12. Федь чатує
З самого ранку Федь чатує над глибокою ковбанею. Пиріг з сиром з’їв, хліб із салом з’їв, вже й знову їсти хочеться, а нікого не видно.
Якби ж то напевне знати, коли вони приїдуть, а то можна дурнісінько просидіти отак хтозна й скільки і нікого не вчатувати. А Федь смерть як не любить сидіти на місці.
Дуже Федеві хочеться, щоб вони приїхали, а він їх застукав. Вискочив би та: «А чого це ви вогнище розпалили? Хіба не знаєте, що в лісі заборонено? А що то у вас у машині? Ану, покажіть!»
Бо в машині напевне й рушниці, і пастки. Нехай показують!
«А тобі яке діло?» — огризнулися б т і.
«А таке! Я на лісовому кордоні живу, ми з татом тут ліс бережемо. Гасіть, кажу, вогнище та показуйте, що в машині сховали».
Вони б почали огинатися, мовляв, малий ще ти, аби нас навчати. Та швиденько в машину — щоб утекти. Та Федь не дурний, він стане перед машиною: «Не пущу!» Та з кишені свисток, отой, що йому тато недавно подарував, та як засвище, як засюрчить! Тато й почує, хльосне Буланого, та швидше сюди.
А може, вони тепер не до ковбані приїдуть? Хіба ліс малий? Може, вони десь у іншому місці, а він марно годує комарів отут, над ковбанею. Ні, треба чатувати в інший спосіб.
Найкраще, либонь, чатувати біля дороги, що іде через ліс. Бо ж вони, напевне, тією дорогою їхатимуть. Авжеж, на дорозі він їх швидше запопаде. І як він відразу не здогадався?
Мчить Федь до дороги, а кущі лопотять. Ось тут, у кущах, і засяде у засідці. Тепер-то їх не проґавить, дзуськи! Чи з лісу, чи в ліс, а його не минуть.
Їсти хочеться — аж-аж-аж! Але Федь терпить. Бо він розуміє: чатувати — то не байдики бити. Вони хитрі, а Федь ще хитріший.
Дорогою поволі їде підвода. На підводі — жінки з кошиками, а коня поганяє хлопчина, старший за Федя, мабуть, вже давно до школи ходить. Цих Федь пропускає: такі не стануть у лісі лихо чинити.
А машини все нема та й нема. Видно, сьогодні вже й не буде. Мама вдома чекає на Федя, а дід то ще й свариться. Не знають, що Федь не в іграшки грається. Та хіба ж повірять? От якби він машину зловив…
Їде! їде машина! Легкова… Ну, тепер начувайтесь!
Федь вискакує з засідки, махає руками й кричить:
— Ви куди? Ви чого до нашого лісу? Ану, признавайтесь! Машина спиняється. До Федя виглядає здивований шофер.
— Чого кричиш, малий? Може, заблудив? Звідки ти?
— А ви звідки? — півником наскакує Федь.— Чого до нашого лісу полізли?
— Еге, та це ж об’їждчиків Федь, — сміється огрядний дядько з машини. Федь торопіє: то ж лісничий. І хто його знав…
— Що тобі, Федю? — питає лісничий.— Може, до хати підвезти?
Федь пече раки, геть червоний стає.
— Ну, сідай швиденько, додому підкинемо.
— Не… Я не хочу… Я сам добіжу…
Федь задкує в кущі, а далі — бігцем. Оце-то вклепався! Звісно, про те, як він «зловив» самого лісничого, Федь нікому не признається. Якби признався — ото б сміху було! А Федь не хоче, щоб з нього сміялися.
Вдома він покірливо слухає, як дід буркотить. Він такий сумирний та тихий, аж мама лякається: чи не занедужав часом?
А що? І занедужати можна, отак осоромившись.