Найпрекрасніша помилка на світі

— Близько шести місяців тому, — почав свою розповідь професор Дзета, — уряд доручив мені вивчити деякі незвичайні властивості атомного гриба. Ти знаєш, що таке атомний гриб?

— Навіть каміння це знає. Величезна отруйна хмара, яка утворюється після вибуху атомної бомби. Правильно?

— Десь так. Ця хмара має форму величезного гриба. Як відомо, цей гриб стає здобиччю вітрів: вони несуть його, куди хочуть…

— Отруюючи повітря, дощові хмари — все, що трапиться по дорозі. Чудово придумано, щоб сіяти згори всілякі хвороби!

— Проте уяви собі, що більша частина атомного гриба розчиняється в атмосфері, і він не діє так згубно, як міг би.

— Тим краще!

— Це як на кого. Мій хлопчику, ти нічого не тямиш в економіці. Навіщо втрачати дорогоцінну речовину?

— Ви, мабуть, хотіли сказати: шкідливу речовину?

— Шкідливу — теж правильно. Мій уряд заклопотаний іншим. Якщо ми знайдемо спосіб керувати атомним грибом, то зможемо пересувати його в атмосфері, як і куди нам заманеться. Атомна хмара обертатиметься навколо земної кулі, мов маленький Місяць, і ми примушуватимемо її спускатися у потрібному місці на певну висоту, потім знову підійматимемо вгору і скеровуватимемо на іншу ціль. Подумай, адже тоді одна атомна бомба виконає таку роботу, начеб у нас їх був цілий склад!

— Яка розкіш! — вигукнув Паоло. — Просто чудово! Уявляю, що то буде за радість для тих, кому на голову впаде атомна бомба, а потім ще й атомний гриб із доставкою додому! Знаєте, професоре, непогано придумано!

— Це робиться задля економії, — відповів професор цілком серйозно, не відчуваючи іронії Паоло.

— Скажіть, професоре, а чи не більше економії було б, якби зовсім не робити атомних бомб?

— Цього тобі не збагнути. Це пов’язано з політикою. А я політикою не цікавлюсь. Я тільки вчений. Вірніше — лихо мені! — був ученим…

— Ну, а що ж далі? Уряд вам доручив…’

— Так, і я відразу взявся за роботу, щоб створити керованого атомного гриба. Не буду тобі розповідати, скільки я провів дослідів і якого це коштувало поту…

— … І яких грошей! — додав Паоло.

— Одно слово, місяць тому я вирішив, що знайшов розв’язання проблеми. Передав креслення на завод, особисто прослідкував за всіма стадіями виробництва бомби, яка мала бути використана для головного випробування. Чарівна бомба повинна була вийти, скажу я тобі!

— Чарівна?

— Так, просто незвичайна! Найпрекрасніша атомна бомба, яку будь-коли робили: вищої якості матеріал, елегантна обробка, безвідмовне устаткування… Пригадую свято, влаштоване з нагоди закінчення робіт над бомбою… Урочиста церемонія!.. Бризки шампанського!.. Солодощі!.. Зворушливе було свято! Міністр безперестану тис мені руку. Він був такий захоплений, що вкинув у бомбу тістечко. Знаєш, таке тістечко, начинене шоколадним кремом. Посміялися з того та й по всьому. Адже нічого особливого не сталося. Не могло ж тістечко пошкодити механізм бомби. Принаймні, я так думав. Тепер — лихо мені! — я вже іншої думки. Нарешті настав день головного випробування. Бомбу треба було скинути з літака і підірвати на висоті десяти кілометрів над землею, чи то пак, над морем. Було погоджено, що я особисто стежитиму з літака за атомним грибом і керуватиму ним з півгодини, а потім спрямую у визначене місце в океані.

— У якому океані?

— Е, ні, синку, цього я тобі не скажу. Державна таємниця.

— Таємничого океану нема на географічній карті!

— Дай мені скінчити. Все було гаразд аж до вибуху бомби. Я наказав пілотові піднятися на потрібну висоту, наздогнати гриба і, коли ми опинилися на розрахунковій віддалі, узявся за найважливішу частину нашого випробування. Але гриба не було! Атомна хмара швидко згущувалася, чомусь набираючи форму не гриба, а плаского циліндра, який повільно обертався навколо своєї осі. Це було досить дивно. Але найгірше — гриб зовсім не слухався моїх пристроїв дистанційного керування. Я випробував сотні способів, намагаючись скерувати його хоч будь-куди. Міняв віддаль, висоту… Все намарне — гриб не виконував моїх команд. Пілот почав нервувати, сердитись — кінчалося пальне, і нам треба було повертатися на базу. Літак мав от-от упасти в океан. Але я не тямив себе з відчаю і не міг зважати на такі дрібниці. Якщо хочеш знати, мене це ніскілечки не хвилювало — я повинен був за всяку ціну змусити атомного гриба слухатися мене.

— Точніше було б сказати — не гриба, а циліндра?

— Так, так, циліндра. Скінчилося тим, що вигоріло все пальне. Нам довелося стрибати з парашутом. Досвідченіший за мене пілот вправно керував своїм парашутом: він упав у море, і його, певно, підібрали моряки. А я попав прямісінько в атомну хмару. Навіть якби я навмисне приділявся, то не влучив би точніше: я опинився, як визначив згодом, у самому центрі того, що ти назвав циліндром.

— І наковталися шоколаду?

— Ніякого не шоколаду. Я просто-таки об’ївся збитими вершками, бо падав із розкритим ротом. Можеш уявити мій відчай, коли я побачив, що всі мої зусилля пішли нанівець, — через якусь безглузду помилку атомна хмара перетворилася на звичайнісінький торт!

— Як же вам велося?

— Я був ладен зробити у торті дірку і втопитися в океані — ось як мені велося!

— Які дурниці! Даруйте мені, звісно. Але на вашому місці я вважав би себе найщасливішою людиною в світі. Чи ви не полюбляєте солодощів?

— Ще й як полюбляю! Геть просто обожнюю! І діти мої полюбляють солодощі.

— То у вас і діти є?

— Так, двійко. Одне одного краще, одне одного дорожче!

— А ви ще бомби робите…

— Прошу тебе, не вертайся до цієї теми! Тепер уже абсолютно доведено, що я можу робити самі торти. Звичайно — зараз я це розумію — тістечко, яке міністр укинув у бомбу, теж зіграло свою роль у цьому недоладному перетворенні. Але якби я не помилився, коли проектував бомбу, то навіть мільйон щонайсмачніших тістечок не зміг би викликати цієї безглуздої шоколадної реакції.

— Таж вам треба гордитися тим, що ви зробили: ви ж просто благодійник людства!

— Не бери мене на кпини.

— А чому ж ви не зробили тоді у торті дірки і не пірнули в океан, як хотіли?

— Я й сам не знаю. Вітри віднесли торта кудись убік. Їжі мені не бракувало. І це дуже прикро. У мене був папір, і я взявся перевіряти розрахунки, щоб знайти помилку. Вчора я майже був відшукав її, коли з’явилися ви з Рітою. Я пройшов вашим тунелем аж до виходу — хотів дізнатись, де опинився торт і я з ним. Я ж не знав, що торт приземлився, і де мені було здогадатися, що він сів у Римі.

— Усі дороги ведуть до Рима! — нагадав Паоло давнє прислів’я. — А що ви збираєтеся робити далі?

Професор Дзета звівся на ноги і став крокувати сюди й туди по тунелю, не звертаючи уваги на лікерові калюжі, по яких ступав.

— Мій обов’язок — знищити цей предмет, щоб і сліду не лишилося від мого невдалого випробування!

— Знищити всю цю благодать? Професоре, ви з глузду з’їхали! Таж солодощів тут на цілий рік!

— Ні, ні! Я знищу торт, чи то зроблю так, що його знищать!

— Хто?

— Війська, що його оточили. Передусім я підтверджу їхні припущення, нібито це неземний космічний корабель. Потім якось покажу, що марсіяни готуються до нападу, і викличу на торт добрячий концентрований удар. Вогнемети зроблять своє діло.

— Ніколи цього не буде! Ви не врахували, що й самі загинете при цьому.

— Я загину, але це необхідно зробити. Не вперше учені жертвують собою…

— Але ще не було такого, щоб учені гинули в торті замість того, щоб ласувати ним! Та я не дам вам це зробити. Не я сам — я розкажу всім, що ви можете перетворювати атомні бомби на шоколадні торти. Ви станете найславетнішою людиною нашої епохи! Подумайте, професоре, на центральних площах світу вдячне людство спорудить вам пам’ятники!

— Вистачить мені й одного — надмогильного пам’ятника!

— Ви божевільні, професоре! Ви тільки подумайте, яке прекрасне життя! І який смачний цей торт!

— Я можу думати лише про те, що, як учений-атомник, я зганьбив себе назавжди! І даремно ти мене вмовляєш, Паоло. Я вже вирішив. Смерть мене не лякає. Краще допоможи мені здійснити мій план.

— Нізащо!

— Ні, ти допоможеш мені! Ти віднесеш командувачеві моє послання, де буде сказано таке: «Землянам — з борту космічного корабля «Марс-1». У вашому розпорядженні є півгодини, щоб скласти зброю і вручити нам заложників — тисячу дітей. У разі неприйняття цього ультиматуму за тридцять хвилин ми підірвемо атомну бомбу, котра знищить Рим умить. Підписав командир…» Треба лише вибрати якесь підхоже ім’я. Нехай це буде, скажімо, капітан Гор. Як ти гадаєш, послання досить грізне? Звісна річ, вони нізащо не згодяться віддати марсіянам тисячу дітей! Так можуть вчинити хіба варвари чи вбивці! Отже, їм нічого не залишиться, як одразу ж відкрити вогонь по тортові, перш ніж скінчиться строк ультиматуму. І тортові настане кінець. «Finis» по-латинському. А зараз я тобі напишу це послання…

І професор, не барячись, тремтячою з хвилювання рукою почав писати текст ультиматуму.

Дійшовши до фрази, де вказувалася кількість заложників, він завагався.

— Тисяча дітей… Гм… А якщо я вимагатиму дві тисячі? Еге ж, так буде краще! Пишу: дві тисячі. Вони тоді швидше відкриють вогонь, і моя агонія буде коротша.

— Не гайнуйте часу, — рішуче сказав йому Паоло. — Невже ви справді гадаєте, що я віднесу командувачеві ваше послання? Послання божевільця!

— Неодмінно віднесеш!

— А от і ні! Кажу вам коротко і ясно: ні, ні й ще раз ні!

— Тоді я викину тебе з торта!

Коли, професор Дзета сказав ці слова, лице його якось дивно скривилося. Здавалось, він ось-ось заплаче.

Професор Дзета скінчив своє послання, чітко написав вигадане ім’я й розписався, тут-таки вигадуючи незрозумілі знаки.

— Це мають бути ніби марсіянські письмена, — пояснив він, — так воно переконливіше.

Професор склав аркуш і простяг його Паоло:

— Ну, віднеси!

— А якщо ні!

— А якщо ні… Я ж сказав, скину тебе вниз!

— Ану, спробуйте!

Професор Дзета скорчив страшну гримасу, щоб налякати Паоло, але все одно по його очах було видно, що він ніколи в житті не міг нікого налякати.

— Не провокуй мене, — запхикав він, — я ж добра людина…

— Добра людина! А сам хоче знищити торт, аби тільки він нікому не дістався! Такий великенний, такий прегарний торт!

— Благаю тебе, Паоло, віднеси цього папірця вниз!

— Нізащо!

Професор Дзета у відчаї, благаючи Паоло, рвучко ступив уперед і схопив хлопчика за руку. Він тільки хотів слізно попрохати його, але, як на те, забув про одного вельми небезпечного свідка їхньої розмови. Гадаючи, що Паоло в небезпеці, Дзорро загарчав, схопився і стрибнув на бідолашного професора, вп’явшись зубами йому в литку.

— Ай! Ой! Рятуйте! — заволав професор.

— Дзорро, назад! На місце! Бачите, професоре? Ви не можете зачепити мене й пальцем, не те що викинути геть! А поки я тут, торт урятовано, бо ви ж не захочете, щоб і я загинув разом із вами! Принаймні, я на це сподіваюсь.

— Якщо у мене не буде вибору, — понуро відказав професор Дзета, — я кину послання з якимось тягарем, і ти теж умреш тут! Як жертва своєї впертості. Але я не хочу дійти до цього.

— А я не хочу, щоб знищували торт.

— Сквік, сквок, караброк, брек, брок! — став викрикувати вчений своєю мовою.

— Якщо ви розмовлятимете зі мною цією мовою, я зовсім перестану розуміти вас, — спокійно зауважив Паоло.

— Сквок, сквек, сквік…

Монолог професора Дзети тривав довгенько. Старий був у такому розпачі, що Паоло затурбувався, чи не втрачає той, бува, розум. Потім учений перейшов на італійську і знову взявся терпляче вмовляти Паоло віднести послання.

— Дай мені вмерти тут, у цьому торті, у найбільшій помилці мого життя! — благав він Паоло.

— Тоді це була б найбільша помилка в історії, — відповідав Паоло.

Скільки точилася ця вперта боротьба? Кілька годин, гадаємо ми. І не варто описувати докладно її хід, тим більше, що вона була суто словесна. Нам відомо тільки, що в якусь мить Дзорро почав виказувати ознаки занепокоєння, нашорошив вуха, стиха заскиглив, поки, нарешті, не витримав і кинувся геть із торта.

— Дзорро, ти куди? — крикнув йому навздогін Паоло. І сам теж визирнув надвір. Те, що він побачив, змусило його весело, нестримно і щасливо розреготатися.

— Що тебе так розвеселило? — пробурчав професор Дзета.

— Професоре, скільки вам треба заложників?

— Тисячу… Дві тисячі!..

— Он вони! Самі йдуть сюди, без будь-якого ультиматуму! І їх набагато більше двох тисяч…

— Що ти кажеш?!

— Подивіться самі, професоре! Ідіть сюди, хутчій! Гляньте! А ви, хлопці й дівчата, швидше нагору!