Моїй матері

Мати, мати! Не журися,
Не сумуй, не проклинай…
Я і сам ходжу, як смуток,
З серцем, змученим украй…
Ой, нащо ж малу дитину
Доручала ти степам?..
Над степами сяє сонце,
І вітри літають там.
Сонце звало мене в небо,
В море неба від землі,
І про край якийсь розкішний
Клекотали журавлі.
Темні вихори крутились,
Бились з горами вітри,—
Сам я бачив, як гриміли
Сірі камені в яри.
А квітки в траві пахтіли,
Степ, як море, хвилювавсь.
І до мене цілий всесвіт,—
Мати,— всесвіт усміхавсь!
І, зробившись рідним братом
Вітру, простору і трав,
Кидав я нудну роботу
І в зелений степ тікав…