Кірджалі

Кірджалі був родом булгар. Кірджалі турецькою мовою означає витязь, молодець. Його справжнього імені я не знаю.

Кірджалі своїми розбоями наганяв жах на всю Молдавію. Щоб дати про нього деяке поняття, розкажу один з його подвигів. Одного разу вночі він і арнаут Михайлакі напали вдвох на булгарське селище. Вони запалили його з двох боків, і почали переходити з хати в хату. Кірджалі різав, а Михайлакі ніс здобич. Обидва кричали: Кірджалі! Кірджалі! Все селище розбіглось.

Коли Олександр Іпсіланті оголосив повстання і почав набирати собі військо, Кірджалі привів до нього кілька старих своїх товаришів. Справжня мета етерії була їм мало відома, але війна давала нагоду збагатитися коштом турків, а може й молдаван — і це здавалось їм очевидним.

Олександр Іпсіланті був особисто хоробрий, але не мав властивостей, потрібних для ролі, за яку взявся так запально і так необережно. Він не вмів дати лад людям, на чолі яких мав іти. Вони не мали до нього ні пошани, ні довірливості. Після нещасного бою, де загинув цвіт грецького юнацтва, Іордакі Олімбіоті прирадив йому покинути військо і сам заступив його місце. Іпсіланті негайно виїхав до кордонів Австрії і звідти послав своє прокляття людям, яких називав неслухами, боягузами і негідниками. Ці боягузи й негідники здебільшого загинули в мурах монастиря Секу або на берегах Прута, відчайдушно обороняючись проти ворога вдесятеро дужчого.

Кірджалі був у загоні Георгія Кантакузіна, про якого можна повторити те саме, що сказано про Іпсіланті. Напередодні бою під Скулянами Кантакузін просив у російського начальства дозволу вступити в наш карантин. Загін залишився без ватажка; але Кірджалі, Саф’янос, Кантагоні та інші не бачили ніякої потреби у ватажкові.

Бою під Скулянами, здається, ніхто не описав в усій його зворушливій істині. Уявіть собі 700 чоловіка арнаутів, албанців, греків, булгар і всякого наброду, що не тямлять військової науки і відступають перед п’ятнадцятьма тисячами турецької кінноти. Цей загін притулився до берега Прута і виставив перед собою дві маленькі гарматки, знайдені в Яссах у дворі господаря, і з яких бувало палили під час іменинних обідів. Турки раді були 6 стріляти картеччю, але не сміли без дозволу російського начальства: картеч неодмінно перелетіла б на наш берег. Начальник карантину (нині вже покійник), сорок років прослуживши у військовій службі, зроду не чув свисту куль, але тут привів бог почути. Кілька їх продзижчали повз його вуха. Дідок страшенно розсердився і добре вилаяв за те майора Охотського піхотного полку, який був при карантині. Майор, не знаючи, що робити, побіг до річки, за якою гарцювали делібаші, і посварився на них пальцем. Делібаші, побачивши це, повернулись і помчали геть, а за ними й весь турецький загін. Майор, що посварився пальцем, називався Хорчевський. Не знаю, що з ним сталось.

Другого дня, одначе, турки атакували етеристів. Не сміючи вживати ні картечі, ні ядер, вони наважились, всупереч своєму звичаєві, битись холодною зброєю. Бій був запеклий. Різались атаганами. У турків помічено було списи, яких доти в них не бувало; ці списи були російські: некрасовці билися в їх лавах. Етеристи, з дозволу нашого царя, могли перейти Прут і знайти захист у нашому карантині. Вони почали переправлятися. Кантагоні і Саф’янос залишились останніми на турецькому березі. Кірджалі, поранений напередодні, лежав уже в карантині. Саф’яноса вбили. Кантагоні, чоловіка дуже товстого, поранили списом у черево. Він однією рукою підняв шаблю, другою схопився за ворожий спис, вгородив його в себе глибше, і таким чином міг дістати шаблею свого убивцю, з яким разом і повалився.

Все було скінчено. Турки залишились переможцями. Молдавію було очищено. Сотень із шість арнаутів розсипались по Бесарабії; не відаючи, чим себе прохарчувати, вони все-таки були вдячні Росії за її заступництво. Вони провадили життя бездіяльне, але не безпутне. їх можна завжди було бачити в кофейнях напівтурецької Бессарабії,з довгими чубуками в роті; вони сьорбали кофейну гущу з маленьких чашечок. їх мережані куртки та червоні гостроносі черевики почали вже зношуватись, але скуфійка з китицею всетаки ще надіта була набакир, а атагани та пістолети все ще витикалися з-за широких поясів. Ніхто на них не скаржився. Не можна було й подумати, щоб ці мирні бідняки були найславніші клефти Молдавії, товариші грізного Кірджалі, і щоб він сам перебував між ними.

Паша, що начальствував у Яссах, про те довідався і, на підставі мирних договорів, зажадав від російського начальства видачі розбійника.

Поліція стала дошукуватись. Довідалися, що Кірджалі справді перебуває в Кишиневі. Його спіймали в домі втікача-монаха увечері, коли він вечеряв, сидячи в пітьмі з сімома товаришами.

Кірджалі засадили під варту. Він не став приховувати правди, і признався, що він Кірджалі. «Але,— додав він,— відтоді, як я перейшов за Прут, я не зайняв ні на волос чужого добра, не скривдив і останнього цигана. Для турків, для молдаван, для валахів я, звичайно, розбійник, але для росіян я гість. Коли Саф’янос, розстрілявши всю свою картеч, прийшов до нас у карантин, забираючи в поранених для останніх набоїв гудзики, цвяхи, ланцюжки і головки з атаганів, я віддав йому двадцять бешликів, і залишився без грошей. Господь бачить, що я, Кірджалі, жив з милостині! За що ж тепер росіяни видають мене моїм ворогам?» Після того Кірджалі замовк і спокійно став ждати вирішення своєї долі.

Він чекав недовго. Начальство, що не повинне дивитись на розбійників з їх романтичної сторони і переконане в справедливості вимоги, звеліло відіслати Кірджалі в Ясси.

Людина з розумом і серцем, в той час невідомий молодий чиновник, що посідає нині значну посаду, живо описував мені його від’їзд.

Коло воріт острогу стояла поштова каруца… (Може, ви не знаєте, що таке каруца. Це низенький плетений візок, в який ще недавно впрягали звичайно шість чи вісім шкапинок. Молдаванин з вусами і в баранячій шапці, сидячи верхи на одній з них, щохвилини кричав і ляскав батогом, і шкапинки його бігли риссю досить швидкою. Коли одна з них починала приставати, то він відпрягав її з жахливими прокльонами і кидав на дорозі, не турбуючись про її долю. їдучи назад, він певен був, що знайде її на тому ж місці і що вона спокійно пастиметься на зеленому степу. Не раз траплялося, що мандрівник, виїхавши з однієї станції восьмериком коней, приїздив на другу парою. Так було років з п’ятнадцять тому. Нині в обрусілій Бессарабії перейняли російську запряжку і російський віз.)

Отака каруца стояла коло воріт острогу в 1821 році, в один з останніх днів вересня місяця. Жидівки, спустивши рукава і човгаючи туфлями, арнаути в своєму обідраному і мальовничому вбранні, стрункі молдаванки з чорноокими дітьми на руках, оточували каруцу. Чоловіки мовчали, жінки палко чогось чекали.

Ворота розчинились, і кілька поліцейських офіцерів вийшли на вулицю; за ними двоє солдатів вивели скованого Кірджалі.

Він мав з вигляду років тридцять. Риси смуглявого обличчя його були правильні й суворі. Він був високий на зріст, широкоплечий, і взагалі в ньому виявлялася незвичайна фізична сила. Строката чалма навкіс покривала його голову, широкий пояс охоплював тонкий стан; доліман з товстого синього сукна, широкі складки сорочки, що спадали вище колін, і гарні туфлі становили решту його вбрання. Вигляд його був гордий і спокійний.

Один з чиновників, червонопикий дідок, у полинялому мундирі, на якому теліпались три гудзики, прищемив олов’яними окулярами червону гулю, яка правила йому за ніс, розгорнув папір і, гугнявлячи, почав читати молдавською мовою. Час від часу він гордовито поглядав на скованого Кірджалі, якого, видимо, стосувався папір. Кірджалі слухав його уважно. Чиновник скінчив своє читання, згорнув папір, грізно гукнув на народ, наказавши йому розступитися,— і звелів підвезти каруцу. Тоді Кірджалі звернувся до нього, і сказав йому кілька слів молдавською мовою; голос його тремтів, обличчя змінилось; він заплакав і повалився в ноги поліцейському чиновникові, загримівши своїми ланцюгами. Поліцейський чиновник, злякавшись, відскочив; солдати хотіли були підвести Кірджалі, але він підвівся сам, підібрав свої кайдани, ступив у каруцу і закричав: гайда! Жандарм сів біля нього, молдаван ляснув батогом, і каруца покотилась.

— Що це казав вам Кірджалі? — спитав молодий чиновник у поліцейського.

— Він (бачите) просив мене,— відказав, сміючись, поліцейський,— щоб я подбав про його жінку й дитину, які живуть недалечко від Кілії, в болгарському селі — він боїться, щоб і вони через нього не потерпіли. Народ дурний.

Оповідання молодого чиновника дуже мене зворушило. Мені було жаль бідолашного Кірджалі. Довго не знав я нічого про його долю. Кілька років уже по тому зустрівся я з молодим чиновником. Ми розговорились про минуле.

— А як ваш приятель Кірджалі? — спитав я,— чи не знаєте, що з ним зробилося?

— Ще б не знати,— відказав він, і розповів мені таке:

Кірджалі, привезеного до Ясс, приставили до паші, який присудив посадити його на палю. Кару відклали до якогось свята. Тимчасом ув’язнили його в тюрму.

Невільника стерегли семеро турків (люди прості і в душі такі самі розбійники, як і Кірджалі); вони поважали його, і з жадливістю, спільною всьому Сходові, слухали його незвичайні оповідання.

Між сторожами і невільником налагодився тісний зв’язок. Одного разу Кірджалі сказав їм: — Братове! час мій близький! Ніхто своєї долі не мине. Скоро я з вами розстанусь. Мені б хотілося вам залишити що-небудь на спомин.

Турки наставили вуха.

— Братове,— провадив Кірджалі,— три роки тому, як розбишакував я з покійним Михайлакі, ми закопали в степу недалечко від Ясс казан з гальбінами. Видно, ні мені, ні йому не володіти цим скарбом. Хай уже й так: візьміть його собі, і поділіть його полюбовно.

Турки мало не збожеволіли. Почались балачки, як їм знайти заповітне місце? Думали, думали і поклали, щоб Кірджалі сам їх повів.

Настала ніч. Турки зняли окови з ніг невільника, зв’язали йому руки мотузком, і з ним подалися з міста в степ.

Кірджалі їх повів, тримаючись одного напряму, від одного кургану до другого. Вони йшли довго. Нарешті Кірджалі спинився поблизу широкого каменя, відміряв дванадцять кроків на південь, тупнув ногою і сказав: тут.

Турки заходились. Четверо взяли свої атагани й почали копати землю. Троє залишились на варті. Кірджалі сів на камінь і став дивитись на їх роботу.

— Ну що, чи скоро? — питав він,— чи докопались?

— Ні ще,— відказували турки, і працювали так, що піт котився з них градом.

Кірджалі почав виказувати нетерпіння.

— Ото народ,— говорив він.— І землю копати до пуття не вміють. Та в мене діло було б скінчене за дві хвилини. Діти! розв’яжіть мені руки, дайте атаган.

Турки задумались і почали радитись.— Що ж? (вирішили вони) розв’яжемо йому руки, дамо атаган. Що за біда? Він один, нас семеро.— І турки розв’язали йому руки і дали йому атаган.

Нарешті Кірджалі був вільний і озброєний. Що-то він мав почувати!.. Він узявся швидко копати, сторожі йому допомагали… Раптом він в одного з них загородив свій атаган і покинувши булат у його грудях, вихопив у нього з-за пояса два пістолети.

Інші шестеро, побачивши Кірджалі озброєного двома пістолетами, розбіглись.

Кірджалі нині розбишакує біля Ясс. Недавно писав він господареві, вимагаючи від нього п’яти тисяч левів і загрожуючи, в разі несправності в платежі, запалити Ясси і добратися до самого господаря. П’ять тисяч левів було йому доставлено.

Отакий Кірджалі!

1834