В Горошині

Тітка Миланка спершу й чути нічого не хотіла. Вона просто схопила ломаку і славетний у майбутньому богатир стрілою вилетів за ворота.

— Ну, що ви,— почав ображатися Олешко з безпечної відстані.— Самі ж знаєте, що такі, як Мирко, повинні супроводжувати воїнів…

— Бровко, ану візьми його,— звеліла тітка псові. Згодилася вона лише тоді, коли до неї заявилися Муровець з дідом Овсієм. Проте останнє слово залишила за собою.

— Тільки ж дивися: коли з Мирка хоч одна волосина впаде, до Римоване повертайся,— пригрозила вона Олешкові.

— Не впаде, тітко,— клявся Олешко, скоса зиркаючи на ломаку, що стояла, прихилена до стіни.— Ми тільки туди й назад. Прогуляємося трохи, та й годі.

— Знаю я ваші прогульки,— відказала на те тітка Миланка.— Але зарубай собі на носі, що я тобі сказала, чуєш?

Отак Вітько й опинився в розвідницькому загоні Поповича.

Спочатку Олешко їхав попереду і про щось безтурботно мугикав. Та одразу за Сулою підкликав до себе Вітька і тихо запитав:

— Росанка казала щось, чи ні?

— Росанка? — неуважливо перепитав Вітько. Голова йому була забита зовсім іншим, адже він оце вперше вибрався в таку небезпечну виправу!

— Еге ж. Тільки ти не подумай чогось такого…То я просто так питаю.

Вітько ствердно похитав головою:

— Казала. І, здається, не дуже добре.

— Не дуже добре? — насторожився Олешко.— Як це розуміти?

— Розумієш…вона казала, що тобі вірити не можна. Бо сьогодні ти тут — а завтра шукай вітру в полі.

— Це я — вітер? — обурився Попович.— Та чи знає вона, що я теж з Присулля? З Ромен родом. І батьки мої загинули від половців. То дідо мене ще малим вивезли аж під Ростов. Отой, що за лісами. А три літа тому там саме побував переяславський князь, то я з його дружиною й повернувся назад.

— А там що — погано хіба було? — поцікавився Вітько.

— Та як тобі сказати. Ніби й не дуже, але така нудота! Сиди і з лісів не потикайся. А тут,— Олешко обвів рукою довкола,— воля! І на мечах є з ким позмагатися…А більше вона нічого не казала?

— Та ніби ні.

— Жаль,— зітхнув Олешко і надовго замовк. Навіть висвистувати перестав.

До Горошина дісталися, коли сонце вже котилося на захід. Зустрічати Олешків загін висипали майже всі. Вітько зі здивуванням відзначив, що багато горошинців були дуже схожі на половців.

— Та вони і є такі,— підтвердив Жила, з котрим Вітько поділився своїм здогадом.— Породичалися з нашими, взялися за плуга — і вже не розбереш, де хто.

— Тоді чому вони не перебралися на наш бік Сули?

— Тісно їм у нас. А тут, кажуть, простір, воля. Вони ж кочівники.

— А коли половець наскочить? Чи він сюди не зазирає?

— Ще й як зазирає! Тоді старі з малими, як і у нас, біжать до болота. А дорослі — хапаються за меча.. .А ще Жила розповів Вітькові, що неподалік від Городища пролягає Залозний шлях. Залозний тому, що увесь час ховається за високими лозами. А ще його Гречником називають, бо це не що інше, як старезний шлях із варягів у греки. Тільки сухопутний. Їздять цим шляхом купці варязькі і руські, грецькій арабські. Навіть половці зустрічаються серед них. Проте зараз на Гречнику порожньо. І це неспроста — мабуть, степовики щось затівають і затримали купців, аби ті не розпатякали русичам…

Слухав Вітько і згадував Ванька Федоренка, що сумнівався, чи є у їхньої Воронівки хоч якась історія. От хай би почув бодай десяту частку з того, про що довідався Вітько,— очі б йому на лоба полізли! І в Колька Горобчика, мабуть, теж. Хоча й кажуть, ніби він знає геть про все на світі.

Потім Жила кудись від’їхав і Вітько приєднався до Поповича. Той гордовито височів на коні межи гурту піших горошинців. Олешко саме закінчив оповідати, як здолав половецького богатиря Рутеню, і тепер перейшов на розповідь про те, як він полонив Змія.

— Аби ви знали, який він став слухняний! — вів Олешко.— Оце вчора підходжу до нього та й кажу:

«Ану, дай лапку!». І що ви думаєте — дає! Хіба що косує оком і скрегоче зубами. Але то нічого — у мене не сильно поскрегочеш!

— А ноги в нього великі? — поцікавився лисуватий дідусь.

— Які ноги? А-а, у Змія…Вони в нього, як у ящірки, тільки набагато грубші.— І Олешко зобразив обійми своїми довгими руками.— Десь отакі завтовшки!

— Ого! — сказав хтось із задніх горошинців.

— А що вже половецького духу не переносить! — вів далі Олешко.— Цього я сам його навчив. Піднесу йому до ніздрів половецьке сідло, або ще щось — і в нього з люті аж шерсть дибки стає. Ох, і кепсько доведеться тим поганцям, що втраплять до пазурів мого Змія!

— А хіба в Змія є шерсть? — засумнівався хтось. Олешко на мить знітився. Проте лише на мить.

— Невже я сказав — шерсть? От бачите, вже ставлюся до нього, як до свого Сірка…— І Олешко любовно поплескав по кінській гриві.— Звісно ж, луска в нього. І міцна, як панцир. Правда, Мирку? Вітько кивнув головою. А що йому лишалося робити?

Тепер увага горошинців була прикута до нього.

— Чи це не той, що вибрався зі Змієвої нори? — поцікавився горошинець Лидькового віку.

— Еге ж, той самий,— підтвердив Олешко.— Він знає Змієві звички, як свої п’ять пальців. І Змій його, до речі, теж слухається. Майже, як мене.

На них дивилися, роззявивши рота. Проте Вітько завважив, що кількаро чоловіків, що скидалися на справжніх степовиків, набурмосено зиркають на Олешка. А в одного з них, дебелого вусаня зі шрамом через усю щоку, з очей, здавалося, аж іскри сипалися від зненависті. Щоправда, варто було Олешкові повернутися в його бік, як на обличчя вусаня спливала улеслива посмішка.

Нарешті Попович сказав:

— Ет, забалакався я з вами! Ми ж у справі приїхали, мусимо декого зустріти на Гречнику. А до того треба ще й Печенігові привіт передати від старих друзів. Діди, знаєте, дня прожити не можуть без того, аби комусь не передати привіт.

Юрма з розумінням закивала головами і розступилася перед Олешковим конем.

Коли Олешко від’їхав від гурту, Вітько розповів йому про свої підозри щодо вусаня зі шрамом. Вислухавши, Олешко поплескав по плечу свого малого товариша.

— Молодець, Мирку! Зірке в тебе око, дарма, що пішки під стіл ще ходиш…Гадаю, що не сьогодні-завтра там,— він махнув рукою у бік степу,— знатимуть мої слова про Гречник та прирученого Змія.

— То навіщо ж ти про них казав? — запитав Вітько.

— Бо треба було щось та говорити. А про що? Невже про те, що дід Овсій остерігається половецького нападу? Ні, нехай вже краще у поганина жижки потремтять від жаху, ніж у нашого діда.

Горошко Печеніг мешкав на белебні, неподалік болота. Його низька, подзьобана негодою й часом напівземлянка ховалася за високим, майже на людський зріст, живоплотом з колючого глоду й шипшини. Стежки до його обійстя майже не було видно. Схоже, односельчанине дуже часто провідували старого.

Сам Печеніг, приземкуватий дідуган із пласким кругловидим обличчям, у хутряній шапці і такій же безрукавці, скидався на одного з тих кам’яних ідолів, що їх Вітько набачився дорогою до Горошина. Дід Печеніг вийшов з хати і похмуро зиркнув на дружинників. Коли Олешко зіскочив з коня, Печеніг пробурчав:

— Ти що, не міг увесь Римів привести за собою? І, не чекаючи відповіді, щез за дверима. Олешко озирнувся на своїх супутників, розвів руками і рушив за ним.

Балакали вони недовго. І, здається, балакали не про приємні речі, бо коли вийшли з хати, Олешкове обличчя було вкрай заклопотане. Попович помахом руки підкликав до себе Жилу й Вітька і вони всі разом рушили до болота.

З берега у бік високих очеретів було прокладено чимало протічків. Біля них стояли на припоні човни плоскодонки. Печеніг, накульгуючи, ішов попереду. Порівнявшись із деревом, всохла верхівка якого скидалася на молодий місяць, непомітним порухом руки показав Олешкові на один з протічків.

— Запам’ятайте це місце,— прошепотів Олешко Жилі та Вітькові.— До Римова можна дістатися лише цим протічком.

Після цього Печеніг, не звертаючи на гостей ніякої уваги, повернувся на своє подвір’я. Струхлявіла хвіртка зачинилася перед самісіньким Олешковим носом.

— Гостинні ці горошинці, нічого не скажеш,— зітхнув один з дружинників.— У тельбусі вже давно буркоче, а Печеніг, бач, хвірткою хряпає.

— Дарма ти так на діда,— присоромив його Попович.— Хіба не бачиш — живе самітній, мов одрубаний палець. Чи до гостин йому?

— А тепер — куди? — поцікавився Вітько, коли дружинники знову вибралися на головну горошинську вулицю.

— На Гречник, куди ж іще,— голосно відказав Попович. Так голосно, що ці слова долетіли до вух вусаня зі шрамом, котрий ніби випадково зустрівся їм на шляху.— А там десь і підвечеряємо. Бо в цього Печеніга, схоже, і снігу взимку не випросиш. Вусань зі шрамом лише криво осміхнувся на ці слова.