8. Покруч з лісу
Федь аж захекався, заки прибіг на подвір’я. Насамперед кинувся до хати й налив їжакові в блюдко молока. їжак принюхався і залюбки почав хлебтати.
— їж, синку, їж! Набирайся сили, бо без сили — не те кінь копитом, а й курка лапою загребе. А як наїсися, то можеш лишатися в нас, а не схочеш — підеш додому.
Федь полишив їжака хлебтати молоко та розмірковувати, де йому відтепер жити, а сам хутчіш на подвір’я.
Муха тоскно кружляла навколо своєї будки, неначе когось шукала. Федь зазирнув до будки… лишенько! А де ж усі цуценята? На сіні попискує тільки одне, а інші?
Муха жалібно дивиться на Федя, ніби питає: «Де ділися мої п’ятеро діток? Ти їх не брав?»
На ганку сидить дід Улян у старому татовому плащі, але ще в зимовій шапці. Він похмурніший, ніж звичайно, певне, йому ноги болять. Федь притьмом кидається до діда.
— Діду, а де поділися цуценята? Їх же вранці було аж шестеро, я сам полічив. А тепер тільки одне… Ви не знаєте, діду?
Дід Улян супиться, ховає за сивими кудлатими бровами очі. Він, здається, не чує й не бачить онука.
— Діду, ви ж удома були…
— Охо-хо… Сиди та сиди, мов трухлявий пеньок. Піти хіба на город.
Дід Улян крекче, підводиться й шкутильгає до стайні — шукати лопату. Федь біжить за ним.
— Діду, ви ж нікуди не ходили? Були вдома?
— Та вже, звісно, вдома. Де б мав подітись… А, добра б тобі не було, і де та лопата? Ніколи не поставлять на місце.
— Діду, де ділися цуценята? — невгаває Федь.
— І чого ти до мене причепився? Хіба не бачиш — часу не маю. Всякий двір хазяйським оком держиться, а в нас…
— Цуценята де? — тоненьким від сліз голосом допитується Федь.
— От шевська смола! То головою в піч, то в піч головою, а все не в лад. Ну чого скиглиш, неначе маленький? Де та де цуценята… Вони той… Їх покруч з лісу вхопив.
Федеві млоїть усередині. Це вже вдруге покруч з лісу краде Мушиних цуценят.
— Коли вхопив?
Дід Улян відвертається і ще дужче гнівається.
— Ось не крутись під ногами, бач, граблі перекинув. Знайди мені краще лопату.
— А чому ви не прогнали покруча? Чом не відняли цуценят?
— Еге, спробуй відняти! Хіба ж його наздоженеш? Та не хлипай, не хлипай, кажу. Найкращого ж песика не вхопив.
Та Федеві сльози годі спинити. Дід щось таке мурмотить, далі кладе на Федеву голову свою вузлувату руку.
— Не плач. Ну, хочеш, я тобі казку розповім?
Яка вже тут казка…
— Чому ж ви мене не гукнули? Я б того покруча вмить наздогнав би. Я ж бігаю швидко.
— А він іще швидше.
— То треба було ж хоч пастку поставити. Покруч і вскочив би.
— Не здогадався, — винувато відказує дід Улян.— Хай колись… Ми його таки зловимо. А тепер — принеси-но мені терпужка, треба лопату нагострити. Ти гадаєш, мені не шкода? Та куди нам аж семеро собак — сам подумай.
Федь не хоче про це думати. Він сідає навпочіпки біля будки й обнімає Муху за шию. Він плаче разом із Мухою, у них велике горе.
— Я його хоч би що, а знайду! — обіцяє Федь.— Я йому покажу, поганючому! Я йому всі ноги поперебиваю!
Муха вдячно лиже Федеву мокру й солону щоку і лізе до свого цуценяти в будку.
Дід Улян забув, що зібрався іти на город. Він тупцяє біля Федя й тяжко зітхає.