Обвести навкруг пальця

Дід Овсій уклав дідька болотяного на ряднину і той затих, обернувшись обличчям до стіни. Лише зрідка здригалася його крута горбата спина.

— Все буде гаразд,— сказав дід і, мов дитину, погладив Велеса по голові.— Ти полеж трохи, а я до тебе під вечер ще заскочу. Що тобі привезти?

Дідько болотяний щось стиха пробурмотів. Дід Овсій посміхнувся:

— Добре, будуть тобі вареники,— сказав він.— Сьогодні ж попрошу Миланку зварити вареники з сиром…

До Римова поверталися мовчки. Насуплений дід Овсій відштовхувався тичкою. Вітько сидів на носі човна і думав, як же нелегко живеться його далеким прародичам. Всього лише два тижні, як він потрапив до Римова,— а вже скількох немає! І серед них той дружинник, що перший вступився за Вітька. А тепер ось і Жила.

І невідомо ще, чи повернеться Олешко…Поступово його невеселі думки перейшли на дідька болотяного. Втому, що це була людина, Вітько тепер не мав ані найменшого сумніву. Але хто його так спотворив? І чому він живе на болоті, та ще й у бобровій хатці?

Дід Овсій казав, що собаки злих не люблять. А Бровко до Велеса горнеться, як мале цуценятко. То, виходить, дідько болотяний добра людина. Коли це, звісно, таки людина. Тоді чому ж його бояться яку Римові, так і в Горошині? Навіть дітей ним лякають. Вітько на власні вуха чув, як одна римівська мати страхала свого хлопчика такими словами:

«Не слухатимешся — схопить тебе дідько болотяний!» А горошинські жінки?

— Діду,— подав голос Вітько.— Чому б не розказати всім у Горошині, що тих п’ятьох покарано як половецьких вивідників? І що діда Печеніга вбив зовсім не Велес.

Дід Овсій вкотре відштовхнувся тичкою і перевів погляд кудись над очерети.

— Не треба нічого казати,— мовив він по довгій паузі.— Нехай думають, що Велес і справді лихий дідько. Менше тинятимуться плавнями. А то один поткне носа до них, інший — а там, дивись, і якийсь поганський вивідник почне хазяйнувати в плавнях, наче у себе вдома.

— А чому ж тоді горошинці ховаються від половців саме у плавнях? — зауважив Вітько.— І наші теж. Я сам чув від Жили.

— Звісно, ховаються. Проте не поодинці, а гуртом. Бо ж болото — то наш останній прихисток. І негоже в ньому товктися, кому заманеться…

— То, виходить, що коли ховаєшся від половця в болоті, то Велес нікого не чіпає, так?

Дід Овсій ствердно хитнув головою і притримав тичку у воді, щоб човен повернув убік.

— А коли хтось із цікавості полізе в болото, то Велес тут як тут…— розмірковував Вітько далі.— Підкрадеться під водою, переверне човна… А коли треба, то й притопить трохи, щоб більше налякати. Так, діду?

— Все може бути,— відказав дід Овсій.

— А потім, коли побачить, що людина налякалася, відпускає її…А може, не відпускає?

— Все може бути,— повторив дід.

Вітько замовк. За хвилину озвався знову:

— Діду, а де Велес живе взимку?

— Звісно, не під кригою. До лісу він іде. Там є такі місця, куди зроду не ступала людська нога.

— А чому не до Римова? Чому ви його не берете до себе?

Дідове зітхання було схоже на стогін.

— Не можна. Треба, щоб його боялися. А бояться того, кого не бачать. Все, Мирку, годі про це…

Вітьковій появі тітка Миланка зраділа неймовірно. Навіть просльозилася з радощів. Все ж поцікавилася:

— А чому ти сам повернувся? Де ж інші?

— Нежить у нього, сусідко,— поспішив втрутитися дід Овсій.— От його Олешко назад і відіслав. Бо ще, чого доброго, всі поганці розбіжаться, коли заходиться чхати.

І справді, у Вітька трохи крутило в носі. Проте не настільки, щоб від його чхання половці дали драла.

— Вареників хочеться,— сказав Вітько і хитро зиркнув на діда Овсія.— З сиром. Так зголоднів, що, здається, цілу макітру з’їв би.

— Вареники — це сила,— підтримав хлопця дід Овсій.— Я теж не відмовився б від макітерки.

— Будуть вам вареники,— пообіцяла тітка Миланка і поквапцем подалася до багаття.

Зраділа Вітькові і Росанка, хоч і не так, як її мати. В синіх Росанчиних очах зачаїлася тривога. Схоже, вона чекала не лише свого брата.

Олешко прибув на четвертий день. Зачувши кінський тупіт, Росанка жбурнула шитво і кинулася до дверей. Проте у дворі вдала, ніби квапиться у своїх справах і Олешка побачила зовсім випадково.

— О,— здивовано сказала вона.— З’явився, не забарився…— Мамо, тут до Мирка друзі приїхали!

— То клич до столу! — привітно відгукнулася тітка Миланка.

Попович, укритий пилюкою з голови до ніг, притримав коня.

— Чом це вони такі лагідні? — насторожено поцікавився він у Вітька.— Мабуть, хочуть дати чосу за те, що Оверко гнався за тобою? Та хто ж його знав, що він здатен на таке?

— Не бійся, вони нічого не знають,— заспокоїв його Вітько.— Дід Овсій велів нічого нікому не розповідати.

— Ну, тоді інша справа,— повеселішав Олешко і зіскочив з коня.— А за Жилу, Мирку, ми їм добряче відімстили. Більше трьох десятків половців наклали головою.

Проте пообідати Олешкові так і не вдалося. Вулицею вже тупотів гінець з наказом негайно прибути на Городище.

— Ну, розказуй, що виїздив,— поцікавився Добриня, щойно Олешко зіскочив з коня. Поруч з тисяцьким сиділи Ілля Муровець та дід Овсій. Перед ними стояв кошик з черешнями — єдине дідове багатство.

— Майже нічого,— відказав Олешко і теж сів до столу.— Хіба що половців у степу, як тої сарани. Але зачаїлися, наче куріпки напровесні…

Добриня полегшено зітхнув.

— Отже, ще нікуди не пішли,— сказав він.— Це добре.

— Добре то воно, звісно, добре,— згодився і дід Овсій.— Та час уже думати і про те, як їх спрямувати туди, куди нам вигідно.

— А куди нам вигідно? — поцікавився Олешко.

— Булоб непогано, якби сюдою пішли,— відказав дід Овсій і глянув на Муровця з Добринею. Ілля Муровець на знак згоди хитнув головою, а Добриня мрійливо додав:

— Так, це було б прегарно.

— Тоді не сушіть собі голови,— усміхнувся Олешко.— Я оце коли повертався, то все продумав.

— Ну-ну…— підбадьорливо прогудів Муровець.

— У нас у порубі сидить Андак,— почав Попович і додав на той випадок, коли хтось забув про це: — Син половецького хана Курнича. То він має якось дізнатися, ніби ми, щоб перехопити половців, з Римова вирушаємо на Лукомль чи ще кудись. А як дізнається, то треба помогти йому із втечею.

Добриня пошкрябав пальцем свого вуса.

— Щось дуже просто у тебе виходить,— з сумнівом сказав він. Хоча й видно було, що тисяцькому ця думка припала до вподоби.— Але хто зможе натякнути? Хто допоможе втекти?

— Ну, це не так уже й важко,— повільно відказав Ілля Муровець.— Гадаю, що у нас такий знайдеться.

— Це хто ж такий, цікаво знати? — поцікавився дід Овсій.

— Та ви, діду. Хто ж іще.

— Що-о? — обурено підхопився дід Овсій.— Та ти хоч трохи тямиш, про що варнякаєш? Та звірота у мене всіх винищила, а я — допомагатиму? Ну, Ільку, цього я від тебе не чекав…

— Не сердьтеся, діду,— примирливо забубонів Муровець, ховаючи посмішку у вусах.— Коли на те пішло, то я сам би з радістю взявся за цю справу. Але мене кожна собака впізнає, не те, що полинець. Тож лишаєтеся тільки ви з Олешком, бо прилучати до цього діла зайвих людей не варто.

— Олешка теж знають,— втрутився Добриня.

— Подумаєш! — презирливо пирхнув Попович.— Я бороду причеплю.

Дід Овсій зневажливо махнув у його бік рукою.

— Він причепить…Мовчав би вже, патякало!

— Ну, то як? — запитав Добриня.— Виходу, Овсію, нема.

— Та вже бачу,— пробурчав дід Овсій.— Добре, кажіть, що маю робити.