6. Добре намисто
Федь не пам’ятає, коли саме приїхав до них жити на лісовий кордон дід Улян. Але знає, що привіз тоді дід мамі в дарунок тернову хустку і старовинне «добре намисто». У мами є й інше намисто — блискуче і, сказати по правді, може, й гарніше за те добре. Але дід Улян і чути того не хоче, бо теперішнє намисто — «то тьху, на фабриці його за годину кілька лантухів наштукують, і то з казна-чого». А добре намисто виросло в морі з червоних коралів. Воно аж у п’ять разків, ще й кожна середня намистина в разку обкована справжнім сріблом. Те намисто ще дідів прадід, запорізький козак, подарував дідовій прабабі, а потім намисто успадкувала дідова баба, а далі — мати, а востаннє — дідова жінка, Федева баба. В намисто вбиралися тільки у великі празники, а в будні ховали у скрині й дуже берегли. Ще б не берегти, адже воно виросло в самому синьому морі!
Тернову хустку мама на святковий день запинає, а доброго намиста не носить. Надягала його разів зо два, і то дідові на догоду. А дід Улян за те сердиться.
— Чи не тю на людей? Чіпляють на себе всякі брязкальця, що й щербатої копійки не варті, а добре намисто тепер, бач, не модне. Як на мене, то треба добирати не до моди, а до вроди.
Бо й справді, мамі личить те добре намисто, мама в ньому ще краща стає. Якби Федь був мамою, то щодня б коралі носив.
Зате Федь любить витягати з шухляди добре намисто і роздивлятися. Воно ж таке давнє, мабуть, пам’ятає, як по синьому морю ревіли гори-хвилі, як гуляли під вітром козацькі байдаки — поспішали рятувати братів із неволі. Намисто важке, але не холодне, як скло, а якесь тепле, неначе живе. І пахне воно синім морем. Правда, мама запевняє, що то пахне м’ята та гостролиста трава-зубрівка, — їх мама сушить і кладе до шухляд, щоб там гарно пахло. Але Федеві хочеться думати, що коралі таки пахнуть синім морем. Шкода, що коралям доводиться нудьгувати на самоті в темній Шухляді.
Якось Федь хотів узяти добре намисто та й понести до лісу, аби хоч трохи розважити, та мама заборонила. «Ще загубиш». Ото й загубить! Він би просто погуляв трохи з намистом, показав йому ліс, якщо вже не може показати того моря, в якому воно виросло. Прикрасив би на часинку стару березу…
Федь навіть сказав про те дідові, але ж дід одібрав намисто.
— Були коралі, та пішли далі. Не для дерева вони з моря здобуті, а для людей. Кільки разів тобі казати — не бери, де не поклав!
Не збагнув дід Федевої думки. А шкода.
Дарма, зате тепер, як тато привезе додому чарівника, коралі нарешті побачать своє рідне море.