Дика кішка Рись

У цьому лісі вона почувалася господинею.

На деревах — від товстелезних нижніх гілок, де так зручно відпочивати, і до верхніх, які й білку не втримають,— вона не мала собі рівних.

Мало кого вона боялася і внизу, на далекій вогкій землі.

Зате сама вона наводила страх на увесь ліс. Зайці й лисиці ледь зачувши її запах, стрімголов зривалися з місця. Косулі та олені обходили десятою дорогою те дерево, на якому вона спочивала.

Всі знали її нещадність і вміння зненацька й блискавично впиватися в незахищену шию. Навіть кошлатий ведмідь чи велетенський зубр, що інколи заходили у ці місця — і ті, зачувши запах дикої кішки, нервово пересмикували носом і сторожко озиралися. Не боявся її хіба що дикий кабан, бо його товстошкіру шию не брали жодні кігті. Зате над ним можна було вдосталь покепкувати. Наприклад, схопити щойно народжене порося і стрибнути з ним на дерево…

І не було для неї більшої втіхи, ніж ласувати синочком чи донею того вепра і спостерігати як той в нестямній люті штурхає іклами дерево, на якому вона розкошує.

Єдине, кого дика кішка остерігалися — це двоногих істот. Остерігалася і зневажала, бо ті не вміли до пуття ні по деревах лазити, ні по землі бігати. Та й шиї у них були такі ніжні й незахищені, що розпороти їх можна було одним кігтем її пазуристої лапи.

Зате у двоногих були дуже вправні передні кінцівки. Вони вміли геть все, а надто — випускати довгі й жалючі жала, від яких не було ніякого порятунку. Єдина втіха, що ці істоти мали кепський зір. Такий кепський, що не могли нагледіти її навіть тоді, коли вона лежала, притиснувшись до гілляки, за кілька стрибків від них.

Тож вона звикла не тікати, коли хтось із цих двоногих проходив неподалік. Хіба що тісніше притискувалася до дерева та примружувала очі, щоб сонячний промінь не відбився від них. А ще вона полюбляла вибиратися на узлісся і подовгу спостерігати за життям тих двоногих. Особливо їй подобалося стежити за їхніми малюками. Ті, точнісінько, як і її кошенята, не могли ні хвилини побути в спокої. Вони бігали, стрибали, лазили по деревах, борюкалися і взагалі зчиняли такий веселий рейвах, що часом їй самій кортіло зістрибнути з дерева і погасати серед них.

Проте кілька днів тому така безпечність дорого їй обійшлася. Чи то вона невчасно блимнула оком, чи вляглася на досить освітленому місці, проте один з гурту двоногих, що проїжджав під її деревом, зупинився на ній поглядом. А тоді в його руках опинилася гнута лозина. Щось свиснуло, вдарило в гілляку перед нею і, відлетівши убік, застрягло їй поза вухом. З несподіваного болю, що пронизав все її єство, вона ледь не впала на землю. Все ж якимось дивом втрималася і щезла в гущаві швидше, ніж двоногий встиг послати ще одне жало.

Ці кілька днів вона мучилася так, як ще не мучилася ніколи. Біль, що нуртував у загривку, доводив її до божевілля, бо його не можна було ні перележати, ні зализати язиком. І цей біль з кожною хвилиною збільшував і без того велику зненависть до двоногих, що змусили її почуватися так зле.

Що вона їм вчинила? В неї і думки тоді не було напасти на когось із них, а надто на їхніх беззахисних малюків, хоча ті були ще слабшими, ніж верескливі діти дикого вепра.

Але відтепер вона не матиме жалю ні до кого з цих двоногих. Ні до старого, ні до малого.

Зненацька до неї долинув віддалений тупіт. Дика кішка рись зловтішно засичала і, перемагаючи біль, що на кожному кроці бив їй у тім’я, почала скрадатися до дороги, яку проклали ті двоногі.

Мономах любив швидку їзду. Ледь вибравшись за Римів, він стиснув коліньми кінські боки і його білий огир одразу вихопився наперед. Галопом пролетів князь вузькою лісовою дорогою, першим процокотів по мостках через Портяну, затим через Іржавицю і щез межи присульських верболозів та очеретів.

Коли супровід знову наздогнав його, княжий оґир уже щипав траву, а сам князь стояв на високому, підточеному Сулою, пагорбі. Рвучкий вітер шарпав його червоне корзно, куйовдив прихоплену першою сивиною чуприну, проте князь на те не зважав. Він стежив за двома кінними постатями, що повільно малішали на овиді, і думав про щось своє. Ліворуч з-за очеретів визирало селище, що складалося з половецьких юрт та глинобитних хаток, яких так багато на Переяславщині.

— Як вживаєтеся з горошинськими? — не обертаючись, запитав він Муровця з дідом Овсієм, коли ті спішилися і теж зійшли на пагорб.— Не чубитеся?

— Та поки що Бог милує,— відказав дід Овсій.— Бо коли, князю, по совісті, то ми хоч і не зводимо очей зі степу, але ці горошинці знають куди більше, що там діється.

— Це ж чому? — поцікавився князь.

— Вони хоч і туляться до нас, все ж мають родаків чи не в кожній орді. Тож їздять одне до одного в гостину і часом дізнаються таке, що нам і не снилося.

— Молодці,— якось неуважливо похвалив князь горошинських, не відводячи погляду від засульської далечіні. І якось дивно було бачити тугу і смуток, що на хвилю застигли в його сірих очах.

Муровець скоса зиркнув на свого князя і співчутливо зітхнув: схоже, князеві не спадала з думки доля його улюбленого сина Святослава.

Кілька літ тому Володимир Мономах став князем переяславської землі, геть пошарпаної ненастанними половецькими набігами. А що спочатку у нього не було дружини, яка б давала відсіч нападникам, то князь змушений був укласти з половцями угоду про мир і дружбу. Половецькі хани охоче пристали на неї, тим паче що порушення угоди нічим їм не загрожувало. А от Мономах на їхню вимогу змушений був віддати у заставу свого первістка Святослава. Тож варто йому було, переслідуючи нападників, вибратися збройно за Сулу, як тоді княжич Святослав міг позбутися голови.

Та все ж цей передих дав переяславській землі багато чого. Половецькі набіги порідшали, а відтак зміцнилися порубіжні села та городища. І головне — князь Володимир зібрав сильну дружину, яка здатна була вистояти супроти Степу. Проте перейти за Сулу, аби покарати порушників, князь усе ще не наважується. Батьківська любов поки що переважає княжий обов’язок.

За ці роки переяславські вивідники не раз і не два намагалися з’ясувати, де ж то перебуває княжич Святослав. Відомо було тільки те, що він під пильним наглядом. Більш того — його постійно перевозили з одного стійбища в інше, аби Мономахові люди не змогли відшукати його слідів.

Муровець перезирнувся з дідом Овсієм. Той кивнув головою: мовляв, пора.

Муровець обережно кашлянув.

— Князю,— сказав він упівголоса.— Тут така справа. Нарешті нам вдалося дещо дізнатися про княжича Святослава.

Мономах рвучко обернувся до нього.

— І ти мовчиш? — майже вигукнув він і годі було вирішити, чого більше звучало в його голосові — радості чи остраху.

— Вибач, князю, проте ми мусили перевірити ці новини перед тим, як посилати до тебе гінця. Та коли вже ти приїхав…— Муровець помовчав.— Врешті, нехай краще тобі про це розкаже Попович. Бо то він приклав до цього руку.

Муровець кивнув головою і на пагорб зійшов Олешко. Мономах кинув на нього нетерплячий погляд.

— Ну? — сказав він.— Тощо тобі відомо про княжича Святослава?

Олешко на мить схилив голову.

— Мало що, князю.— сказав він.— Хіба тільки те, що нині княжич Святослав перебуває в орді під сильною охороною нашого сусіди хана Курнича…

— Як він? — перебив Олешка Володимир.

— Ті, хто його бачили, кажуть, що в князя молодецький вигляд і він може роз’їжджати в орді, де захоче. Та варто йому бодай поглянути у наш бік, як тієї ж миті поруч з ним опиняється хтось із охорони.

— Зрозуміло,— кивнув головою Мономах.— І як же тобі вдалося дізнатися про це?

— Дуже просто князю,— посміхнувся Олешко.— У діда Овсія є в Горошині старий товариш Горошко Печеніг. А в того Горошка рідні чи не в кожній орді. От він і розповів мені про княжича Святослава…

Олешко озирнувся довкола, а тоді наблизився до Мономаха майже впритул і сказав:

— А що, князю, коли нам спробувати викрасти його?

Князь Мономах випростався, мов від удару. На мить у його погляді, спрямованому на Поповича, зблисла надія.

Проте князь одразу заперечливо похитав головою.

— Навряд чи це вдасться,— сказав він.— Сам же кажеш, що половці з нього очей не зводять. Тож варто нам лише перебратися за Сулу, як вони миттю запроторять його кудись аж до моря. Або й ще гірше.

— Та я, князю, не про те,— довірливо, наче найближчому приятелеві, зашепотів Олешко у князеве вухо.— Якщо ти не забув, ми з княжичем Святославом колись попросили в тебе дозволу прогулятися до Сули, а опинилися аж біля Хоролу.

— Пам’ятаю,— відказав Мономах.— Тоді вам дісталося від мене так, що ви кілька днів не могли сісти.

— Було таке,— радісно погодився Олешко.— Але я, князю, про інше. Я про те, що тоді нам на очі потрапила одна чарівна місцинка. А що, коли…

Княжа охорона з тої розмови не чула ані слова. Вона лише бачила, як випростався князь, ніби скинув з себе важку ношу, як він пожвавішав і вперше за кілька років у його очах засвітилася радість.

Назад поверталися без поспіху. Мономах з Муровцем їхали попереду і стиха розмовляли. Одразу за ними похитувалися в сідлах дід Овсій та Олешко Попович. Решта дружиників, аби не заважати, відстала на десяток кроків. Інколи Мономах озирався, кивком голови підкликав Поповича чи діда Овсія і про щось у них запитував.

Незабаром вершники порівнялися зі сторожовим дубом і в’їхали до лісу. Поступово дорога звузилася до розмірів стежки і Муровець притримав свого Гнідка, пропускаючи Мономаха вперед.

Зненацька у листі щось прошуміло. Мономах блискавично відхилився убік — і в ту ж мить повз його голову промайнула якась сіра тінь і впала на шию коневі. Княжий огир пронизливо заіржав, відсахнувся, зачепився за корінь і впав, дригаючи у повітрі ногами. Сіра тінь перевтілилася в небачених розмірів дику кішку рись. Вона стрибком розвернулася і кинулася на Мономаха, цілячись в його карк.

Проте князь уже стояв на землі і в його руках невідомо яким дивом опинився мисливський ніж. За мить усе було скінчено. Дика кішка, судомно шкрябаючи землю величезними, як людська долоня, пазурами, відкотилася набік і завмерла. Мономах, мовби нічого й не трапилося, витер ножа об пучок трави, заховав його в піхви, і лише потому глянув на звіра.

— Дивно,— сказав він.— Наскільки я знаю, без причини вона на людину не нападає. Втім…— він носаком чобота перевернув рись на інший бік і всі побачили накінечник стріли з обламаним охвістям, що стирчав поза вухом.— Тепер усе зрозуміло. Біль довів її до нестями. Це ж хто у вас так невміло стріляє?

— Гм-мм,— прокашлявся Муровець.

А дід Овсій люто глипнув на Олешка. Проте змовчав, лише нечутно прошепотів щось самими вустами.

На жаль, всього цього Вітько не бачив. Дід Овсій не взяв його з собою до Сули.

— Нічого тобі зайвий раз мозолити князеві очі,— сказав він.— Бо мало що може бути…

Тож Вітько так і не зрозумів, чому Попович повернувся до Воронівки мов у воду опущений.

Проте невдовзі він знову став схожий на того Олешка, до якого всі звикли. Хіба що на другий день запропонував Вітькові прогулятися до лісу.

Там він вибрав велику галявину і звелів Вітькові попереджати, коли наближатиметься хтось із дружинників. А сам намалював на одній з дубових гілок хижу котячу пику і майже до вечора пускав у неї одну притуплену стрілу за іншою. І з-під руки стріляв Олешко, і з розвороту, і з коліна, і з підстрибом, і на скаку. Зупинився лише тоді, коли стріли сім разів підряд вп’ялися прямісінько в котячий писок.

— Ну, попадешся ти мені тепер,— пригрозив він. Проте кому саме, так і не сказав. Мабуть, тому, що заходився витягувати стріли з дерева. А це було нелегко, навіть не зважаючи на те, що стріли були затуплені.