7. Біля старої берези
Стара береза чимось скидалась на діда Уляна. Може, кострубатим всохлим гіллям, воно схоже на дідові руки. А може, скрипінням, коли її розгойдує вітер. І ще стара береза має велике дупло. Тато казав, що об’їждчик, котрий жив тут раніше, любив точити з берези напровесні солодкий сік, ото й скалічив дерево. Федь ніколи не калічить дерев і завжди жаліє стару березу.
— Не журись, — потішив її Федь.— Нехай наші вороги журяться. Зате в дуплі щось можна сховати.
А що березі ховати? У відповідь вона тільки помаяла тим — ще живим — своїм віттям з маленькими липкими листочками. Бо вже весна, і стара береза прокинулася від зимового сну.
— Скррипу-ррипу, — зітхнула стара береза.
— Біда, коли старі кості ломить, — зітхнув і собі Федь.— Що вдієш? Сиди, старий, та чухай лисину.
Він трішки пожурився за компанію з старою березою. За хотілось і собі на щось поскаржитись.
— Оце хотів тобі принести добре намисто, таж не дають А знаєш, чим воно пахне? Синім морем.
Стара береза, видно, повірила, бо закивала погідливо.
Віджурившись скільки годиться, Федь одразу ж повеселішав, бо пригадав татову обіцянку.
— А мені тато привезе чарівника. Справжнього! І тоді я побачу синє море, а може, й тобі покажу. Ти хочеш побачити синє море?
Стара береза хотіла.
— Ти вже бачила диких кіз? Нічо, скоро побачиш. Та що — кози, ще й оленів привезуть! Взимку я накладатиму в твоє дупло сіна, от олені й приходитимуть до тебе в гості. Вони тебе не вгризуть, у тебе кора цупка, вони сіно їстимуть.
В молоденькій траві, поміж старим листом, щось шурхнуло. Два прозорих жовтих ока визирнули на Федя. Він стрепенувся.
— Це ти, Зелена спинко? Ти чи не ти?
Прозоро-жовті очі лукаво блиснули. Мабуть, то була вона торішня Федева знайома.
Федь знайшов рівного патичка і поклав перед Зеленою спинкою.
— Ану, гоп!
Жабка перестрибнула патичок.
— Молодця! А тепер — вище!
Зелена спинка стрибнула вище, зачепилася і впала на землю, вдаючи, що вона нежива. Хитруха!
Тут Федь помітив, що попід кущами повистромлювались цупкі гострі списи. Конвалія вже проросла. Незабаром вона розгорне по два широкі жилаві листки, а потім знизу, від кореня, вижене тонке стебельце з зеленими бубками. А ще згодом ті бубки побілішають і розкриються зубчастими келишками. Кожен келишок матиме рівно по шість зубчиків, — то конвалія розквітне. Жодна квітка так гарно не пахне, як конвалія! Тільки це буде по тому, як весь ряст відцвіте. А ряст сьогодні вже розквітає, Федь сам те бачив.
А он повилазили на сонечко зелені равлики: папороть. Вона ніколи не цвіте, зате ростиме до пізньої осені, стане вся мережана. Мама каже, що папороть схожа на крила зеленого птаха. А може, папороть і справді — птах? Зачарований птах, що не літає й не співає. Якби його відчарувати — ото б полетів!
Федь лягає на зігріту сонцем землю, — вона встелена старим листом, як теплою ковдрою. Мружить очі. Списи конвалій стають ніби вищі й гостріші. Знизу — темно-червоні й блискучі, мовби полив’яні. Мабуть, у тих козаків, що плавали байдаками по синьому морю, теж були такі гострі списи, тільки великі. А криві шаблюки — схожі на листя диких півників, — онде й вони почали проростати. Коли тато привезе чарівника, Федь сам те побачить на живі очі.
З-за пагорбка викотився сірувато-рудий довгастий клубок і побіг до кущів.
— Стій!
Федь підхопився й заступив дорогу. їжак сховав писок і лапки й завмер. Федь обережно, аби не вколотися, підсунув під їжака долоню. Черевце їжака — м’яке, а крізь тепле хутро Федь промацав пальцями тонкі сухенькі ребра.
— Гай-гай, синку, та й схуд же ти за зиму, — почав старувати Федь.— Бач, аж черевце до спини присохло. А ходімо, синку, до хати, я тобі молока дам. Молока хочеш, га?
їжак довірливо вистромив гострого носа і глянув на Федя круглим чорним оком. Він схожий на Муху, що стала манісінькою й нацупила на себе колючий кожушок.
Нараз Федь пригадав, що сьогодні вдосвіта в Мухи знайшлися цуценята. Аж шестеро! Тому й не пішла Муха з Федем до лісу — доглядає своїх дітей. А які вони зараз? Може, вже трохи підросли?
Федь кладе їжака в поділ сорочки й катає додому.