11. Діда не перехитруєш

У діда Уляна ще звечора ломило ноги. Він устав охкаючи і заходився шукати свої валянки, аби ноги гарненько прогріти. Ось тут і сталася халепа: у дідовім валянку спокійнісінько спав їжак.

Во нікуди він не тікав, щоночі бігав по хаті, випивав молоко, а мо’ й миші ловив. А от куди ховався вдень — ніхто того не бачив. Федь усі куточки обнишпорив, а знайти не зміг. Отак і жив собі — ні втік, ні піймався.

Дід наколов собі ногу і дуже розгнівався на їжака і на Федя. І як уже Федь не просив, а дід таки вигнав їжака з хати. Мовляв, тепер їжак у лісі, мов та миша в стіжку, не пропаде. Ще й на Федя напосівся:

— Бачу, ти, шибенику, знову до лісу ладнаєшся? Ану, берися мені до роботи. Поперемивай миски та ложки.

Федь гірко зітхає, неохоче перемиває миски, за ними й ложки. І аби дід не загадав нової роботи, починає тарабанити ложками по чавунцю. Нехай і його дід вижене з хати, як їжака. Йому в лісі чатувати треба.

Та ні ж, дід віднімає ложки й тицькає Федеві до рук віника. Ото лихо! Мама на городі, нема кому заступитись за Федя.

— Замітай, замітай, нічого ледарювати. Пора до роботи привчатися, а не тільки по лісу вештатися та їжаків наносити.

Та яка ж це робота? Не хлоп’яча це робота. Краще Буланого б загадали скребком почистити, так не дають.

— Чого куряву здіймаєш? Метляє віником, як теля хвостом у петрівку. Попорскай водою.

Федь порскає — трохи на віника, а трохи на діда. Дід свариться пальцем.

— А тепер вимети сіни. Бач, паліччя понаносив. Хто за тобою прибиратиме?

Нудно жити на світі, як не дають тобі волі. Ой, як нудно. Здається, дід Улян закуняв. Федь кидає осоружного віника й дає з хати драла. Щоб дід його не знайшов, вилазить на грушу, котра росте перед ганком. Груша гілляста, Федь легко видирається на неї. Вона вже відцвіла, а цвіла ж як! Біла-біла стояла. У лісі дикі грушки теж рясно цвіли, багато буде грушок цього року.

Федь вигідніше вмощується на грубій гілляці й озирає подвір’я. Він все бачить, а його — ніхто!

— Федоре! Де ти? Бач, накрився, мов лисиця хвостом. Федоре!

То дід Улян вже стоїть на ганку. Федь прихиляється до стовбура. Нехай тепер дід його скільки й хоче шукає. Тепер дідові до Федя — зась!

— Ну й паливода! Ну й шалапута! — свариться дід.— Ой, зажди, повернешся — знатимеш! До нових віників не забудеш.

Дід сідає на ганку. Федь розуміє, що з’їв облизня, бо дід Улян сидітиме тепер на ганку хоч і до вечора — і сметана на голові встоялася б. На ганку добре, а верхи на гілляці — спробуй посидь. Якийсь вредний сучок вп’явся просто з штани, ніби Федь сів на гострий гвіздок. І не пересядеш — штани подереш… А дідові що? Йому ж то не коле. І як би його налякати, щоб устав та пішов?

— Гррр…— починає тихенько гарчати Федь. Та дід недочуває.

— Гррр! Гав-гав!

Дід озирається.

— Що за нечиста сила? — Він підводиться й заглядає в будку до Мухи. Там Муха з Жукасиком сплять собі. А Федь знову:

— Гав-гав! Гррр!

— Тю, — дивується дід, проте не лякається.

— Гав-гав-гав! — щосили вигавкує Федь.

— Еге, хитра щука, та не з’їсть йоржа з хвоста, — дід простує до груші. Федь замовкає.

— Щось спати схотілося. Ляжу-но я отутечки, в холодку, — вголос міркує дід.— Сонце пече, а тут гарно, травичка м’якенька. Чого ж би мені й не полежати.

«Оце вскочив!» — лякається Федь. Тепер до вечора доведеться сидіти на груші…

А клятий сучок так і в’їдається, так і в’їдається.

— Я не бу-у-у-уду, — заводить жалібно Федь.— Я вимету сіни.

Дід неначе й не чує.

— Я й біля ганку позамітаю, — гуде з груші, піддобрюючись, Федь.

Дід Улян мовчки йде до хати. Федь миттю злазить з груші. Штани — майже цілі!

Він покірно замітає сіни. Діда Уляна не перехитруєш.