Коли Кожум’яка здолав головного Змія

Хлопці лежали на траві і важко відхекувалися. Веселий танець гопак забирав сил не менше, ніж забіг над Байлемовим ставком з важкими каменюками в руках.

Через місток неспішно проїхав дід Овсій. Побачивши хлопців, звернув з дороги. Присів поруч з Вітьком і співчутливо похитав головою.

— Нічого, парубки, тримайтеся,— сказав він.— Потім легше стане. По собі знаю.

— Ніж ото зітхати над хлопцями, краще б розказали їм щось цікаве,— подав голос Олешко.

— А що ж, можна,— згодився дід.— Але про що? Хлопці поволеньки приходили до тями. То один, то інший підводився з трави і підсідав ближче до діда.

— Про печенігів я вже розказував,— вголос розмірковував дід.— І про князів наших ви чули. І про те, як землю руську краяли на країни…

— Про Змія розкажіть,— сказав Олешко.— Про того, що його у Києві сам Кожум’яка здолав.

При цих словах хлопці з цікавістю зиркнули у Вітьків бік. Ще б пак — вони лише чули про Змія, а він його бачив на власні очі!

— Можна і про Змія,— охоче згодився дід Овсій.— Тільки довга буде моя розповідь.

— Ну то й що? — відказав Муха.

— Ми нікуди не квапимося! — підтримали його інші хлопці.

Олешко на те лише посміхнувся.

— От же капосні! — сказав він.— Їм що завгодно, аби не бігати.

— Не всі ж такі проворні, як ти,— заступився за хлопців дід Овсій і зручніше вмостився на траві.— Ну гаразд, слухайте.

Гарно оповідав дід Овсій. Майже так, як у справжній казці про Кожум’яку, що її Вітько востаннє прочитав місяць тому. Хіба що закінчення у дідовій казці було інше.

— Отож після того, як Кожум’яка під славним Києвом здолав Головного Змія,— вів дід Овсій,— його змієнята з переляку розбіглися, хто куди. Дехто в нору сховався, дехто в ліси та болота неприступні подався, дехто взагалі в інших землях опинився. Проте час від часу визирають ті змії та змієнята зі своїх нір: чи не перевелися ще богатирі у землі Руській, чи не знесилилася вона від воєн та чвар? Отоді і виповзуть вони знову на цей світ…

— І один із тих Зміїв оселився біля Сули,— здогадався хтось за Вітьковою спиною.

Дід Овсій кивнув головою.

— Схоже на те. І кожні шість чи скільки там десятків літ визирає зі своєї нори. Винюшкує, що до чого. Визирне — і заховається. Визирне — і знову щезне. І так тричі підряд за якийсь місяць. А через шістдесят літ — знову за своє.

— І хапав когось? — запитав Муха.

— Та як сказати…От я від батька свого чував, що сто чи й більше літ тому було таке. Верталася наша дружина зі Степу. Перейшли хлопці Сулу і зупинилися. Хто заходився купати коня, хто — раків та в’юнів ловити у Стариці. А інші знічев’я затіяли змагання на мечах. Саме біля тієї нори. І раптом звідтіля долинув людський крик. Жінка кричала, чи дитина. Та так, що у воїв наших волосся сторчма стало…Напевно, піймала підла тварюка когось…

«То, мабуть, баба тітки Горпини зарепетувала,— здогадався Вітько.— Їй здалося, ніби чорти в пеклі б’ються…»

— Отаке було…А шістдесят літ тому батько мій вже на власні очі бачив, що може натворити той Змій…Стояв він саме он там,— дід повів бровою у бік спостережної вежі, що височіла над Городищем.— Спостерігав, що діється на Сулі та поза нею. Бо в усі часи, знаєте, багацько було всілякого люду, ласого до руського хліба та худобини.

Отож стоїть він на вежі, аж бачить — за Сулою ніби курява знялася. Забив батько тривогу, кинулася римівська дружина до коней. А печеніги — бо половців тоді ще не було — вже Сулу перепливли. Якраз там, де зараз Змієва нора. Проте далі не рушили. Потупцювали там, потупцювали — і наче їх корова язиком злизала. А чому чкурнули — дізналося батькове товариство лише через місяць, коли захопило в полон кількох печенігів. Виявляється, гналися ті за якимось утікачем. Настигли його саме біля Змієвої нори. А вона якраз відкрилася. Втікач — туди. Звісно, і переслідувачі за ним поплуганились. З десяток їх було, не менше…

Дід Овсій замовк і окинув поглядом товариство: цікаво йому чи ні?

Товариство сиділо, роззявивши роти.

— І все — пропали і втікач, і печеніги,— вів дід далі.— Лише один з того десятка вибрався. Та й то незабаром умер. В степу ходили чутки, що він помер від отруйних Змієвих укусів. Та все ж встиг перед смертю повідати, що вони вибралися за втікачем на той світ. Спочатку потрапили у якийсь яр, а з нього вихопилися на битий шлях. Аж тут сталося щось жахливе. Ніби одночасно гримнуло десять громів над головою, і десять блискавиць вдарило вогнем просто ув очі…То десять Зміїв накинулося на них. І ні стріли їх не брали, ні списи, ні мечі…

Вражені такою оповіддю, хлопці довго мовчали. Мабуть, уявляли собі, що воно таке — десять громів і десять блискавиць одразу.

«То, здається, печеніги наскочили на німецькі танки»,— здогадався Вітько.

— А що буде, коли той Змій все ж таки вилізе? — несміливо поцікавився один з хлопців.

— Погано буде,— зітхнув дід Овсій.— Охо-хо! І так невідомо, як дати раду з половцями, а тут ще й змії…

— А ти як гадаєш? — звернувся до Вітька Лидько.— Вилізе Змій чи ні?

— Не вилізе,— твердо відказав Вітько. Здається, це було єдине, що він знав напевно.

— Чому?

— Бо…бо побоїться.

Хлопці полегшено зітхнули. Олешко підморгнув Вітькові.

— Ще б не боятися,— втрутився він.— Либонь, здогадується, що непереливки доведеться, коли висуне у наш світ свою гидку пику. Хоча, по правді, далеко не кожен зголоситься стати з ним на прю. Нащо вже я, та й то жижки затремтіли, коли його побачив. Як звати того Змія? — звернувся Олешко до Вітька.— Підкажи, бо щось ніяк не запам’ятаю.

— Вертоліт.

Олешко зневажливо сплюнув на землю.

— Тьху! Сам погань і ім’я таке ж.

— А який він на вигляд? — запитав хтось із хлопців.

Олешко відповів не одразу.

— Ну, як би тобі сказати…— почав він.— Розумієш, летить щось отаке товстелезне…— Олешко широко розвів руками.— Хвостисько у нього, мов колода. Крила… крила в нього миготять так швидко, що їх майже не видно. А що вже реве! Як сто голодних бугаїв.

— А зуби у нього які?

— Отакі,— сказав Олешко і показав ліктя.— Ну, може, трохи менші,— уточнив він.— Але не набагато.

— Ого! — вихопилося у Мухи.— А ти зміг би його подужати?

— Хто його зна. Коли б накинувся він на мене, тоді було б видно. Але він промайнув над яром, куди я виліз, і щез. Хотів я погнатися за ним, але ж був піший. А що ж то за гонитва пішого за крилатим? То я постояв-постояв, та й поліз назад.— Олешко почухав потилицю.— Ну нічого, іншим разом здибаємося, отоді й розберемось, хто кого.

Хлопці з захватом дивилися на молодого богатиря. От який сміливець цей Олешко Попович — трохи не став на прю з самим Змієм!