19. Постріл

Після того як Федь «упіймав» у лісі лісничого, йому пропала охота самому чатувати браконьєрів. Мабуть, правду каже дід Улян, що «коли не пиріг, то й не пирожися»…

Але в об’їзд на мотоциклі тато його таки взяв! Федь міцно, мов реп’ях, вчепився руками за тата, бо поїхали без коляски. Коляска у лісі — завада. Ба й краще, не в колясці бравому хлопцеві місце!

— Тримайся міцно, не впади, — попередив тато. Але Федь не з таких, щоб упасти, вчепився — силою не одірвати.

Поїхали, правда, не дуже швидко, а шкода. Федеві хотілося мчати якнайшвидше. Тато поглядає ліворуч, а Федь праворуч. Тато — праворуч, тоді Федь — ліворуч. У чотири ока дивляться, у чотири вуха слухають.

Федь дуже гордий із того, бо він тепер татові допомога.

Доїхали просікою до соснових посадок, як зачули в глибині лісу постріл. Відразу й не збагнув, що то — постріл: луснуло щось, і луна покотилася. А тато вмить зупинив мотоцикла.

— Ану, бери ноги на плечі та гайда додому.

— Чому? Я не хочу.

— Ти що, глухий, не чув, як стрелило? Ну, злазь!

— А як і вас устрелять? Я боюся…

— Та навіщо я їм, дурненький? Вони ж по дичину приїхали, а не по мене. Злазь швидше, не заважай.

Тато зсадив Федя, а сам швидко звернув з просіки — туди, звідки постріл почувся. Федь побіг, тільки ж не додому, а слідом за мотоциклом. Хіба ж можна покинути тата самого в лісі, коли стріляють? Федь боявся, щоб і його самого не встрелили, і все ж таки біг. Він чув, як попереду трахкотить мотоцикл.

Нараз трахкотіння мотоцикла затихло. Що то? Може, на тата напали? Що скоїлось з татом? Де його тепера шукати?

Федь тихенько захлипав і ще швидше побіг. Так страшно йому ще ніколи в житті не було. Аж жижки трусилися.

Добре, що мотоциклом прим’яло траву, то й Федь біг отим слідом. Аж ось… ой лишенько! В кущах мотоцикл — один, без тата. А далі пішов ширший слід — певне, від автомашини. А тато де? Де тато???

Федь хотів закричати, але йому й дух перейняло. Певне, лихі люди забрали тата, а може, й убили… Не треба було Федеві злазити з мотоцикла, не треба було!

Захлинаючись сльозами, Федь побіг по слідах автомашини. І про страх свій забув, йому аби тата знайти.

А в лісі тихо-тихо. Ніде й не шелесне, ніби в цілому світі Федь сам один. В лісі Федь завжди як в рідному домі, а зараз і ліс почужів…

Ой!..

Хтось ухопив Федя за плечі, ще й рукою міцно затулив рот. Пропав…

— Чшш! Тихше, сину.

Тато! Живий, здоровий! Якби татова рука не затулила рота, то Федь завищав би від радості.

— Чого прибіг, куди тебе не просили? — пошепки картає тато.— Чи я тобі не наказував бігти додому?

— Таж я злякався, — зашепотів і собі Федь.— Я боявся за вас. А чого ви мотоцикла покинули?

— Щоб вони мене не почули. Ану, сиди, і щоб мені — нічичирк! Он, бачиш — стоїть їхня машина.

Федь і справді побачив попереду за деревами блискучий чорний бік машини.

— Вони там?

— Тихше! Там самий шофер. Зачекаймо, поки надійдуть.

— А де вони?

— Певне, затаїлися, як почули мій мотоцикл. Та дарма, і хитрого лиса можна зловити.

Тепер Федеві вже було не страшно: вони ж удвох із татом, а вдвох — то не одному! Тепер вони з татом як оті вартові на кордоні, хоча й лісовому. От би зараз його дід Улян побачив, то, певне, не став би посилати до голови по розум!

Довгенько вони чатували, годині дві, а мо’ й три, — так Федь потім оповідав мамі й дідові. Якби треба було, вони б і кілька днів чатували! Федь аж ногу собі пересидів, та він знав, що ворушитися не можна. Як на військовому кордоні у засідці.

Аж нарешті почулося шурхотіння.

— Йдуть, — шепнув тато й обережно звівся на ноги.— А ти сиди тут і не рипайся.

До машини крадькома підійшло двоє дядьків. Вони несли убиту сіреньку козу.

— Стій! — крикнув тато й кинувся до браконьєрів. Вони похапцем вкинули козу до машини, але самі сісти не встигли, бо тато підбіг і схопився рукою за дверцята машини.

їх аж троє, та ще з рушницею, а тато — один. Хіба ж міг Федь залишити тата? Не міг і не міг! Він побіг і собі до машини.

— Руки вгору! — закричав Федь так, як закричав би справжній озброєний прикордонник.— Ох ви ж убивці, ох ви ж душогуби! Та ми вас у тюрму посадимо за оцю бідолашну козу!

Ну, може, Федь і не так кричав, але так він оповідав потім удома. І ще казав, що браконьєри злякалися його ще дужче, ніж тата. Тато ствердив: браконьєри й справді розгубилися від Федевого пронизливого вереску. Вони мовчки тупцяли, щось мимрили, не знали, що й робити.

Тато записав номер машини, і вони рушили: машина попереду, а Федь з татом на мотоциклі за ними. Як виїхали на просіку, тато зсадив Федя. «Катай додому».— «А вони вам нічого не зроблять?» — «Не зроблять, нічого не зроблять. Бо ж у мене тепер є свідок!»

Свідок — Федь! Тепер вони не посміють зачепити тата.

Та браконьєри тільки й думали, аби їм швидше втекти. Машина чимдуж рвонула, але ж у лісі хіба від тата втечеш? Де не проскочить машина, проскочить татів мотоцикл.

Федь вертав додому, гордий з себе і з тата, але й сумний. Тепер цим лихим людям нагорить, але ж коза — мертва. її завезли сюди на добре життя, а вони вбили.

Напевне, це ті самі поганці, що весною залишили вогнище над глибокою ковбанею.

Довго потім Федь розповідав мамі й дідові, як вони з татом упіймали браконьєрів. І що довше розказував, то цікавіше виходило. Врешті, Федь і сам повірив, що вони не тільки зловили, а ще й одібрали рушницю, а самих лиходіїв — зв’язали. Шкода, що коза була вже мертва, а то б і її вилікували та на волю випустили б.

Мама теж жаліла нещасну козу, а дід Улян примовляв:

— І є ж такі люди на світі: на зелен ліс подивляться, то й ліс зав’яне!