Справжній школяр
— Не розходьтеся, — сказав після уроків Ромка Смоляр. — Я вам щось розповім. Дуже важливе!
Його оточили. Тільки Оксанка Кириченко стала потихеньку пробиратися до дверей.
— Куди ж ти? — невдоволено крикнув на неї Роман. —Хіба тобі не цікаво знати, про що я розповім? Це ж дуже важливо!
Оксанка спинилася на порозі, почервоніла.
— Цікаво… Тільки у мене часу немає…
— Подумаєш, завжди у неї часу немає! Ну то йди, обійдемося й без тебе.
Оксанка збентежено глянула на Ромку, ще дужче зашарілася і вийшла з класу.
— Отак вона завжди — тільки б додому побігти, — пирхнула Ніна чорненька.
— Та вже розповідай швидше, Ромко, — квапила Ніна біленька.
— Чудна якась, теж мені — півтора нещастя, — з досадою сказав Роман, і всі засміялися. «Оксанка — півтора нещастя. Ну вже й приклав!»
— То слухайте: вчора до мене в гості приходив Іван Демидович, письменник. Іван Діденко, знаєте?
— До тебе в гості?
— Ну, не зовсім так щоб до мене, і до батька теж. Хіба не однаково? Він показав нам газету і каже: «Оце тема; так тема, як ти думаєш, Ромко?» А в газеті тій надруковано, що один школяр просить написати книжку, як у Бориса Полевого — «Повість про справжню людину». Тільки під заголовком «Повість про справжнього школяра».
— Про справжнього школяра? — здивувався Сашко-шибайголова.
— От якби й справді була така книжка, — зітхнув Вася Рибаков, який дуже любив книжки про пригоди. — А чому б письменникові Діденкові самому не написати таку повість? Він же здорово пише!
— Оце ж і я йому так сказав. А він: «А який, на твою думку, має бути справжній школяр?» Ну — відмінник, кажу… «Цього мало, — відказує Іван Демидович. — Ти, Романе, подумай добре і придивись. І коли знайдеш отакого справжнього школяра, ми з тобою про нього повість напишемо». Він так і сказав — «ми з тобою». От я вчора цілий вечір і думав. Усіх наших учнів перебрав, жоден не підходить для справжнього. Може, ви мені допоможете?
— А який же все-таки він повинен бути, цей справжній? — здивовано запитала Ніна чорненька.
— І як його угадати? — додала Ніна біленька.
— Ну, такий… такий героїчний!— Роман змахнув кулаком. — Щоб з подвигом, от!
— Героїчний, — сумно озвався Сашко-шибайголова. — А де ж його такого героїчного тепер знайдеш? Це ж не війна.
Всі задумалися.
— Хоч би школа загорілася або хтось у смертельну небезпеку попав, — зітхає Роман. — Я б тоді…
— І я б тоді!— приєднався Сашко.
— Ми всі б тоді, — підхопили обидві Ніни.
— Тільки де там, нічого такого не буде, — і Роман безнадійно махнув рукою.
* * *
Сніжок, легенький і свіжий, пустотливо лоскоче Оксанчині щоки. Ще горять ліхтарі, але над обрієм вже займається прозорий світанок.
Оксанка йде до школи і, як завжди, лишаючись на самоті, думає про маму.
Вона щойно вкинула листа до поштової скриньки. Так хотілося написати: «Мамусю, якби ти знала, як я за тобою нудьгую! Коли б ти швидше, швидше була з нами…» Але Оксанка знає, що не слід засмучувати маму, і тому завжди пише, що їм добре й весело живеться, що дома все гаразд і навіть Вовка швидко буде слухняний.
Бах!.. Об плече розбивається крихка грудка снігу. Оксанка оглядається. Просто в обличчя летить друга, але дівчинка присідає, і сніжка пролітає над головою.
З-за ліхтаря обережно виглядає кудлата шапка-вушанка і рожевий, кирпатий ніс Ромки Смоляра.
— Здрастуй, — невинно каже він, виходячи з засади. — А чого це в тебе комір у снігу?
— Ніби не знаєш, — посміхається Оксанка. — Он у тебе шапка задом наперед.
— Шапка — то дурниця, — Роман б’є кулаком по шапці і повертає її як треба. — Ти скажи краще, чого ти вчора втекла?
— Поспішала додому.
— Чому?
— А тому, що…
— Гей, хлопці! — гукає Роман, не слухаючи Оксанку. — Переходьте сюди!
Через дорогу до них перебігають Сашко-шибайголова та Вася Рибаков.
— Знаєте, що мені вчора пообіцяв батько? Він сказав: Ромко, коли перейдеш до шостого класу знову з похвальною грамотою, я тобі обов’язково куплю моторний човен. Правда, здорово?
— Ще й як здорово! — радіють приятелі. — Покатаємось тоді по Дніпру аж до самої Каховки!
— Або ще й далі! Словом, вважайте, хлопці, що моторка у нас уже є.
— А коли перейдеш без похвальної? — обережно питає Оксанка.
— Це я — без похвальної? — зневажливо посміхається Роман. — Це тобі похвальної грамоти зроду не бачити, а про мене не турбуйся.
— Чому ж «зроду не бачити?»
— Бо ти трієчниця. Та й взагалі — півтора нещастя.
— Як ти сказав?
Вони спиняються і дивляться одне на одного. Ромка з викликом, мов задьористий півень, Оксанка — з образою, ледве стримуючи сльози.
— Я сказав — півтора нещастя.
— Так я ж… так я… — голос її зривається. — Я тобі доведу, що ти кажеш неправду. Я доведу тобі!
— Ну й доведи! Як же ти доведеш?
— Я вчитимусь не гірше за тебе! Краще за тебе, ось як!
Роман падає в снігову кучугуру, дригає ногами і регоче. Вася з Сашком здивовано озираються.
— Що з тобою? Чого репетуєш?
— Ой, не витримаю! — захлинається сміхом Роман. — Чули, хлопці, хто в нас у класі найкраща учениця? Оксанка Кириченко!
— Мелеш таке! — Сашко-шибайголова навалюється на Романа. — Мала купа!
— Мала купа, невелика, задушила чоловіка! — горлає Вася, навалюючись зверху.
— І буду, буду відмінницею! Не смійся! І я тобі не півтора нещастя!..
До самої школи Оксанка бігла, ніби за нею вовки гналися. Вона хотіла не плакати, дуже хотіла не плакати, але нічого не вийшло…
* * *
Волохатий, як джміль, Бублик радісно кидається назустріч. Але Оксанка чомусь не озвалась до свого улюбленця, а мовчки відімкнула двері. Здивований песик збентежено проскакує слідом за хазяйкою до кухні.
Дівчина роздягається і похапцем розпалює в плиті. А дровиська сирі, ніяк їх не розпалиш… Потім приносить з сіней м’ясо, миє і ставить у каструлі на плиту. Начистивши картоплі, починає замітати.
— Я сама, сама у всьому винна, — тихенько схлипує вона. — Але мені стало так гірко, коли він назвав мене півтора нещастя. Це правда, я тепер трієчниця, але я не півтора нещастя! І в класі він знову мене так назвав, а я не могла стерпіти і повторила при всіх, що стану відмінницею.
Оксанка кришить картоплю, і картопля у відповідь сердито сичить на гарячій сковороді. Оксанка хлипає голосніше. Бублик, співчутливо повискуючи, тулиться теплим боком до ніг. Дівчинка кидає кістку, але Забіяка — рудий, похмурий котище — блискавкою стрибає з лежанки і перехоплює кістку.
«Гірке ти, собаче життя!» — скавучить Бублик і ховається під лавку.
— А сьогодні, — скаржиться далі Оксанка, — мені знову з стародавньої історії поставили трійку. Я переплутала перських царів — Кіра та Камбіза, забула, хто з них батько, а хто син. А в Ромки самі п’ятірки…
Вона посолила борщ, відсунула картоплю, сіла на стілець і заплакала.
Прийшов батько з Вовкою. Вовка винувато сопе — відразу видно, знову щось у дитсадку накоїв.
— Чула? — сердито каже батько. — Вихователька мало не плаче, зовсім замучилася з оцим золотом.
— Признайся, Вовченя, що ти наробив? — питає Оксанка, стягаючи з брата ботики.
— Нічого, — починає пхикати Вовка, але в його чорних, круглих очах самі хитрощі і жодної сльозинки. — Я тільки трошки підстриг ляльок і пофарбував воду в акваріумі…
— Потішив! — гнівається батько. — І що з тебе, Вовко, виросте, не розумію. Доведеться мамі написати.
* * *
…Дві задачі з арифметики не важкі, і Оксанка їх легко розв’язує. Але капосна третя!..
— А в мене панчішки порвалися, — гуде Вовка, старанно роздовбуючи дірку на коліні.
— Не заважай! Два робітники, працюючи разом, кінчають роботу о 5 годині… Для чого ти дірку роздовбуєш?
Вона стягає з Вовки панчохи і заганяє його на диван. Вовка пручається, голосно регоче і починає босий вибрикувати по кімнаті. Доводиться приманити його червоним олівцем та аркушем чистого паперу. Малювати Вовка любить.
— Він хвалько, — каже раптом Оксанка, відриваючись від задачі. — Він просто задавака, цей Ромка Смоляр. Але ми його не злякалися, правда ж, Вовчику-братику?
— Правда, — солідно погоджується Вовка. — Ми нікого не злякалися. Дай мені ще паперу або розкажи казочку.
З двору з оберемком нарубаних дров входить тато і забирає Вовку до себе. Нарешті можна спокійно взятися за вперту задачу. От задача й розв’язана! Переписуючи рішення в зошит, Оксанка ненароком розмазує чорнило. Треба було б переписати наново… А Вовчині панчішки? Та й про стародавніх персів слід ще раз повторити, з’ясувати — хто там батько, а хто син.
Стомлена дівчинка береться за голку. Оце то розпанахав, поганий хлопчисько! Одежа на ньому просто горить!
А спати вже страх як хочеться…
* * *
Вж-жі-і! — свище у вухах вітер, обпікає різким подихом щоки.
— Гей, ге! — по-молодецькому покрикує Ромка Смоляр, з’їжджаючи з гори на лижах. — 3 дороги!
Він робить чудовий поворот, але тут, мов на зло, підвертається якийсь нікчемний пеньок, і Ромка шкереберть скочується під ноги високому чоловікові, в окулярах і волохатому светрі. Чоловік, він теж на лижах, подає руку.
— Спритно ти, Романе, через пеньки перелітаєш!
— Іване Демидовичу, це ви! — Роман засоромлено обтрушує сніг. — Я просто випадково, винен отой паршивий пеньок!
— Я теж так думаю — пеньок, — сміється Іван Демидович. — Закріпляй краще лижі, та махнемо он до того пагорка, він наче без пеньків.
Весело перегукуючись, вони поруч біжать на лижах. Романовому щастю немає меж: адже тепер усі можуть побачити, як дружньо поводиться з ним сам Іван Демидович, відомий письменник!
Завтра в школі він розповідатиме, як чудесно «ми з Іваном Демидовичем» провели вихідний, як ходили на лижах, як тренувалися… Він так і скаже: «Ми з Іваном Демидовичем тренувалися». Здорово? Ото будуть заздрити!
Набігавшись досхочу на лижах, вони разом повертаються до міста.
— Добре провітрились, — задоволено говорить Іван Демидович.
— Тепер і до роботи приємно сідати. А ти, Романе, пам’ятаєш про свою обіцянку?
— Про яку обіцянку, Іване Демидовичу?
— Вже й забув? Ти ж обіцяв познайомити мене із справжнім школярем. Навіть брався допомогти повість про нього написати.
— Так я ж не знайшов його, — виправдовується Ромка. — Шукав, шукав і навіть схожого не знайшов. Немає такого в нашій школі, щоб можна було з нього повість писати. От коли б ви смішне оповідання схотіли написати! Смішних учнів я б вам знайшов скільки завгодно.
— Наприклад?
—Ну от є в нас одна дивачка, Оксанка Кириченко, я її прозвав півтора нещастя.
— Чому — півтора нещастя?
— Бо вона така. Нічим не цікавиться, навіть гуртків ніяких не відвідує. Ледве скінчаться уроки — відразу додому поспішає. Недарма з трійками не розлучається! Я їй якось те сказав, а вона як розприндиться: «Я тобі доведу! Я краще за тебе вчитимусь!»
— А що ти думаєш — не зможе?
— Та куди їй! — зареготав Ромка. — Крекче, крекче, аж смішно на неї дивитись. На перерві заховається кудись у куток і зу-у-брить! Правда, тепер уже ніби на четвірки вилазить, але до п’ятірок їй нізащо не долізти.
Роман раптом змовк — його спинив погляд Івана Демидовича. Від цього погляду стало якось незахисно і відпала охота розповідати.
— Так, так, — помовчавши і не дивлячись більше на Ромку, мовив Іван Демидович. — Розкажи мені про неї більше. Як вона живе, хто її батьки?
— Не знаю, — стенув плечима Роман. — Вона в нашій школі перший рік.
— Ось що, Романе, познайом-но мене з нею.
— Добре, якщо хочете, колись познайомлю. Тільки вам з нею буде нудно.
— Це вже не твій клопіт, хлопче. Познайом. І не «колись», а сьогодні, зараз. Ти знаєш, де вона живе?
— Знаю, — знехотя мимрить хлопець. — Тільки я в неї ніколи не був.
— От, до речі, й побуваєш. Ну, пішли швидше!
* * *
Оксанка відчиняє двері і здивовано відступає: на ганку стоїть Роман Смоляр з якимсь незнайомим чоловіком.
— Здорова була, Оксанко. Не проженеш гостей? —вітається незнайомий.
— Заходьте, будь ласка, — зашарілася дівчинка.
Забачивши чужого, Вовка непомітно шмигонув у куток дивана і замаскувався подушкою.
— Ти знаєш, кого я привів? — хвальковито шепоче Роман. — Це ж сам Іван Демидович Діденко. Той самий, відомий письменник!
Оніміла від хвилювання, Оксанка боязко поглядає на гостя. Але він так дружньо та щиро посміхається до неї, що дівчинка мимоволі несміливо посміхається у відповідь.
— Ого, який козарлюга!— то Іван Демидович помічає за подушкою Вовку. — А що ж бо ти там робиш?
— Нічого, — відповідає Вовка, зацікавлено роздивляючись гостя своїми круглими хитрими очима. — Я тільки трішки поплював Забіяці на лоба, щоб намалювати йому брови. — І Вовка випустив кота.
Кіт Забіяка, з фіолетовою дугою над оком, в знак протесту чмихнув і, звівши свічкою рудого хвоста, сердито пішов на кухню.
— А чого це ти, парубче, від людей за подушкою ховаєшся?
— Я жду, доки вона зашиє штанці. Я їх трохи порвав, а вона каже: сиди так…
— Ну, тоді я тобі, друзяко, не заздрю!
У сінях скрипнули двері, і Оксанка прожогом метнулася батькові назустріч.
— Ой татусю, Роман Смоляр привів письменника Діденка!
— Письменника Діденка? — здивувався батько. — Несподіваний гість.
Батько квапливо роздягнувся й пройшов до кімнати.
— Доброго здоров’я, дорогий товаришу Діденко. Я дуже радий, що до моєї малої хазяєчки завітав такий гість!
Роман ніяк не міг збагнути, що цікавого у цих відвідинах знайшов Іван Демидович. А той, ніби зовсім забувши про Романа, уважно слухав.
— Влітку мене перевели сюди, до Наддніпрянська, на будівництво заводу, — розповідав гостеві Оксанчин батько. — Дружина лишилася там, вона в інституті навчається. От Оксанці й доводиться самій, без мами, хазяйнувати.
— Важко їй?
— Важко, звісно, — зітхає батько. —Один оцей урвиголова жару дає! — він підкинув на коліні Вовку, і той у захваті пронизливо заверещав. — Стомлюється бідне дівча, а їй же вчитись треба.
— Іва-а-не Демидовичу, — з нудьгою зітхнув Роман. — Може, підемо?
Іван Демидович задумливо погладив Вовку по голові й підвівся.
— Куди ж ви? — визирнула з кухні Оксанка. — А я чай приготувала.
— Спасибі тобі, дівчинко, — Іван Демидович підійшов до Оксанки і легенько притягнув до себе за плечі. — Нам пора йти.
— А чай?
— А чай — іншим разом. Я ще до вас зайду, коли дозволите.
— Ну… звісно!
— Тоді — наступної неділі. Домовились?
— Домовились, — сказав Вовка. Бо він своїм хитрющим оком вже примітив, що гість цей веселий і з ним не занудишся.
Іван Демидович попрощався з господарем, ущипнув Вовку за тугу щічку і з великою повагою, як рівній, потиснув Оксанці руку.
— До побачення! — з полегкістю гукнув Роман і бабахнув дверима.
Іван Демидович підняв лижі на плече.
— Вітай від мене батька, Романе, — і швидко пішов вулицею.
Роман хотів було побігти слідом, але чомусь не наважився. Він тільки розгублено крикнув:
— Іване Демидовичу, зачекайте… Так я для вас ще пошукаю.
— Кого пошукаєш? — зупинився Діденко.
— Ну того ж… справжнього школяра. Може, таки знайду, я для вас постараюся!
— Не старайся даремно, я вже його сам знайшов. Найсправжнісінького.
— Коли? — вражено розкрив рота хлопець.
— Щойно. А крім нього — ще й поганого, просто нікудишнього товариша.
Роман ще довго стояв на одному місці, збентежено кліпав очима. Почував він себе препогано…