До моря

Прощай, стихіє, в вольнім морі!
Останній раз тепер мені
Ти котиш хвилі півпрозорі,
Красою сяєш вдалині.

Мов друга журні нарікання.
Мов клич його в прощальний час,
Твій гордий шум серед світання
Почув я тут в останній раз.

Душі моєї світла мріє!
Як часто берегом твоїм
Я тут ходив, носив надії,
У серці тихім і незлім.

Як я любив твої припливи,
Глухий твій шум, безодні глас,
І тишину в вечірній час,
І хвиль твоїх міцні пориви!

Покірний парус на човні
Пливе, незайманий тобою,
У тихі ночі, в світлі дні.
Та враз ти зводишся з прибою,
І кораблі лежать на дні.

Хотів навіки я лишити
Докучні, сірі береги,
З тобою дихати і жити,
На хвилях високо носити
Жар поетичної снаги.

Ти ждало, кликало… Надію
Несла в журбі душа моя;
Хоч я любив тебе, як мрію,
Та на землі лишився я.

Навіщо жаль? Куди б я нині
Не йшов у ці тривожні дні,
Одне ім'я в твоїй пустині
На душу проситься мені.

Де на горі гробниця в славі,
Там взяв його холодний сон:
Лиш спогадання величаві,
Де загасав Наполеон.

Спочив у муці він шаленій.
І вже за ним, як бурі шум,
Другий від нас відходить геній,
Другий володар наших дум.

Пішов, оплаканий в народі,
Віддав для світу свій вінець.
Шуми, хвилюйся в непогоді:
Він був, о море, твій співець!

Твій образ вольний, одинокий,
Кипів у нім, як дух борні,
Він був, як ти, хмурний, глибокий,
Страшний в своїй самотині.

І світ спустів… Мене-бо всує
Куди б не виніс океан, —
Одна судьба в людей існує, —
Бо де добро — то там вартує
Чи то освіта, чи тиран.

Прощай же, море! Не забуду
Твою красу, твої дари,
І довго, довго чути буду
Твій шум в далекі вечори.

В ліси, в поля, в піски сипучі,
Тобою повний, понесу
Твої затоки й сині кручі,
І сонце, й тінь, і хвиль красу.

1824