Пісня про віщого Олега
Збирається віщий Олег-войовник
З хазарами знов воювати:
За напад — мечам і пожарам прирік
Він ниви хазарські і хати.
Із військом своїм, в царгородській броні,
Князь їде полями на вірнім коні.
Із темного лісу старий чарівник
Виходить назустріч поволі,
Перунові тільки покірний старик,
Провісник він людської долі.
В мольбах, в ворожбі все життя він провів.
І князь біля нього коня зупинив.
«Повідай, улюбленцю наших богів,
Чи скоро я землю покину?
Чи скоро, на радість моїх ворогів,
Мене покладуть в домовину?
Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі —
Баского коня подарую тобі».
«Волхви не бояться міцних владарів,
Волхвам — за пророче їх слово —
Не треба багатих князівських дарів, —
Правдива і вільна їх мова.
Хоч роки майбутні таяться в імлі…
Та бачу я долю твою на чолі.
Послухай, що скаже тобі ворожбит:
Ти славний своїми боями,
І твій ворогами не здоланий щит
Царграда оздоблює брами;
І хвилі, і землю скорив ти в бою,
І недруги заздрять на долю твою.
І моря бурхливого зрадницький вал
Твої не пошкодив вітрила,
Тебе не поранив лукавий кинджал,
Ворожа стріла не вразила…
Не відаєш ран ти у грізній броні,
Бо є охоронець у тебе в борні.
Твій кінь бойових не лякається діл,
Він, пановій волі покірний,
То смирний стоїть попід хмарами стріл,
То скаче, товариш твій вірний.
Його не лякає жорстока борня;
Але від свого ти загинеш коня».
Олег усміхнувся; одначе чоло
Прорізала дума журлива.
Він, спершись рукою на бранне сідло.
Злізає з коня мовчазливо.
І вірного друга — князівська рука
Голубить і пестить, прощальна й легка.
«З тобою, мій друже, мій вірний слуга,
Пройшов я походи великі;
В стремено твоє вже не ступить нога,
Нам час розлучитись навіки,
Прощай, утішайся у лузі щодня!
Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня.
У луг одведіть, де трава запашна,
Попоною спину вкривайте,
Добірного другові дайте зерна,
Водою з джерел напувайте».
І отроки миттю з конем одійшли,
І князю нового коня підвели.
Гуляє з дружиною князь-войовник
На славній слов’янській могилі.
З ним — гості і друзі, — як ранішній сніг
Сьогодні їх кучері білі…
Дружинники згадують юність свою,
Коли з ворогами рубались в бою.
«Та де ж мій товариш, де кінь мій баский
Промовив Олег своїм слугам: —
Скажіть, чи здоровий, чи досі легкий
Розкішним він бігає лугом?»
І чує слова: на крутому горбі
Давно відпочинок знайшов він собі.
І голову буйну Олег похилив
І думає: «Що ж чарування?
Коли б не послухав брехливих я слів,
Відкинув дурне віщування,
Носив мене б кінь до останнього дня!»
І хоче він бачить останки коня.
Ось їде могутній Олег до ріки,
З ним гості його посивілі,
І бачить: коня благородні кістки
Лежать на дніпровому схилі;
Їх миє негода, їх порох вкрива,
Над ними шумує шовкова трава.
І тихо ступивши на череп німий,
Князь мовив: «Спи, друг одинокий!
Тебе пережив твій хазяїн старий,
І от як скінчу свої роки, —
Не ти на траву упадеш запашну
І кров'ю мою там омиєш труну!»
І мовив Олег тоді друзям своїм:
«Чи кістка страшна мені тлінна?»
Із жовтого черепа тихо між тим
Гадюка повзла домовинна;
Круг ніг його чорним кільцем обвилась,
І крикнув раптово ужалений князь.
Схиляються гості над тілом в журбі,
У келихах піняться вина;
Князь Ігор і Ольга сидять на горбі;
Хмільна бенкетує дружина.
Дружинники згадують юність свою,
Коли з ворогами рубались в бою.
1822
