Наклепникам Росії

Про що клопочетесь, народнії вітії.
Чому анафему віщуєте Росії,
Що вас обурило? — Тривожний стан Литви?
Облиште: спірка це слов'ян поміж собою,
Сімейний, давній спір, вже зважений судьбою,
Питання, що, ручусь, розв’яжете не ви!

          Уже давно поміж собою
          Ці ворогують племена,
          Не раз хилилась під грозою
          То ця, то друга сторона.
          Звитяжить хто в нерівнім спорі —
          Поляк чи рос — покаже час,
Чи ручаї слов'ян зіллються в руськім морі,
          Чи висохне воно — залиште нас!
          Здобуті в битвах і у славі.
          Що вам скрижалі ці криваві?
          Племен слов’янських славну путь
          І долю їх — вам не збагнуть!
          Для вас безмовні Кремль і Прага,
          Здавен бездумно вабить вас
          Борні жорстокої відвага,
          І ви ненавидите нас!

          За що? Чи ми не завинили
Тим, що на чорних згарищах Москви
          Свавілля визнать не схотіли
          Того, під ким тремтіли ви?
          Тим, що в безодню ми жбурнули
          Над царствами тяжіючий кумир,
          І кров'ю здобули й вернули
          Європі волю, честь і мир?

Ви грізні на словах, а спробуйте на ділі!
Чи богатир старий, спочивши на постілі,
Не в силі загвинтить свій ізмаїльський штик?
Чи руського царя не має слово сили?
          Чи ми Європу вже не вчили?
          Чи руський од звитяг одвик?
Чи мало нас? Хіба від Пермі до Тавріди,
Од фінських зимних скель до пломеню Колхіди,

          Від непохитного Кремля
          До стін Китаю — мов стіною,
          Вогнем, щетиною стальною
          Не встане руськая земля?

          То шліть своїх синів, вітії,
          Їм не зломити наших сил!
          Є місце їм в полях Росії
          Поміж знайомих їм могил!

1831