Дедал викликає Діомеда
— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Я — Дедал! Викликаю Діомеда! Прийом.
— Я — Діомед! Слухаю вас. Прийом.
— Я закінчив обліт таємничого предмета. За моїми розрахунками, його окружність має три тисячі сто сорок метрів. Щоб знайти діаметр, ділимо на три цілих і чотирнадцять сотих…
— Це ми знаємо, знаємо… Далі!
— Прошу пробачення. Бічна поверхня, виявляється, розмальована різнобарвними смугами. Ось як, знизу вгору: коричнева, рожева, зелена, знову коричнева, жовта, фіолетова, біла. Я підіймаюся вище. Прийом.
— Я — Діомед! Заждіть! Чи не помітили ви на цій бічній поверхні якихось отворів? Чи немає там віконець, щілин, дверцят? Прийом.
— Я — Дедал! Нічого такого не помітив. Бічна поверхня однаково гладенька. Прийом.
— Я — Діомед! Зміряйте висоту і поспостерігайте зверху. Тримайтеся на безпечній відстані. Прийом.
— Завдання прийнято. Прийом закінчую.
Вищенаведена розмова відбувалася десь біля восьмої години того самого знаменитого ранку між пілотом на вертольоті (умовне ім’я — Дедал) і штабом головнокомандувача (пароль — Діомед) операції «П. К.», який розташувався у кабінеті директора школи у Трулло. «П. К.» у цьому випадку не означає правий крайній у футбольній команді. «П. К.» просто означає «Прибулець із космосу». Таким привабливим терміном військові власті назвали усі військові засоби, які вони привели у стан бойової готовності при появі невідомого летючого предмета. Командування, як ми вже знаємо, назвалося умовно Діомедом. Підібравши ці три красиві ймення: Дедал, Діомед і «П. К.» — мали підставу вважати, що вже зробили багато.
У кабінеті Діомеда на час розмови з пілотом знаходилося багато людей, серед них — генерал, два славетні вчені — професор Россі та професор Теренціо — і поліцейський Мелетті, прозваний Хитромудрим Одіссеєм. Останній був тут для того, щоб виконувати термінові доручення. Наприклад, від уже двічі бігав до бару замовляти міцної кави для всіх.
— Я — Дедал! Викликаю Діомеда! — знову пролунав голос пілота.
Генерал особисто нахилився до мікрофона і відповів:
— Я — Діомед! Доповідайте.
— Висота загадкового предмета — приблизно двадцять п’ять метрів. Щоб обчислити об’єм…
— Ми знаємо геометрію. Нас цікавлять лише дані.
— Слухаюсь, синьйоре. Поверхня — це чарівна панорама кольору вершкового крему. Яка пишнота!
— Облиште знаки оклику! — гримнув Діомед. — Ви-бо не продавець холодильників. Говоріть лише про те, що бачите, і більш нічого. Прийом.
— Слухаюсь, синьйоре. Бачу великі червоні кулі, розкидані на однаковій віддалі одна від одної по всій поверхні. Їх кілька сотень. Вони скидаються на величезні зацукровані вишні, якщо дозволите порівняти…
— Не дозволяю! — розлютився генерал. — Облиште порівняння. Краще полічіть кулі.
Професор Россі, поки Дедал мовчки рахував кулі, замислено похитав головою і промимрив:
— Вигадливо, справді вигадливо…
— Ви гадаєте? — осміхнувся професор Теренціо.
— А хіба ви думаєте не те, що й я?
— Ні в якому разі, шановний колего: я думаю якраз протилежне.
— Синьйори, — зітхнув генерал, — чи не втаємничили б ви і нас у ваші думи?
— Я — Дедал! — перервав бесіду голос із гучномовця. — Чуєте мене? Прийом.
— Вас чуємо, на жаль! — відказав Діомед. — Чуємо всі нісенітниці, які ви верзете.
— Бачу паперового змія.
— Що? Ви збожеволіли зовсім?!
— Бачу паперового змія, синьйоре! Я підтверджую це! Він здіймається з даху одного будинку передмістя. Перехопити його? Прийом.
— Я — Діомед! Не чіпайте змія. Залишайтеся на місці, ми проведемо термінове розслідування. Прийом закінчую.
Розслідування почалося негайно: усі підбігли до вікна, щоб побачити паперового змія, котрий, лопочучи трьома різнобарвними хвостами, здіймався до таємничого предмета у небі.
— Сигналізація з землі! — прокоментував хтось підозріливо. — Підступи «п’ятої колони»! Очевидно, космічні загарбники мають агентів серед населення!
— Не може бути! — розгублено вигукнув поліцейський Мелетті. — Я чудово знаю всіх у Трулло! Це хороші люди! Я знаю кожен будинок, кожну крамницю! Ніякого контакту з марсіянами у них нема, що ви!
— Що ж тоді це таке?
«Щоб мені відпав ніс, коли то не паперовий змій Паоло!» — скрикнув подумки Хитромудрий Одіссей і сам запідозрив щось жахливе.
Нічого не кажучи і не чекаючи наказів, він метнувся надвір, скочив на велосипед і за кілька хвилин був уже у дворі свого будинку.
Він подивився вгору і на балконі побачив своїх дітей.
— Паоло! Ріто! Що ви там робите? — голосно покликав Мелетті. — Чому ви не в підвалі, як інші? Хіба ви не чули наказу?
— Тату, тату! — закричала Ріта, плескаючи в долоні. — Іди допоможи нам!
— Зараз же заберіть того змія! Ви що, хочете, щоб мене запроторили у в’язницю за шпигунство?
— А ми не шпигуємо! Ми тільки хочемо дістати шматок торта…
— Ось я вам покажу торт! Якщо ви зараз-таки не заберетеся з балкона…
— Але тату…
— Хочете, щоб я піднявся нагору? Ану геть із балкона!
Засмученим дітям не лишалося нічого іншого, як скоритися хоча б першій частині наказу — довелося затягти змія назад до кімнати. А от спускатися в підвал вони не дуже поспішали. Вони, щоправда, зійшли з балкона, але своїх спостережень за небом не облишили — це можна було робити і з вікна кухні.
— Шкода, —сказала Ріта, — із змієм це було добре придумано.
— Але ж вони не відповіли на наш сигнал! — заперечив Паоло.
— А що ти хочеш, щоб тобі відповіли? Це ж торт, як тобі ще пояснити?
— Це космічний корабель, недотепо!
— То чого ж ти погодився запустити паперового змія?
— Певна річ, не для того, щоб дістати ще один шматок шоколаду! Я хотів подати сигнал марсіянам.
— Ти схибнувся. Ви, хлопці, всі схибнулися на космонавтах! Ті військові, внизу, готові з гармат стріляти по торту, а ти ждеш хтозна від кого якихось цидулок.
— Але ж це не торт! — наполягав Паоло.
— А я тобі по-італійському кажу: торт!
— Гаразд, облишмо. Краще сядьмо та поміркуймо — щось, може, й придумаємо.
Кілька годин по тому…
— Я — Дедалі Викликаю Діомеда! Прийом.
— Я — Діомед! Доповідайте. Прийом.
— Зараз дванадцять годин сорок сім хвилин. Знову досяг поверхні загадкового предмета. Висота — шістсот п’ятдесят чотири метри.
— Як ви сказали?
— Знаходжуся на висоті шістсот п’ятдесят чотири метри. А що?
— А те, що ви, мабуть, п’яні. Сьогодні вранці, коли ви вперше обстежували предмет, ви повідомляли, що знаходитесь на висоті дев’ятсот вісімнадцять метрів. Як ви поясните різницю?
— Я її не можу полонити. Я можу тільки визначити різницю. Дев’ятсот вісімнадцять мінус шістсот п’ятдесят чотири дорівнює…
— Годі вже! Прийом закінчую!
І генерал грюкнув по столу кулаком.
— Синьйори! — сказав він трохи згодом, звертаючись до присутніх. — Ясно одне: невідомий космічний корабель приземляється.
Всі напружено вичікували до заходу сонця. Таємничий предмет ледь помітно, сантиметр за сантиметром, втрачав висоту. Десь о третій годині дня він став поволі пересуватися у напрямі на північний схід. Діомед полегшено . зітхнув:, ворог, принаймні, не збирався спуститися на дахи будинків, а то загинуло б ціле передмістя Рима.
Приземлення мало відбутися чи не на Монте Кукко — на голому, усіяному камінням горбі: він був за школою. Туди під час перерв бігали погратися діти. На пласкій вершині пастухи поставили курінь — там вони зупинялись, коли спускалися з гір, щоб продати овець у римській долині.
Як на генерала, то він волів би не зволікати. Але уряд — ось уже кілька годин він підтримував зв’язок із найбільшими державами світу — категорично наказував: вживати зброю тільки тоді, коли загадкові прибульці з космосу почнуть перші. Утримуватися від будь-яких ворожих випадів, аби не спровокувати непотрібну різанину і щоб не зіпсувати трагічними наслідками першу зустріч людства з неземними істотами, пильнувати і бути готовими до всього.
Такий був наказ.
Саме через це Діомед, коли наміри «летючої тарілки» стали ясні, розташував свої сили навколо горба. Гармати, вогнемети, панцерники, ракети типу «Земля—Земля» щільним кільцем облягли Монте Кукко на той час, коли таємничий предмет без найменшого шуму, м’яко опустився на горб, відкривши небо, осяяне останніми променями призахідного сонця.
