Під Крутами

Ще до хутора далеко… Наломився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я і у чистім полі ліг.
Срібним лебедем у хмарах місяць весело купавсь,
Пір’я струшував із себе, може, сонцю усміхавсь.
Я заснув і спав, як камінь. Коли чую — хтось прибіг
І схопив мене за руку. Я отямитись не міг.
Срібним лебедем у хмарах місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом¹ хлопчик змучений стояв.

«Що з тобою, де упав ти? Зранив голову свою?»
Сумно й гордо відповів він: «Так, я впав… але в бою.
Ти не чув хіба сьогодні, як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно і вмирали славно ми…
Я лежав і бачив очі карі, сині, голубі.
Як квітки, цвітуть, сміються, ні сльозиночки тобі.
Оточив нас дужий ворог, покосив усі квітки.
Обіцяли нам підмогу — не наспіли козаки…
Обіцяли нам набої… Ах, коли б вони були!
Ми, напевне, їх розбили б, бо ми бились, як орли.
Десь захована там зброя, десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати — і ми знайдемо її.
Ну, а ти, як прийдеш в місто, моїй матері скажи:
«Син твій впав в бою, як лицар, горда будь, а не тужи».
А тепер прощай! Я військо за собою поведу. Я — отаман…
Я вестиму!.. Зброю першим я знайду».

Мов крило, простяг він руку, блиснув шаблею в руці.
Крикнув голосно і дзвінко: «По набої, молодці!»
Наче скошені косою в полі чистому квітки,
Як один, почувши голос, повставали вояки.
І пішли шукати зброї, спів поволі затихав…
Срібним лебедем у хмарах місяць груди обмивав.