18. Синє море
Федеві дуже хотілося, аби й стара береза побачила ті дива, що їх тепер щодня показує в хаті на лісовому кордоні чарівник-телевізор. Та ба! Ані стару березу не можна було привести до хати, ані телевізор принести до старої берези.
А побачив і почув Федь такого, що годі й розповісти! Не самий лише космічний корабель, а й величезні міста, де будинків — як у лісі дерев, а яких дивовижних тварин, яких птахів побачив! Дикого посмугованого коня — зебру. Федь і раніше бачив зебру на малюнках, але ж на малюнках вона не рухалась, а тут зебра паслася та бігала, неначе Буланий. Тільки йому гриву коротенько обстригли та вбрали у морську смугасту тільняшку. Показав телевізор й найбільшу на землі тварину — слона, з довгим носом-хоботом, у надто просторій шкурі, що бгалася сірими брижами. На слоні їздив хлопчина — такий, як Федь, тільки чорний-чорнісінький! І найбільшого в світі птаха — страуса, — у нього такі цибаті ножиська, аби хвицнув, то було б і по Федеві. Ге, це вам не півень, такого лисиця не вкраде! А ще — довгошиїх птахів — фламінго, на лелек схожих, але рожевих, мов яблуневий цвіт. А скільки різних машин, скільки цікавих пригод та казок!
Ото тільки синього моря Федь ще ні разу не бачив. Але він набрався терпцю.
І нарешті…
Федь саме навчав малого Жукася бігати.
— Гей, за мною! Гей, за мною! — кричав Федь, а сам біг — то до воріт, то до ганку, то до будки. Жукасик смішним перевальцем котився за ним і весело повискував. Муха пильно стежила, аби Федь ненароком не настоптав її сина, бо на крутих поворотах Жукасик перекидався і тоненько дзявкав.
Аж тут з хати покликала мама:
— Де ти, Федю? А ходи-но швидше сюди!
— Не хо’… Я Жукася бігати вчу.
— Ходи-ходи! Синє море побачиш!
Ну, тут вже, звісно, Федь не став огинатися. Він притьмом ускочив до хати, та так і завмер…
Перед ним вигравало справжнісіньке синє море. Воно пінило високі хвилі й шуміло на всі голоси. То ось воно як ревуть-стогнуть гори-хвилі в синесенькім морі!
Федь аж позадкував: здалося, що хвиля вихлюпнеться з телевізора й затопить кімнату.
— Та й велике ж воно, як світ, — мовила мама.— Кінця-краю не видно.
— Ге, — видихнув дід Улян, — шторм десь балів на дев’ять, а мо’ й більше. Бачив я такий шторм, багато лиха накоїв.
— Ой, дивилася б та дивилася, а корову хто за мене видоїть? — зітхнула мама і пішла у повітку.
Аж тут ізбоку почав напливати білий корабель. Хвилі кипіли навколо, але корабель дуже великий, його тільки гойдало.
— Такому кораблеві й шторм не страшний, — з гордістю сказав дід Улян.
Раптом почувся крик: «Людина за бортом!»
— Діду, він же потоне, — встрашився Федь. Бо побачив у хвилях людину, що потопала.— Ой, рятуйте… ой…
— Шлюпку! Швидше спускайте шлюпку!—закричав і собі дід Улян.
Ніби послухавшись діда, з корабля стали спускати шлюпку-човен з двома гребцями. Хвилі жбурляли човен, мов тріску. Чи ж пощастить врятувати того бідолаху? Коли б і самі не втопились…
Тут задзвонив телефон, але що — телефон, коли тут таке лихо! Телефон дзвонив і дзвонив, а людину ніяк не щастило вихопити з моря. Дід Улян схопив трубку.
— Гало! Не маю часу слухати, бо людина втопає… Га? Таж у морі, не де ж…
З човна кинули линву, й людина, що потопала, вхопила її.
— Тримайся! Тримайся! — гукнув дід Улян.— А ви подзвоніть згодом.— Й він тремтячими руками повісив трубку.
А потім Федь із дідом побачили синє море — спокійне. Сяяло сонце, маяли крилами чайки, і той чоловік, що потопав, усміхався просто до них.
— Ххху, — зітхнув дід, — ну й настрахали.
Він позирнув скоса на Федя — чи не сміється той часом. Але Федь не сміявся, бо й сам настрахався ще дужче за діда.
Знов задзвонив телефон, і поки дід Улян щось там випитував та відказував, Федь згадав про коралі. Він хутенько дістав їх з шухляди й підніс близько-близько до моря.
— Оце ж ваше синє море. Чи впізнали?
— А це що за витребеньки? — здивувався дід Улян.— Для чого ти намисто витяг? Цяцька тобі?
— Воно ж у морі виросло… Ви ж самі казали…
Дід хмикнув, але сварити Федя не став.
До самого вечора Федь ходив схвильований та радісний. Він раз у раз заплющував очі і тоді знову бачив гори-хвилі, білий корабель, і до нього вдячно і приязно усміхався той чоловік, що мало не потонув. Щастя його, що дід вчасно нагадав про шлюпку!