною силою.

Так минали роки, а Ваб жив без подруги, без товаришів. Завжди похмурий, нерадісний, безстрашний, він щодня був готовий до бою, але найбільш хотів одного — щоб його ніхто не турбував. У нього була тільки одна-єдина втіха — усвідомлення своєї величезної сили, радісний дрож від того, що переможений ворог котиться йому під ноги, або від того, що зрушає з місця й котиться величезна брила, на якій він випробовував свою силу.

V

Для тих, у кого добрий нюх, кожнісінька річ має свій запах. Усе своє життя Ваб вивчав різні запахи і тепер чудово розумів значення майже всіх запахів, які трапляються в горах. Кожнісінька річ мала для нього свій голос, який звучав гучніше, аніж той голос, що чуємо ми, бо само собою зрозуміло,— добрий нюх вартий зору та слуху, разом узятих. І кожний з безлічі цих голосів кричав: «Ось хто я!»

Ягоди ялівцю, шипшини, суниць ніжним, приємним голосом співали: «Ось ми, ягоди, ягоди!»

Великі шпилькові ліси гучно виспівували: «Ось ми, кедри!» А коли Ваб підходив ближче до цих лісів, то чув ніжне: «Ось ми, кедрові горіхи!».

Там, де росло солодке коріння, вітер доносив йому в травні цілий хор голосів: «Солодке коріння, солодке коріння!»

Коли він добирався до цього коріння, то кожен корінець розповідав його носові про себе: «Ось я, великий корінець, спілий, смачний!» або різким, тоненьким голосом: «Ось я, поганенький, волокнистий корінець».

Голосно озивалися восени широкі соковиті гриби: «Ось я, чудовий гриб-сироїжка!», а отруйні гриби попереджали: «Я поганка, не чіпай мене, бо захворієш». На схилах ущелин чути було пісню дзвіночків, тонку, як їхні стебельця, ніжну, як їхній голубий колір. Але голоси квітів не цікавили Ваба, він їх навіть не помічав.

Таким чином кожна істота, кожна квітка, кожна скеля чи камінь розповідали про себе Вабовому носові. Вдень і вночі, в ясну й туманну годину великий вологий ведмедів ніс розповідав йому так багато про те, що йому треба було знати, і спокійно минав те, без чого йому можна обійтися. Ваб усе більше й більше покладався на свій ніс. Якщо очі й вуха казали йому про щось, він їм не вірив, аж поки ніс підтверджував: «Так, це правда».

Але людина цього не може зрозуміти, міське життя майже зовсім зіпсувало її колись гострий нюх.

Сотні запахів були приємні Вабові, на тисячі він не звертав ніякісінької уваги, чимало було й неприємних, але деякі просто його розлютовували.

Коли Ваб заходив у верхів’я Пайні, то вітер, бувало, деколи доносив сюди із заходу якийсь дивний, не знайомий йому запах. Деколи він не звертав на нього ніякої уваги, деколи цей запах здавався йому гидким. І він ніколи не йшов до нього. Якось північним вітром з верхнього водорозділу донісся дуже гидкий запах, не схожий ні на один із відомих Вабові. Так і хотілося якнайшвидше втекти від нього.

Ваб уже був у літах, і в нього дедалі частіше боліла задня, колись кілька разів ранена лапа. Після холодної ночі або в мокру погоду він ледве міг ступити на неї. І ось якось, коли в нього знову розболілася нога і він шкутильгав, західний вітер знову доніс до нього цей дивний запах. Ваб не розумів цього запаху, але якийсь внутрішній голос немов наказував йому: «Іди!» Запах їжі принаджує голодного звіра, хоч ситому він і не подобається. Отже, кожне бажання залежить від потреби організму. Мабуть, з цієї причини цей гидкий колись Вабові запах почав надити його до себе, і він пошкутильгав угору по стежці, порикуючи час від часу і люто відбиваючись від гілок, які ляскали його по голові.

Цей запах дедалі дужчав і привів Баба туди, де він ніколи раніше не бував.

Це був схил гори, вкритий білим піском, де під прискалком виднілася яма, звідки дзюркотів потік, а з ями так і парувало. Ваб підозріло принюхався — який дивний запах! І поплентався вниз по схилу.

По піску звивалася змія. Ваб розчавив її лапою, так гупнувши, що аж дерева затремтіли, а один валун, який звисав, покотився вниз. При цьому грізлі так гарикнув, що луна пішла, наче грім.

Потім він підійшов до повитої паром ями. Вона була цілком заповнена водою, що струменіла й парувала. Ваб умочив у воду лапу, вода була тепла, приємна на дотик. Тоді він вліз у яму обома задніми лапами і поволі став занурюватися у воду. Нарешті й увесь опинився у теплій воді, яка полилася через краї ями. Він грівся в зеленавій воді, що пахла сіркою, а вітер куйовдив пару над його головою.

Хоч у скелястих горах є багато таких сірчаних джерел, але в місцевості, де жив Ваб, це було єдине. І він лежав у ньому більше години, потім, відчувши, що вже накупався, виліз на берег. У нього зовсім не боліла задня лапа, і взагалі він почував себе чудово.

Ваб струсив воду зі свого кудлатого хутра і ліг на залитому сонцем прискалку, щоб висохнути. Потім дістався до найближчого дерева і залишив на ньому свою позначку. Біля цього джерела було чимало слідів і інших тварин, які тут лікувалися, але що з того? Відтепер це дерево мало на собі напис, виведений грязюкою, волоссям і запахом. Цей напис усіх попереджував: «Моя ванна. Геть звідси! Ваб».

Ваб полежав, доки висохла спина, потім ліг на спину й повертався з боку на бік, поки висох увесь. Він остаточно переконався, що почуває себе тепер дуже добре. Він не міг сказати, звичайно: «У мене погана хвороба — ревматизм, і сірчані ванни мені дуже допомагають». Але він твердо знав: «Мені було дуже недобре: після того, як я викупався в цій смердючій ямі, біль минув». З тих пір, як тільки починала боліти його нога, він приходив сюди лікуватися, і біль завжди зникав.