Гопак чи карате?

Вітькові снилася мама. Вона шукала свого єдиного сина. І в кімнатах дивилася, і до повітки зазирала, і вибігала на вулицю. Проте марно — його, Вітька, ніде не було. А він сам ніби дивився на маму звідкілясь збоку і в нього аж серце розривалося від жалю до неї…

Прокинувся Вітько від того, що його хтось торсав за плече.

— Синку, що з тобою? — стривожено запитала тітка Миланка.— Стогнеш так, що аж душа обривається.

— Маму…шкода…— сказав Вітько і несподівано для самого себе схлипнув.

Тітка Миланка тяжко зітхнула. Від брата вона вже довідалася про те, чим закінчився похід до Змієвої нори.

— Що поробиш, синку,— сказала вона.— Мабуть, судилося тобі залишитися у нас. Оті мій Мирко десь…

І гаряча сльоза упала Вітькові на щоку.

А вранці біля воріт засвистів соловейком Олешко Попович. Росанка визирнула з повітки, насмішкувато поцікавилася:

— А що це ти розтьохкався з самого досвітку? Гадаєш, як Змія побив, то вже тобі все й дозволено?

— Та…я тут Миркового коня привів. Щоб не біг Мирко на своїх двох до Городища.

— А раніше не міг прийти? Він же ще й не снідав.

— Та я — що? Я його не підганяю. Я тут зачекаю.

— Що ти, доню, кепкуєш з людини? — подала голос з клуні тітка Миланка.— Краще б запросила Олешка до хати. Пощо йому стовбичити під ворітьми? Заодно й поснідає з Мирком.

Двічі Олешка запрошувати не довелося.

Коли вибралися з дворища, Олешко тихо сказав:

— Слухай, Мирку…Може, мені того Змія ніби ще й полонити?

— Як це — ніби? — не зрозумів Вітько.

— А так. Учора я його ніби побив. А оце подумав, що, може, мені його ніби й полонити?

— А навіщо?

— Як навіщо? Щоби рознести про це по всіх усюдах. І коли нам доведеться непереливки — хай знають чужинці, що варто мені лише свиснути — і він одразу ж з’явиться і прийде нам на поміч. Ну, то як — гарно я придумав?

— Не знаю…— нерішуче відказав Вітько.— Полонити для того, щоб половці боялися на нас нападати? Мабуть, непогано…

Олешко задоволено поплескав Вітька по плечу.

— Добре мати справу з розумними людьми,— сказав він.

Молодша дружина на чолі з Лидьком уже відхекувалася біля брами. Над хлопцями здіймалася пара.

— Ми тут трохи побігали,— пояснив Лидько, щойно Олешко з Вітьком зіскочили з коней.

— Молодці,— похвалив їх Попович.— А тепер — боротися!

Хлопці миттю розбилися на пари і міцно охопили один одного руками. Хлоп’ячі обличчя розчервонілися з натуги. Перший подолав свого суперника Лидько. Власне, він просто притис його до себе, тоді підняв, як лантуха з половою, і поклав на землю. Після цього Лидько відійшов убік: боротися йому було ні з ким.

Інші хлопці виявилися приблизно однаковими за силою і спритністю. Вони вперлися один в одного лобами, пирхали, штовхалися…Проте ніхто не збирався першим падати на траву.

— А ти чого дивишся? — гукнув Олешко до Вітька.— Ану, покажи Мусі, на що здатний!

Муха — це той, кого Лидько щойно подужав. Але то лише здавалося, ніби Муха слабак. Проти Лидька — звісно, а от коли він обхопив Вітька…Вітько одразу відчув, що Муха значно міцніший за нього. З ним, мабуть, сам Ігор Мороз не одразу впорався б.

Проте боротися так, як борються зазвичай у третьому тисячолітті, Муха не вмів. Він, як і Лидько, думав лише про те, як підняти суперника в повітря і затим кинути на траву.

І це йому майже вдалося. Лише в останню мить Вітько якимось дивом вислизнув з чіпких обіймів Мухи.

— Непогано,— зауважив Олешко.

І знову Муха, як молоденький бичок, пішов уперед. Вітько відчував, що в нього от-от затріщать кісточки. З усієї сили натис долонями на підборіддя суперника. Муха з несподіванки послабив обійми і Вітько знову вислизнув з його рук.

— Це неправильно,— ображено сказавМуха.— Хіба так борються? Ти ж не борешся, а втікаєш.

— То зроби так, аби він не тікав,— порадив Олешко. Муха витер чоло і знову завзято посунув на Вітька. Але замкнути обійми на спині супротивника не встиг, бо Вітько перехопив його правицю, тоді блискавично пірнув йому під плече. Муха й незчувся, як уже лежав на спині і ошелешено розглядав пухнасті хмарки, які в цей час зупинилися над Городищем.

— Ого! — скрикнув Олешко.— Як це ти так зумів, га?

Вітько повторив прийом. Муха розлютився і стис кулаки.

— Ич, який меткий та удатний,— застеріг його Олешко.— Зачекай з кулаками… Ану, парубки, хто хоче стати проти Мирка замість Мухи?

Першим зголосився Лидько. І тут Вітько перевершив самого себе. Лидько, котрий теж понадіявся на свої сили, лише п’ятами зблиснув у повітрі.

Олешко ляснув долонями об поли.

— Го-го-го! Беркицьнувся, наче лантух з обмішками! — вражено заволав він.— Як це тобі вдалося?

— Дуже просто,— відказав Вітько, втішений такою увагою.— Це прийомчик такий. Називається — кидок через стегно.

— Прийомчик?.. А ти не можеш показати його на мені?

Олешко виставив уперед руки, пригнувся і рушив до хлопця. Вітько повторив свій прийом.

— Ага…ти мене смикаєш до себе, а я, дурний, і радію,— сам собі пояснював Олешко Вітькові дії.— А тепер як? Ого, теж трохи не беркицьнувся! — вдоволено зазначив він, коли Вітько спробував і його перекинути через плече.— Ану, спробуй ще раз…

Ще і ще показував Вітько свій прийом, аж поки добряче не вхекався.

— Все зрозуміло,— нарешті сказав Олешко.— А тепер, хлоп’ята, покажімо й ми, на що здатні.

Олешко вихопив з піхов меча. З вигуком «Гоп!» підніс його над головою, мовби відбивав удар супротивника і блискавично присів. Тоді, мов гумовий, злетів високо в повітря, вигукнув: «Кий!» і з силою викинув уперед праву ногу.

Знову прикрився мечем, присів. Знову злетів у повітря і, наче косою, махнув уже лівою ногою.

— Гоп! Кий! — вигукував щоразу.— Ну, як, уміють у вас таке?

Вітько лише стенув плечима. Щось подібне він бачив. Але де і коли? Нарешті здогадався.

— Та це ж гопак! — скрикну ввін.— Це ж танець такий!

— Танець? — здивувався Олешко.— Який ще танець?

— А ось такий,— відказав Вітько і пішов навприсядки, як їх навесні навчав учитель танців.

Спочатку Олешко витріщився на хлопця, мов на якусь дивовижу. Тоді зареготав так, що ледь не повалився на траву.

— Воно й видно, що танець! Ти ж викидаєш ноги, мовби три дні нічого не їв!

— А навіщо їх викидати? — здивувався Вітько. Тепер уже й решта хлопців ледь не попадали зі сміху.

— Як навіщо? Ти що — чужинця гладити збираєшся, чи як?

— А до чого тут чужинці? Олешко лише руками розвів.

— Ну, Мирку…Ти що, не розумієш?

— Ні,— зізнався Вітько.

— Тоді уяви собі, що переді мною два половці. Один спереду тисне, другий підкрадається збоку. То я від одного прикриваюся мечем, а щоб інший не зітнув мені голову, чимшвидше присідаю. Розумієш? А щойно їхні шаблюки просвистять наді мною — підстрибую і, наче києм, вдаряю найближчого половця ногою. Та так, щоб з нього й дух вилетів. І переді мною зостається лиш один бусурман…Тепер скумекав, що й до чого?

— Оце класнючо! — захоплено сказав Вітько.

— То ж бо й воно…Кваснючо, як ти кажеш. Ану, хлопці, повторюйте за мною…Гоп!

— Гоп! Кий! — загуло межи хлопців.— Гоп! Кий! А Вітько стояв і лише глипав на той чудернацький танок, від якого чужинцям стає млосно. Трохи згодом до нього дійшло, що цей танок нагадує йому не лише гопак. Щось інше він бачив, щось таке…

Але що саме?

І тут його наче по голові вдарило: та це ж карате! Можливо, трішечки й не таке, як показують по телевізору, проте ніякого сумніву — це карате, або точніше — гопак-карате!

— Ну, то як? — запитав Олешко, чи не всоте злітаючи в повітря.— Кий!

— Чудово! — щиро визнав Вітько.— Тільки…половці ж пішки не ходять. Вони на конях сидять.

— Звісно, на конях! Інакше чого б я ото так високо стрибав…Гоп!