Загадковий синьйор Джепетто

— Прощай, торте! — зітхнула Ріта, стежачи за маневрами військових.

— Ти таки схибнулась! — буркнув Паоло. — Я ж сказав, що то космічний корабель.

— Ну, де в тебе очі? Глянь, знизу він увесь із шоколаду. А вгорі він рожевий, жовтий, зелений. Це ж чудо, а не торт!

— Та це ж, певно, кольори марсіянського прапора!

— Давай поб’ємось об заклад! Я кажу, що це торт, ти — що космічний корабель. Той, хто виграє, два тижні забирає усі солодощі.

— Місяць, — поправив Паоло.

— Навіть цілий рік, якщо хочеш, — відрізала Ріта.

— Рік — це довго…

— Ага, боїшся програти? А я ладна битися об заклад на що завгодно.

— Гаразд, рік, — згодився Паоло, червоніючи. — А зараз ходімо подивимось, що ж воно таке насправді.

Тепер настала Рітина черга завагатися.

— Гадаєш, нас туди пропустять?

Паоло не відповів. Якусь мить він пильно вдивлявся у бік Мальяно, звідки на безлюдну вулицю вийшла отара овець, котру гнали два чабани. Отара щодня паслася на жовтих горбах Агро, серед покинутих піщаних кар’єрів. А надвечір вона поверталась на Монте Кукко, проходячи через усе передмістя.

«Хотів би я побачити, як вівці попадуть у в’язницю! — засміявся сам до себе Паоло. — Невже й пса теж туди посадять?»

Але збройним силам було не до овець — їм вистачало й свого клопоту. Вони повернулися спиною до Трулло і не зводили очей з горба, на який спустився незнаний предмет, накривши вершину, неначе величезний капелюх. Вівці, бекаючи, йшли вперед, тісно скупчившись, бік до бока, морда до морди. Якщо котра відбігала від гурту, щоб скубнути трави на узбіччі, то пес одразу ж заганяв її назад до отари. Дзорро, який весь день нудився, дрімаючи на балконі, гавкнув був, щоб привітати колегу, але той, поглинутий роботою, навіть не відповів.

— Бери свої пісочні лопатки, — раптом сказав Паоло дуже рішуче, — ті, що ти брала з собою торік на море. А я візьму електричного ліхтарика.

— І що ти хочеш робити? — боязко спитала Ріта.

— Хочу виграти парі! Але якщо ти боїшся, то не йди.

— Звісно, піду! — заперечила Ріта.

— Тож слухай. Ти пам’ятаєш хитромудрого Одіссея?

— Як це я можу не пам’ятати свого батька?

— Дурна, я кажу про іншого Одіссея, про справжнього. Я ж кільканадцять разів розповідав тобі про його пригоди. Як він вийшов із печери велетня Поліфема, пам’ятаєш?

— Сховавшись під животом у вівці… Ой! Ти думаєш, що й ми змогли б так само?.. Але ж я не вміщуся там, під животом у вівці!

— І не треба. Гайда.

— А мамі залишимо цидулку?

Синьйора Чечілія в момент тривоги була у хворої, якій робила укол, і перш ніж спуститися в підвал, встигла зателефонувати дітям, щоб вони сховалися у сусідки. Залишити їй цидулку означало признатися, що вони її не послухалися.

— Ми повернемося додому раніше за неї, — запевнив сестру Паоло.

Хоча Ріту це не зовсім переконало, проте вона не стала заперечувати і пішла за братом. Адже він був старший. Дівчинка глянула на Дзорро, що подзявкував собі на овець, узяла свої лопатки і вийшла слідом за Паоло на сходи.

Ні в під’їзді, ні на вулиці не було нікого. Ніхто їх не затримав, не прогнав додому.

Паоло пропустив отару і прилаштувався у хвості. Ріта йшла за братом. Пес був підозріливо загарчав, але в цю хвилину від отари відбилось ягня і псові довелося завертати його назад. Чабани йшли, не обертаючись. Вони спокійно простували до горба і, певно, не помічали, що цього вечора все було якось не так, як завжди., їх не здивувйло, що ціла пожежна команда зайняла знайому стежку, а на вершині Монте Кукко було щось таке, що змусило весь світ затамувати подих.

— Куди ви йдете? — гримнув вартовий, зачувши позаду тупіт отари.

— Добрий вечір, синьйоре лейтенанте. Що ви від нас хочете? Ми чабани і йдемо туди, куди йдуть наші вівці.

— Повертайтеся назад! Швидко!

Інші вартові також обернулися і зайшлися добродушним реготом. І це було їхньою помилкою, як пізніше пояснив Паоло Ріті. Адже вівці не розуміють жартів. Вони знали тільки, що за двадцять метрів від них є горб, а на ньому — затишна кошара, що чекає їх на ніч. Вони, може, й послухалися б своїх пастухів, але один із них був трохи пришелепуватий хлопчина, а другий — глухуватий: перш ніж регулювальники встигли роз’яснити їм що й до чого, налякані і вперті вівці, штовхаючись, бекаючи, прорвали кільце облоги і в хмарі куряви побігли вперед.

— Хутко! — пошепки наказав Паоло Ріті. — Роби, як я.

Скориставшись метушнею, він порачкував у середину отари. Про все інше подбали вівці. Оточивши з усіх боків, вони підштовхували його вгору по стежці — і його, і Ріту. Дівчинка спершу трохи злякалась, але швидко оговталася з новим способом подорожування: вівці її штовхали, і вона залюбки відповідала їм стусанами у теплі, м’які боки.

Завзято рачкуючи вгору по стежці, Ріта геть подряпала собі руки об камінці та колючки, позбивала колінця, кілька сльозинок скотилось по щоках, але вона не відчувала болю.

— Сюди! — почула вона голос Паоло. Вище за кошарою були руїни якогось кам’яного муру, і Паоло причаївся там, як у траншеї. Від муру залишалось мало — якісь три-чотири камені, але й це був добрий сховок.

— Тепер знизу нас не побачать! — шепнув Паоло. — Лізьмо вгору оцим каналом.

Каналом він назвав щілину, яку вимили дощові води на схилі горба.

— Ти справді хочеш піти туди? — ледь чутно спитала Ріта, дивлячись угору.

Метрів за двадцять над їхніми головами чорнів край таємничого предмета.

Зараз, коли він був отак близько, Ріта навіть подумки не зважувалася назвати його тортом: ураз він знову став загадковим предметом.

— Як боїшся, то почекай на мене тут, — запропонував Паоло. Він був упевнений і рішучий, як Колумб, коли той уперше ступав на новий континент.

Ріта зборола свій страх:

— Ні, я піду з тобою.

Прудко й мовчки видершись нагору, діти опинилися за декілька кроків од предмета. Зблизька він скидався на грізну, неприступну фортецю.

— Я піду перший, — заявив Паоло. — Коли дам знак, біжи до мене. І не бійся, якщо почуєш крики.

— А коли в мене почнуть стріляти?

— Та ні-бо, ніхто в тебе не стрілятиме!

— Зачекай хвильку. Візьми ось лопатку: якщо це торт, зроби в ньому дірку, і ми там сховаємося.

Паоло неохоче взяв лопатку. Йому здавалося, що, чинячи так, він зрікається своїх переконань. До того ж, він розумів, що йти назустріч прибульцям із космосу з пісочною лопаткою в руках було трохи смішно.

«У них, — подумав він, — напевно є і гіперболоїд, і дезінтегратор, і грім із блискавкою!»

Проте він взяв лопатку. І добре зробив, бо на вершині Монте Кукко на нього не чекали ні марсіяни, ні венеряни, готові знищити його, як мурашку. Не було там і самого космічного корабля, хоча б такого, якого міг уявити собі Паоло, неабиякий знавець науково-фантастичних фільмів.

Не треба було й принюхуватися, щоб почути запах: і не один, а сто, сотні різних п’янких запахів. Паоло увігнав лопатку в стіну і миттю викопав цілу нішу, досить простору, щоб у ній вмістилися і він, і сестра.

На Ріту, яка весь час із острахом ждала криків, раптом десь ізгори обвалилися шматки марципана та пісочного тіста, посипався цілий каскад родзинок і пролився струмок лікеру. Не гаючи часу, вона стала куштувати все, що потрапляло їй до рук. І так розполуднувалась, що Паоло довелося тричі гукнути її, перш ніж вона почула.

— Йду, йду! — ледь чутно відповіла дівчинка, бо розмовляти їй заважав повен рот солодощів. Мить — і Ріта теж у духмяній ніші, поруч брата. Паоло поспішив закласти вхід брилою з цукату, залишивши тільки невеличке віконце для повітря та світла.

— Тепер ти переконався? — спитала Ріта у перерві між двома шматками шоколаду.

— Гаразд, ти виграла. Це торт. Я віддаватиму тобі все, що програв.

— Звісно, віддаватимеш. Коли б’ються об заклад, то дотримують слова.

— Дав слово, то й дотримаю. А зараз не заважай мені працювати. Сядь отут збоку. А я почну копати тунель. Хочу обстежити весь торт. Я ж прийшов сюди не’ для того, щоб напихатися солодощами.

— Ач який ти! У нас під ногами чи не півметра шоколаду, ми сидимо у печері з пісочного тіста… Таж наша схованка надійніша, ніж у Піноккіо, коли той опинився у череві акули, а тобі ще треба щось обстежувати!

— їж собі на здоров’ячко, тільки не давись! А я копатиму.

— Ні, — сказала Ріта, — я тобі допоможу. Я зможу і їсти й працювати.

Під ударами двох лопаток торт слухняно розкривався, мов джунглі під сокирою першовідкривача. Брат і сестра легко здолали кілька шарів крему, вершків та мигдального тіста. Вони рили рівчаки у солодкому крему, брели по коліна в смородиновому сиропі, освітлювали кишеньковим ліхтариком печери, вимиті всередині торта потоками лікеру.

Час від часу вони надибували зацукровані вишні, наче то були кілометрові стовпчики. Паоло, який ішов уперед із запалом дослідника, просто обминав їх, Ріта ж напихала ними рота. Однією рукою вона допомагала братові розширювати тунель, а другою обмацувала стіни з морозива крем- брюле. То вона підносила до рота якогось фаршированого горіха, уважно розглядала дивні камені під ногами: це був здебільшого підсмажений мигдаль чи зацукровані горіхи.

— Та працюй же, працюй! — підганяв її Паоло. — Ні, не там, рий у цьому напрямі, треба йти за радіусом, тоді й дістанемося центра.

— Шкода. Я відчуваю, що праворуч тягне прохолодою… Тут, певно, є морозиво, у цьому торті…

— Жаль, що ми не взяли з собою компаса, щоб орієнтуватися.

— А навіщо? Тут-бо скрізь торт: на півночі і на півдні, на сході і на заході,. Ой, скільки тут лікеру! Слухай, а ми не сп’яніємо? Ой-ой! Дощ пішов! Дай покуштувати… Це не вода, а марсала, вино! Рятуйте, тону! Але ні, це мені тільки здалося! Ми йдемо по бісквітах! Тільки краще б під ногами було мигдальне тісто, воно надійніше.

Паоло ні на мить не переставав рити. Не розтуляючи рота, він подумки складав список матеріалів, які траплялися на дорозі: малинове варення, турецький виноград, крем, фісташкове морозиво…

Раптом він завмер і тривожно стиснув руку Ріти.

— Погаси ліхтарика! — наказав він пошепки.

— Правда. І без нього стало видно… А чому?

— Цить. Поглянь сюди.

У стіні від удару лопатки з’явився отвір, звідки йшов промінь світла. Ріта зазирнула туди. Там була печера, а в ній сидів якийсь чоловік. При світлі торшера, вправленого в зацукровану помаранчу, він гарячково щось писав на кількох аркушах, що лежали у нього на колінах.

— Та це ж Джепетто! — прошепотіла Ріта.

— Так, а ти — Фея з блакитним волоссям…[1] Не мели дурниць. Дай мені поміркувати.

Десь зо дві хвилини Паоло й Ріта по черзі зиркали в отвір.

— Ти щось надумав?

— Ще ні.

— Скажи мені хоча б, що ти хочеш надумати, то й я думатиму про те саме. А просто так чекати дуже нудно.

— Гаразд, назвемо його хоча б синьйором Джепетто, так, щоб якось його назвати, — відповів Паоло. — Але хто він? І що він тут робить усередині торта? Як сюди потрапив?

— Не знаю. Може бути, так само, як і ми. А втім, бач, він щось пише! Це, мабуть, письменник. Або журналіст.

— От добре, тепер тобі е про що думати. Тільки цить, а то він нас помітить.

Ріта заспокоїлась і стала лизати стіну з морозива. Але зненацька тишу порушив голосний собачий гавкіт. Це було так несподівано, наче вибухнула бомба.

— Дзорро! — вигукнула Ріта. — Він знайшов наші сліди і прибіг за нами!

— І все пропало! — сказав Паоло. На жаль, хлопчик теж заговорив надто голосно: з несподіванки забув про обережність. Дзорро, радісно гавкаючи, кинувся до дітей. Паоло знову глянув у отвір і затремтів: загадковий синьйор Джепетто стурбовано схопився і став прислухатися.

— Тихо, Дзорро! — пошепки наказав Паоло.

Пес ліг, крутячи хвостом.

— Синьйор Джепетто почув нас, — сповістив Паоло. — Він обходить свою печеру, прослуховує стіни…

— Здається, зараз саме пора втекти.

— Стривай. Я хочу дізнатися…

— Ось він дізнається, що ми тут, і тоді буде пізно…

— Цить! Він поруч!

Таємничий мешканець торта, обстежуючи стіни своєї печери, підійшов якраз до того місця, де кілька хвилин тому Паоло прорив лопаткою вікно. Паоло зміг розгледіти його зблизька. Це був чоловік майже старий, майже лисий, майже горбатий: усе в нього було «майже», крім окулярів. Вони були не «майже величезні», а просто величезні — кожне скельце завтовшки з палець, а за скельцями поблискували дуже рухливі й дуже чорні очі. На ньому був довгий сірий балахон, щось середнє між вантажниковим халатом і крамаревим фартухом. З-під розстебнутого комірця визирав косий клапоть краватки.

— Тікаймо, Паоло!

Але Паоло мов прикипів до отвору. Він не відійшов навіть тоді, коли синьйор Джепетто уткнув у те віконце свої окуляри. З того і з цього боку стіни (з фісташкового морозива, як ми вже знаємо) дві пари допитливих очей сторожко дивились одна в одну. У Паоло із страху по спині побігли мурашки, але він не зрушив з місця. Загадковий синьйор Джепетто, звісно ж, анітрохи не злякався; він тільки щось сердито крикнув:

— Сквак, сквок, карапак, пік!

Приблизно так звучало те, що він вимовив.

Паоло і Ріта були вражені. А Дзорро скочив і ну гавкати що є сили.

— Врік, брок, караброк, пок! — прокричав старий і, засунувши руки в отвір, почав розширяти його. За якусь мить він продовбав велике вікно і всунув у нього свою голову, квакаючи далі незрозумілою мовою.

— Мерщій тікаймо! — заверещав Паоло. Він швидко позадкував, не зводячи очей з обличчя, яке, освітлене Рітиним ліхтариком, видніло на тлі зеленавої стіни. Тоді Паоло побачив — чи йому здалося, що побачив, усмішку, що з’явилася за товстими скельцями окулярів і розлилася по всьому обличчю старого… Але тої ж хвилини діти кинулись навтікача, пес за ними, — всі троє стрімголов мчали по довгому тунелю, мало не тонучи у кремі, лікері, грузнучи в мармеладних болотах, натикаючись на стіни з бісквітів та пісочного тіста.

Нарешті вдалині блимнуло світло… Ген там унизу… Була вже ніч, але всі прожектори увімкнуто і спрямовано на торт… Паоло хутко розібрав закладений цукатом вихід із торта… Потім він шпурнув далеко вниз свого ліхтарика і крикнув псові:

— Дзорро, взяти!

Псові не треба повторювати команду: гавкаючи, вилетів він із торта і кинувся вниз по стежці, щоб упіймати ліхтарика, — так із ним завжди гралися Паоло і Ріта. Промені прожекторів одразу ж метнулися за ним, ковзаючи по схилу горба. Унизу зчинився страшенний переполох.

І цього разу Паоло добре вигадав. Брат і сестра прожогом побігли вниз тим схилом, який у цю мить не освітлювали прожектори.

Вони скотилися прямісінько під ноги вартовим, які не помітили, звідки взялися ці діти, лише гримнули:

— Назад, куди йдете!

— Ура! Ми врятовані!

— Ой мамо! — раптом скрикнула Ріта. — Я загубила черевика.

— Де?

— Не знаю. Мабуть, коли спускалась. Я вернусь по нього.

— Ото розумниця! Тоді тебе спіймають, і все відразу розкриється.

— І торт з’їдять. Ти слушно кажеш, краще пожертвувати черевиком.

Мами ще не було вдома. Вона прийшла через півгодини після того, як Діомед, побачивши, що марсіяни не збираються нападати, дозволив мешканцям Трулло вийти з підвалів.

— Ви поводились, як розумні діти? Не боялися?

— Так, мамо, — відповів Паоло на перше питання.

— Ні, мамцю, — відповіла Ріта на друге.

— Молодці! — похвалила синьйора Чечілія. — Зараз я вам зготую вечерю.

«Ой, рятуйте!»—тільки подумала Ріта. Але нічого не сказала.