9. «Жукасик!»

По обіді Федь знову біжить до Мухи — несе їй борщу і кісток. Муха вже трохи заспокоїлась, навіть дозволила взяти свого сина — потримати на руках. Він увесь чорний, м’якесенький і зовсім сліпий. Зубів у нього ще теж немає. І скімлить він без угаву: хоче до Мухи.

Федь поклав цуценя в будку. Нехай не скімлить, дурненький.

Як же його назвати? Треба подумати.

Міркуючи, як же найкраще назвати песика, Федь шукає по хаті їжака, але того ні хуху ні духу. Може, подався до себе додому? Нехай би хоч трохи пожив та відгодувався. Треба пошукати його в лісі, певне, ще недалеко відбіг.

Ряст — бузково-червоний — вже добре розквітнув. Отак — враз, за один сонячний день! Скрізь-скрізь, куди не кинеш оком, кучерявиться він з-під рудого листу, а поміж нього синіють ще й соковиті зірочки пролісків. Але знайомого їжака ніде не видно.

— А в нас велика біда, — скаржиться Федь старій березі.— Покруч з лісу покрав у Мухи її цуценят. Може, він здумає сховатися в твоєму дуплі, то ти не пускай!

— Не пущу, — гойдає гіллям стара береза.

— Якби ж я знав, то б сидів біля будки. А от — не догледів. Дід Улян не може його наздогнати. Старість не радість.

— Прравда, ой, прравда, — скрипить береза.

— Все одно я його розшукаю! Попрошу тата, він мені допоможе. Коли татові дадуть мотоцикла, то вже напевне ми покруча зловимо. Нехай тоді начувається! На мотоциклі кого хоч можна наздогнати.

— Авжеж, можна, — шелестить береза, і Федь помічає, що від ранку майже всі віти її зазеленіли. Тільки всохлі гілки жалібно скриплять од вітру.

Списи конвалій теж трохи підросли. Якби покруч не вкрав цуценят і якби сюди — до лісу — та ще й синє море, то кращого годі й бажати. Але ж море буде, бо тато пообіцяв!

Червоні жучки-москалики повилазили на стару березу грітися на сонці. Такі чудні: на спинках — чорні цятки, ніби очі, рот та ніс. Куди б не повернувся москалик, а своїми очима-цятками все на Федя дивиться.

— Де ви зимували? У дуплі, еге ж?

Москалики мовчать. Тільки один перебігає по стовбуру й дрібно-дрібно киває Федеві чорноокою спинкою. «Так-так-такечки! У дуплі! Ми все спали та спали, всю зиму проспали, а тепер вигріваємось».

Ну й кумедні! А як їх багато! Поглянути здалеку, то здається, що стара береза прибралася в добре намисто.

А от дуби — хоч би й що. Цупко тримають сухе торішнє листя і, здається, не помічають весни. Ач, які вперті!

Колишеться сіра суха стебелина торішньої квітки ромену. Федь зриває її й підносить впритул до берези. Один по одному на стеблину залазять москалики. Тепер вже стеблина стає разком червоного намиста.

— Москалики-жукасики, ходіть сюди гойдатися! — скликає москаликів Федь. І тут відразу впадає в голову: маленького Мушиного сина він назве —Жукасиком.

Жукасик. Жукась. Гарно!