14. Чарівник на тонких ніжках
Чарівника тато вибирав довгенько. Йому хотілося, аби чарівник був якнайкращий і щоб Федь побачив море таки синє, а не сіре. Грошей, зібраних на мотоцикл, вистачило на якнайкращого чарівника.
Розплатившись, тато взяв його на руки, крекнув — ну й важкий же! — і поніс з магазину. Обережно вмостив у колясці, сам скочив на сідло і поїхав додому.
Чарівник ще був сліпий, глухий і німий. Дарма, це ж таки був чарівник і ніхто інший.
Мотоцикл проторохкотів гомінкими вулицями міста, вискочив на широку заасфальтовану дорогу і помчав простісінько до лісу. У лісі тато поїхав обережніше — тут же не було асфальту, а тато дбав, аби коляску не дуже трусило.
Федь вже чекав біля двору. Ото зранку як провів тата, то й не відходив нікуди. Навіть обідати не схотів: не до обіду!
Мама чисто вишарувала підлогу, вона теж чекає.
Ще здалеку Федь почув знайоме —трах-трах-трах… їдуть! Він хотів побігти назустріч, але передумав. Бо тоді б мав бігти назад навздогін. Ні, вже краще зустрінути чарівника біля хати як годиться. І підстрибувати отак не треба, чарівникові може те не сподобатись. Нехай побачить, що Федь уже розумний хлопчина.
— А й хто це? — поважно запитав Федь, коли мотоцикл, пирхаючи, закотив у подвір’я.
— Це — ми, — відказав тато.— Я й чарівник.
І обережно поніс чарівника до хати.
Та Федь дуже здивувався, навіть трошки образився.
— Еге… Який же це чарівник? То ж просто коробка, тільки велика.
— А в коробці — хто?
Федеві очі зробилися круглі.
— Чарівник?
— Він!
Федь боязко постукав пальцем по цупкому картону.
— Ти тут?
Мовчить.
— Ти який?
Не озивається.
— Він хороший, — запевнив тато.— Кращого у всьому Житомирі не було.
— Гм, — недовірливо муркнув дід Улян.— Побачимо, побачимо. Колись привезли мені кота в мішку, теж казали — хороший, а він курчат крав.
Тато з Федем стали визволяти чарівника з картонного полону.
— Та це ж телевізор! — скрикнув Федь.— Я на малюнках бачив. І в лісництві по ньому футбол дивляться.
— Ну, не самий лише футбол. Та й телевізор не такий, а простий, а це — кольоровий. Такого, сину, і я до сьогодні не бачив.
Збувся батько лиха — збувся грошей з міха, — докірливо вів своєї дід Улян.— Ні, не став би я отак смітити грішми.
А мама не казала нічого. Вона й собі раділа телевізорові, тільки просила, аби тато був обережний і чогось не зіпсував.
Тим часом тато поставив телевізор на тонкі чорні ніжки, але від того він не став чарівніший. Просто став з ногами та й годі. А коли тато ввімкнув його в електричну розетку, скляний бік телевізора почав тихо світитись.
— Ой…— сказав Федь.
— Кхм… кхм…— прокашлявся дід Улян і сів ближче.
— Дивіться, дивіться!— мовила мама.
Заграла музика, і всі побачили гладенький зеленкуватий лід. На льоду танцювала дівчина в білій коротенькій сукенці й білих черевичках із срібними ковзанами. Разом з нею танцював на ковзанах гарний хлопець у чорному костюмі. Дівчина пурхала по льоду, а хлопець все кружляв біля неї, ловив і підкидав угору, наче легеньку сніжинку. І жодного разу вони не впали!
У хаті було дуже тепло, і Федь злякався, аби лід не розтанув. Він помацав рукою лід. Лід був зовсім теплий, і все-таки не розтавав. Отака дивина!
А у Федя нема ковзанів. І в тата нема. У тата є лижви, він на них здорово бігає, Буланого може перегнати. По яких завгодно заметах пробіжить. Але ж так танцювати навіть тато не вміє. Федь із мамою аж в долоні заплескали. Особливо їм вподобалося, як танцює-ковзається дівчина.
— Наче біла лебідонька, — хвалила мама. А дід Улян похитав головою.
— І чого б я отакечки гасав? Щоб в’язи скрутити? То діло пусте.
Проте присунувся ще ближче, аби краще все бачити.
Коли закінчився танок на льоду, Федь підійшов до телевізора, притулився щокою до його теплого скляного боку й тихенько шепнув:
— Ти — справжній чарівник, я тебе буду так називати. А коли ти покажеш мені синє море?
— Буде тобі й синє море. Все буде, тільки зачекай.
Правда, то відказав не чарівник, а тато, але ж тато саме вимкнув чарівника, і той не зміг сам відповісти.
Потім усі посідали обідати, бо чомусь і мама з дідом Уляном теж не обідали.
- Космічний корабель
Тато не дозволив Федеві самому вмикати телевізор, а дід Улян ще й від себе додав:
— Коли не пиріг, то й не пирожися, коли не тямиш, то й не берися. Ще зіпсуєш, боронь боже. Не твого розуму справа — щось тут крутити та клацати.
І дід Улян узявся пильно доглядати телевізор, немов малу дитину. Так пильно, що Федеві ніяк було й торкнутися отих кружалець, що аж притягали його руки до себе.
Тато поїхав мотоциклом до лісу, а телевізор ввімкнула мама. Дід Улян відразу ж вмостився на стільці — аби Федь чогось не нашкодив.
— Маю тепер собі мороку. Та хіба ж за тим шибеником угледиш?
А Федь уже й сам, либонь, зумів би ввімкнути телевізор, якби не дід. І на хвилиночку не зводить ока. Засвітився скляний бік — телевізор ожив і потеплішав. Дограла якась музика та й замовкла, а телевізор дуже урочисто промовив:
— Зараз ви побачите, як злітає космічний корабель.
— Який-який? — підскочив Федь.— Космічний?! Ой, діду…
— Ось не заважай та слухай, — шикнув на нього дід, але й сам не зміг вмовчати. Бо телевізор показав щось високе і гостре, не схоже на жоден корабель, який Федь бачив у книжці.
— Чи ти ба! — здивувався дід Улян.— Немов веретено з хвостом.
Корабель стояв на хвості, націливши гострого носа у небо. Під ним почав клубочитись дим, а далі й завихрило яскраве полум’я.
— Ой, згорить…
Та Федь марно перелякався. Корабель не згорів, а почав поволі здійматися вгору. Все вище та вище… Ось його вже й не видно…
— А в ньому летять космонавти? Еге ж?
— Ото ж бо і є, що летять! — дід Улян хвилювався не менше за Федя.— Господи милостивий та милосердний, і до чого тільки додумались — у небо летіти!
Так, це вам не верхи на Буланому, навіть не на мотоциклі!
— А куди вони прилетять? — допитувався Федь.
— Чи я знаю? Мабуть, до зірок.
До зірок! Оце-то здорово! Оце-то…
А чарівник-телевізор пояснював далі.
— Ви щойно бачили, як запускають космічний корабель. А зараз побачите космонавтів в кабіні корабля. Дивіться уважно.
У Федя і руки потерпли, бо тієї ж миті він наче й сам опинився в кабіні космічного корабля. Чудна була та тісна кабіна — ні як кімната, ні як контора, нічого схожого Федь досі не бачив. Але годі було все роздивитись, бо Федь дивився на космонавтів — в шоломах і в незвичайній одежі. Найдивовижніше було те, що космонавти не сиділи й не лежали: вони плавали! Плавали по кабіні, неначе в воді. Ось один випустив з рук зошита й олівець, але ні зошит ні олівець не впали додолу, вони теж попливли. І Федь також плавав із ними, поволі розводив руками, торкався до дивних речей у кабіні, усміхався разом з космонавтами…
— Ну, чого розмахався? Заважаєш дивитись. Сядь спокійно, не крутися!
А хіба дід Улян міг усидіть? Він сплескував у долоні, совався на стільці і охкав. Мабуть, дуже боявся, аби той корабель не розбився об зорі.
— Це — казка? Діду, це казка чи правда?
— Не питай старого, а питай бувалого. Говорили по радіо, виходить, що правда, а очима дивлюся — чисто тобі казка! Еге, не увіриш, поки сам не зміриш. Восьмий десяток на світі живу, а зроду такого не бачив! Кільки світа, тільки й дива…
Цілий день Федь із дідом Уляном не відходили від телевізора. Мама з татом теж дивилися і теж хвилювались. Хоча б усе було добре! Хоча б не загинули! А чарівник-телевізор знову і знову показував їм корабель з відважними людьми-космонавтами.
Увечері Федь і спати не хотів лягати, але телевізор йому загадав, ще й пісню на добраніч заспівав.