Смерть діда Овсія

Звісно, ні на який Лукомль дружинники Добрині та Муровця не пішли. Вони зупинилися в лісі, за півдня неспішного переходу від Римова. А гінці мчали далі, на Переяслав, де князь переяславський Володимир Мономах спішно збирав велику рать.

Сам Добриня з півсотнею старших дружинників отаборився у лісі ще ближче, одразу ж за Римовим. Потаємними стежками вони обійшли село і зупинилися на залісненому узвишші, звідкіля було видно не тільки Римів, а й Сулу, і все, що творилося за нею.

Поміж дорослих крутилося й декілька римівських хлопців. Вони готові були виконати будь-який наказ Добрині чи Муровця.

Звісно, не обійшлося і без Вітька.

А на світанку другого дня придибав до загону дід Овсій з Бровком.

— Усе гаразд,— мовив він.— З Горошина передавали — чекайте гостей.

День тягся нестерпно довго. Час від часу то один, то інший дружинник під’їжджали до узлісся і довго, до болю в очах, вдивлялися у бік Сули. Та за нею не було ані душі.

Вогнищ Добриня розкладати не велів. На ніч вляглися просто неба. З недалекого Римова долітало ґелґотіння гусаків, мукання і затяте собаче валування.

Вітько лежав горілиць на оберемку свіжої трави і вдивлявся у синю темряву неба, густо всіяного яскравими блискітками зірок. Лежав і дивувався, якими ж різними можуть бути ці зорі. Тоді, у половецькому полоні, вони здавалися йому такими далекими й холодними, аж мороз проймав поза шкірою. Чи не тому, що був серед чужинців?

А тут вони теплі й близькі. І то одна, то інша зірка підбадьорливо підморгувала до нього. З чого б це? Мабуть, тому, що він серед своїх.

З одного боку від Вітька розмістився Лидько. Спав він неспокійно, час від часу смикав плечем і щось бубонів. Мабуть, уже бився з половцями.

З іншого боку розлігся Ілля Муровець. Славетний богатир як поклав голову на сідло, так одразу ж і заснув. Спав тихо й міцно, як може спати лише мала дитина.

Неподалік, під кущем, розташувався Добриня з дідом Овсієм. На відміну від Муровця, їм не спалося. Спочатку вони тихо гомоніли про свої давні літа. Згодом Добриня почав жалітися:

— Краще б уже, друже Овсію, десять разів битися, ніж ото чекати. Ну, геть дурним стаю, коли не відаю, що й до чого.

— Я теж,— зітхнув дід Овсій.

— Не кажи. По тобі не видно.

— По тобі теж…

— Гей, діди,— не прокидаючись, подав голос Муровець.— Спіть уже, спіть, бо зараз ломаку візьму!

Діди тихенько захихотіли і замовкли.

Ще й не розвиднілося, як старшини знову зачаїлися біля узлісся і прикипіли поглядом до Сули.

Тумани густо пливли над землею. Здавалося, вони затопили всенький світ. За ними не було видно навіть сонця, яке мало стояти вже доволі височенько.

Дід Овсій тихо сперечався з Добринею.

— Як ти гадаєш,— казав Добриня.— Чи не пора нам послати по дружину? Даремно ми так далеко її відіслали.

— Не бійся, не даремно,— заперечував дід Овсій.— Навпаки, треба було ще далі відіслати. Сам же знаєш, що половець без вивідки і кроку не ступить.

— Знати, звісно, знаю, але ж отут-о…— І Добриня прикладав широку долоню до грудей.— А раптом вони оце в тумані підкрадаються!

— Рано ще їм. Вони хоч і половці, та не птахи. Зрештою сонце викотилося з-за туману. Стало припікати. Муровець мовчав. Лише кусав одну травинку за другою. І з тої кусаної трави вже можна було сніп набрати. На Добриню важко було дивитися. Він то зітхав, мов ковальський міх і витирав спітніле чоло, то злазив з коня і, втупившись у землю, ходив навколо нього. Збоку могло здатися, що він шукає гриби.

— Ну, чого б я ото так крутився? — пошепки дорікав йому дід Овсій.— Прийде коза до воза. Нікуди твої половці не дінуться.

— Твоїми б вустами та мед пити,— ще більше схилявся над землею переяславський тисяцький.— А раптом вони на Лукомль рушили?

І лише десь під вечір дід Овсій зненацька насторожився.

— Чуєте? — запитав він.

З глибини болота долинуло протяжне і густе ревіння.

— Водяний бугай,— сказав Добриня.— Ну то й що?

— А те, що половці йдуть…

Дружинники прикипіли очима до Сули.

Половці з’явилися, як грім з ясного неба. Всі вдивлялися в далечінь — а вони випірнули з-під очеретів майже навпроти узлісся, де крилися русичі. Було їх десятків зо два.

— Вивідники,— видихнув Олешко, котрий щойно повернувся від захованого у лісі війська.

— Атож, вони,— згодився Добриня і полегшено зітхнув.

Половці повільно обминали очерети. Вони їхали вервечкою, один за одним. На перехресті доріг зупинилися і почали про щось радитись. Тоді більша частина подалася у бік Римова, а п’ятеро сторожко рушили туди, де принишкли старші дружинники.

Тепер Добриня захвилювався, але вже з іншої причини.

— От же ж халепа,— буркотів він.— Чого доброго, рознюхають, що ми тут — і шукай вітра в полі.

— Може, відійти углиб лісу? — запропонував Олешко.

— А сліди куди дінеш? Бач, скільки натовкли! Дід Овсій у цю розмову не встрявав. Він про щось напружено думав. А коли половці наблизилися до лісу на відстань одного польоту стріли, дід Овсій сказав:

— Ви от що… Замріть тут і нічого не затівайте. Хоч що б сталося — ані пари з вуст!

Потому скочив на коня і подався через узлісся на Римів. За ним потрюхикав Бровко. Дід їхав не криючись. Навіть мугикав якусь безтурботну пісеньку. На лисуватому пагорбі зненацька зупинився, ніби лише в цю мить уздрів ворога.

— Половці-і! — вигукнув він і чимдуж подався до села.

Половецькі вивідники кинулися навперейми.

У Римові вдарили на сполох. Сторожа— трійко сивих дідуганів — поспіхом зашкутильгали до воріт. Вони готові були зачинити їх одразу ж після діда Овсія. Схоже було, що дід із Бровком таки встигнуть прослизнути до Римова перед носом у половців.

— Молодець! — збуджено приказував Добриня.— Ну, що б ми робили без нашого Овсія!

З крайніх хат вибігали жінки та підлітки, озброєні хто чим. У кого були вила, у кого коса чи рогач… Дід Овсій, які треба було чекати, дістався до воріт перший. Сторожа вже зачиняла ворота, коли один з половців схопився за лук. Забриніла тятива, зблиснув на сонці наконечник— і за хвилю в дідовій спині затремтіло охвістя стріли.

— У-у…— болісний зойк вихопився з Добрининих грудей і він підняв нагая, щоб пустити коня учвал. Проте Муровець поклав йому на плече важку руку.

— Стійте,— наказав він і сам скреготнув зубами.— Дідові вже не поможеш.

Добриня зі стогоном від’їхав убік.

Жінки з голосінням підхопили діда Овсія і понесли його подалі від воріт. Сторожа схопилася за луки. Від Городища їй на допомогу поспішало з десяток вершників. Всього з десяток.

Половці збуджено заґелґотіли. Вони на власні очі пересвідчилися, що війська у Римові немає. За якусь часину половці розчинилися у високих травах за Сулою.

Дід Овсій був ще живий. Біля нього метушилася тітка Миланка.

— Не поможе вже мені твоє зілля, сусідко,— хрипів дід і на його вустах ворушилася кривава піна.

Побачивши Добриню, що схилився над ним, дід Овсій сказав:

— Прощавай, друже. Вибач, коли щось не так… А ти, Ільку, займай моє дворище… Досить тобі цупити ягоди…уночі…

Вітькові дід Овсій через силу всміхнувся:

— Мирку… брата мого… дідька болотяного… бережіть…

А за хвилину несамовито заголосив Бровко. Поховали діда там, де він і хотів — під гранітною брилою на Городищі, звідкіля було видно на всі боки і звідкіля Микула Селянинович зміг би підняти його знову.

Ілля Муровець легенько, мов пір’їну, переніс дідове тіло до ями. А коли могилу зрівняли з землею, він вибивна брилі дідове ім’я і попрохав тих, що стояли довкола:

— Коли що, покладіть і мене поруч. Тільки не забудьте теж вибити ім’я, аби знав Микула, кого піднімає…