20. А дідові — новий клопіт

Ні, дід Улян не буркотів тепер про гроші, витрачені на телевізор, що ні, то вже ні. Навпаки, щодня нетерпляче очікував, коли тато чи мама (сам він не наважувався — руки тремтять) ввімкнуть телевізор. Тоді сам зручніше вмощувався на стільці, уважно дивився і слухав.

Якось чарівник-телевізор показав бандуристів, що грали на великих дзвінких бандурах і співали. На бандуристах були сорочки-вишиванки, широчезні штани, яскраві та довгі піджаки.

— То жупани, — пояснив Федеві дід, — ще й ловкі червоні чоботи.

— Дивись, дивись, Федоре, є на що подивитись! Отак зодягались колись козаки-запорожці, — мовив розчулений дід.— Зналися прадіди наші в красі, не те що тепер.

— А де ж їхні тільняшки? — запитав, придивляючись, Федь.

— Чи не тю на тебе? Які тільняшки?

— Ну такі, смугасті… морські. Ви ж самі казали, що на морі носять не сорочки, а тільняшки, а запорожці ж плавали байдаками по синьому морю.

— Таж тоді тільняшок ще не носили. Ану цить, не заважай слухати.

Багато гарних пісень співали бандуристи, граючи-передзвонюючи бандурами. А вже як заспівали «Закувала та й сива зозуля», то дід Улян і сліз не міг стримати.

— Ну й співають, мов на крилах тебе підіймають!

Відтоді дід Улян став ще дужче шанувати чарівника-телевізора.

Тато з мамою теж любили дивитись телевізор, а мама казала, що з телевізором в лісничівці усім їм стало житися не те цікавіше, а й легше. Раніше було примусити Федя піти спати — то справжня морока. Федь огинався, сперечався, доводив, що ще зовсім рано, аж доки тато не розсердиться або дід Улян не наобіцяє дати доброго ляща. Та хіба ж Федь боїться діда? Ще й разу він тих дідових лящів не куштував. Але тепер — інша справа. Бо тепер щовечора телевізор не забував розповісти Федеві на добраніч казку й загадував спати. Ну як ти його не послухаєш, коли він так лагідно просить? Ще й пісню на добраніч співає. Ні, з телевізором Федь не сперечається.

А дорослі вечорами ще довго сидять біля телевізора. Дід Улян звичайно сидить найдовше, аж доки не кінчалося те показування та розказування.

— Охо-хо! — все частіше зітхає дід Улян.— Скільки ж я того життя зажив, восьмий десяток літ розміняв, а стільки не чув і не бачив. Було б раніше нам його купити. Чому зволікали?

Забув дід, що сам буркотів на тата: «Пішли гроші на розкоші». Але ніхто йому про це не нагадує.

Вже дід Улян не збирається кидати ліс та їхати на село до тітки Ярини. Навпаки, написав їй листа — кликав до себе у гості. «Приїжджай, дочко, сюди, приїжджай, не пошкодуєш!»

Тітка Ярина приїхала, правда, всього на два дні, на довше часу не стало. Вона й справді не шкодувала, бо телевізор і їй припав до душі.

— І в Ковалівці багато людей мають собі телевізори, але ж не такі! Куди тим до цього!

Федь пишався, ніби то він сам був тим кольоровим телевізором.

— Приїздіть, тьотю, до нас частіше, — умовляв Федь.— Ще й не таке побачите! Він вам синє море покаже!

— Нема часу, дитино, мені їздити та гостювати. Хіба, може, взимку приїду, ще й Петрика з Тетянкою привезу — як у школі канікули будуть.

Для тітки Ярини Федь із мамою назбирали великий козуб найкращих грибів, ще й другий — брусниць. Бо й тітка Ярина привезла гостинців. Правда, тими цяцьками Федь гратись не стане, то цяцьки для малят, а не для Федя, котрого й браконьєри бояться. Звісно, тітці Ярині він того не сказав, а подякував. Федь — ввічливий.

Надходить зима. А що їм тепер — зима? Чарівник-телевізор їм літо показуватиме!

Одна біда — бачить дід Улян уже поганенько. Раніше те йому було не так досадно. Посидіти на печі чи на сонечку та побуркотіти можна навіть із заплющеними очима. Але тепер! Ні, зараз дід Улян хоче все добре роздивитись, що показує йому чарівник-телевізор. Тому вимагає, аби йому швидше купили окуляри.

Тато каже, що окуляри так спроста не купиш, треба самого діда до Житомира або хоч до Коростеня везти. Там очний лікар його очі подивиться й пропише — які саме потрібні окуляри. Ось як тільки випаде вільна днина — так і повезе. Посадовить діда в коляску мотоцикла — і вже.

— Таж дід на мотоциклі не поїдуть, — втручається Федь.— їх розтрусить.

— А то вже не твій клопіт. Бач, яйця курку навчають! — ображається дід. Бо йому аж-аж-аж потрібні окуляри.

Дід Улян не хоче до Коростеня, а тільки до Житомира, хоч воно й далі. Бо в Житомирі, певне, можна купити кращі окуляри, ніж у Коростені.

— Ех, старість не радість. Якби ж я сам міг поїхати до того Житомира, хіба став би чекати? Бо коли ще вона випаде — ота вільна днина? Мені ж без окулярів тепер, мов без рук, а то й гірше. Сиди, старий, мов трухлявий пеньок, та чухай лисину.

І отак щодня. Як тільки сонце сходить, заводить дід Улян розмову про ті окуляри. А татові, як на лихо, все часу немає: оленів до лісу завезли, пильнувати треба, щоб знову не наскочили браконьєри.

— Та вези вже мене, швидше, сину, — наполягає дід Улян.

— Не турбуйтесь, тату, одвезу вас до Житомира. Заждіть ще трохи.

— Жуй, тату, воду, коли хліба нічим, — буркотить дід.— Та вже ждатиму, що маю робити.

А ще боїться дід Улян, що не зможе відразу купити окуляри, а доведеться їх замовляти та довго чекати.

— Не турбуйтеся, діду, тоді тато сам по ті окуляри поїдуть, — заспокоює Федь.— Вам аби до очного лікаря потрапити.

— А може, ще й не зуміють зробити до ладу? Бо тим людям — що? Хіба їм втямки, хіба їм пече?

Отакий новий клопіт у діда Уляна.

Та Федь його розуміє. Справді, хіба ж не досада: чарівник-телевізор щось таке цікаве показує, а бачиш — погано. Швидше б уже тато повіз діда до Житомира, нехай очний лікар йому окуляри пропише. Федь би й сам початував за тата у лісі, шкода тільки, що на мотоциклі ще їздить не вміє. А налякати браконьєрів — ого! Хіба ж так налякав би! Федь має досвід, сам тато те каже.

А якби ще й Федя взяли з собою до Житомира, то б він неодмінно сказав:

— Люди добрі! Зробіть швидше гарні окуляри для нашого діда Уляна! Йому ж треба все роздивитись, що показує нам чарівник. Тож не баріться, постарайтеся, не кривдіть нашого діда, зробіть їх відразу.

То невже ж вони не візьмуть і Федя з собою?