17. Буря

Вже багато днів стояла спека, а дощу не було. Навіть у лісі, у темній гущавині, дихалось важко. Тільки навісні комарі нахабно дзижчали й кусалися мов несамовиті.

— Не буде дощу, то все повигоряє, — бідкався дід Улян.— І хліб не вродить, і городини не буде. У космос, бач, літають, а нема того, щоб хмари де треба зібрати. Ех, був би я молодий, я б навчився дощ викликати!

Федь вірить дідові: а таки навчився б. Замолоду дід Улян усе б міг зробити. Та що вдієш — тепер дідові годі навчитись. А Федь ще не доріс. Доросте — то напевне зуміє.

Гриби теж не росли, і вони чекали дощу. Мілка ковбаня давно пересохла, а глибока — зробилась мілкою.

Аж ось надвечір насунула кудлата чорна хмара, ударили блискавки, грюконув грім й полило таке, що заки Федь добіг до хати — змок як хлющ, хоч викручуй.

Всю ніч блискало, лило й ревло сердитим буряним голосом. Ліс стогнав, а сосна із щоглою гойдалася, мов тонка бадилина.

— Тепер земельку добре напоїть, — раділа мама.— Вродить і в полі і в лісі.

Вранці сонечко встало вмите, веселе. Тато відразу завів свого мотоцикла й поїхав дивитись — чи не пошкодила буря у лісі чого. Мама пішла на город, а Федь, звичайно, подався до лісу.

Мокра ліщина раз у раз висипала на Федя по цілому відру рясних краплин з гілля, але то не страшно: сонечко блисне, сорочка висхне. Горіхи на ліщині ще зелені, зате Федь побачив брунатну шапочку, що проклюнулася з-під старого дубового листу.

Ага! Перший боровичок! Не марно ж пройшла така буйна злива. Федь присів навпочіпки й стиха почав примовляти:

— Гайку, гайку, дай гриба й бабку! Сироїжку з добру діжку, красноголовця з доброго молодця!

Промовивши примовку, Федь обережно, аби не сполохати гриби, озирнувся довкола. Гриби, правда, не квапилися вилазити, але Федь знав напевне: тепер вони всі повилазять.

Узявши першого боровичка, Федь пішов далі шукати гриби. Набрав, як борщу на шило — дві сироїжки та одну бабку, але й тому був рад. І не знав того, що вдома скоїлося лихо.

— Ага! Я перші гриби знайшов! — закричав він, але мама навіть не усміхнулась, а дід Улян сидів похмурий як ніч. Що таке?

— Геть і не мигне, геть і не шелесне, — хитав головою дід.— Чи я не казав, що до лісу його везти не можна? От і пропав.

— Та не пропав, тату, не бійтесь, полагодимо, — заспокоювала діда теж засмучена мама.

Федь аж скам’янів з горя: чарівник-телевізор зіпсувався. Він стояв мовчазний та холодний, аж страшно було на нього дивитись. Ні, таку біду не стерпіти… Федь ридма заридав. Аж дід Улян перестав буркотіти і став потішати.

— Ось не побивайся так, Федоре, чуєш? Не з неба ж він упав, наш телевізор, — люди зробили, люди й полагодять. Ну, мо’ доведеться з міста майстра привозити, то батько на мотоциклі привезе. Не квиль, кажу, заспокойся.

— Еге… а мо… може, він навіки пропа-а-ав…

— Ну й дурне! Ось батько приїде, може, сам дасть йому раду.

Насилу діждалися з лісу тата.

— Ой тату, наш телевізор пропав… Що ж тепер буде? — плачем зустрів його Федь.

— Ну, чого тужиш, немов над покійником? Мабуть, буря антену пошкодила. Зараз полізу на сосну — подивлюсь.

Доки тато вилазив на сосну і лагодив щось там, Федь сидів поруч із дідом Уляном біля телевізора. Обоє не зводили з нього очей. А коли скляний бік, ніби величезне око, підморгнув раз і вдруге, а тоді й засвітився — показав гладкого дядька в окулярах, котрий розповідав про щось дуже розумне, Федь з дідом Уляном зітхнули, наче з них кам’яні гори поспадали.