Полонені

В лісі ні звуку, тільки чути легкий шелест снігу, що падає на дерева. Ще вдень почав іти дрібний сніжок, припорошуючи гілки крижаним мохом, вкриваючи сухе листя заростей легким срібним покровом, розстилаючи по дорогах величезний м’який білий килим, від якого ще більше поглиблювалась безмежна тиша цього океану дерев.

Біля дверей лісової сторожки молода жінка, засукавши рукави, рубала дрова на камені. Це була висока, ставна й дужа дочка лісу — дочка і дружина лісників.

З дому почувся голос:

— Ми сьогодні ввечері самі, Бертіно, йди додому, вже зовсім смеркло, а в лісі, мабуть, никають пруссаки и вовки.

Розколюючи оцупок сильними змахами, від яких напружувались її груди, лісничиха відповіла:

— Я скінчила, мамо. Йду, йду, не бійся, ще видно.

Потім вона внесла хмиз і дрова, склала їх біля вогнища, вийшла ще раз, щоб зачинити віконниці, величезні віконниці з суцільного дуба, і, повернувшись нарешті, засунула двері важкими засувками.

Біля вогнища пряла її мати, зморшкувата стара, яку роки зробили полохливою.

— Не люблю я, коли батька нема вдома, — сказала вона, — чого варті дві жінки!

Молода відповіла:

— О, я в усякому разі пристрелю вовка чи пруссака I

І вона поглядом вказала на великий револьвер, що висів над вогнищем.

Чоловіка її взяли до війська з початку прусської навали, і жінки лишилися самі з батьком, старим лісником Школа Пішоном, на прізвисько Ходуля, а він уперто відмовлявся покинути дім і оселитись у місті.

Найближче місто було Ретель, старовинна фортеця на скелі. Це було місто патріотів: жителі його вирішили чинити опір загарбникам, замкнутись у місті й витримати облогу, йдучи за історичною традицією. Вже двічі — за Генріха IV та за Людовіка XIV — городяни Ретеля прославились героїчною обороною. І цього разу вони зроблять, хай йому чорт, так само, або їх спалять у мурах фортеці.

Отже, вони придбали гармати й рушниці, спорядили ополчення, сформували батальйони й роти і з ранку до вечора навчались на фортечному плацу. Всі вони — булочники, бакалійники, м’ясники, нотаріуси, адвокати, столяри, книгарі й навіть аптекарі опановували військову науку по черзі в певні години під командуванням пана Лавіня, драгунського унтер-офіцера у відставці, що одружився з дочкою пана Раводана-старшого і успадкував його галантерейну крамницю.

Пан Лавінь дістав звання коменданта фортеці, і, оскільки вся молодь пішла до війська, він завербував усіх громадян, що лишились, і вони почали готуватись до оборони. Товстуни ходили по вулицях не інакше, як швидким кроком, аби хоч трохи розтрусити сало й позбутися задишки, кволі тягали важкі речі, щоб зміцнити м’язи.

Всі чекали пруссаків. Але пруссаки не показувалися, хоч і були недалеко; вже двічі їхні розвідники пробирались лісом аж до сторожки лісника Школа Пішона, на прізвисько Ходуля.

Старий лісник, спритний, мов той лис, прибігав попередити про це городян. Гармати були наведені, але ворог не з’являвся.

Будинок Ходулі правив за передовий пост в Авелінському лісі. Старий двічі на тиждень ходив по харчі й приносив до міста усі новини.

Того дня він пішов оповістити, що невеличкий загін німецької піхоти зупинився в нього позавчора близько другої години й майже відразу вирушив далі. Унтер-офіцер, що командував загоном, розмовляв по-французькому.

Йдучи з дому, старий, із страху перед вовками, які починали лютувати, брав з собою обох своїх собак, двох вовкодавів з лев’ячою пащею, а жінкам наказував добре замикатись у хаті, тільки смеркне.

Молода нічого не боялася, а стара завжди тремтіла й повторювала:

— Добром це не скінчиться, ось побачите, добром не скінчиться.

Цього вечора вона тривожилась більше, ніж звичайно.

— Не знаєш, коли батько прийде? — спитала вона.

— Ну, напевно, не раніше одинадцятої. Він завжди пізно повертається, коли обідає в коменданта.

Молода жінка почепила казанок над вогнем, щоб зварити юшку, і раптом вона завмерла, прислухаючись до неясного шуму, що долинав крізь комин.

Вона прошепотіла:

— В лісі хтось ходить… Чоловік сім-вісім, не менше. Мати, перелякана, спинила прядку й пробелькотіла: — О боже мій, а батька нема!

Не встигла вона договорити, як сильні удари струснули двері.

Жінки не озивались, і гучний гортанний голос крикнув:

— Фідчиняти!

Після паузи той самий голос повторив:

— Фідчиняти, інакше я ламаю двері.

Тоді Бертіна сунула в кишеню спідниці великий револьвер, що висів над вогнищем, і, притуливши вухо до дверей, спитала:

— Хто там?

— Я єсть той замий загін, що фше буф.

— Чого вам треба? — провадила далі молода жінка.

— Я заблукаф з мій загін ще від ранок. Фідчиняти, бо я ламаю двері.

Лісничисі нічого не лишалось, як відсунути засув. Прочинивши двері, вона побачила в блідому сніжному відблиску шестеро чоловік, шестеро прусських солдатів, тих самих, що приходили позавчора.

Вона спитала рішучим тоном:

— Чого вам треба в таку пору?

Унтер-офіцер повторив:

— Я заблукаф, зовсім заблукаф, я фпізнаф ваш будинок, я не маф їсти від ранок, мій загін теш.

— Ми з матір’ю самі в хаті, — сказала Бертіна.

Солдат, що видавався непоганою людиною, відповів:

— Нічого. Я вас не буду крифдити, тільки фи нам дафати їсти. Ми фмирати від голод і фтома.

Лісничиха відступила набік.

— Заходьте, — сказала вона.

Солдати увійшли. Вони були запорошені снігом, а на касках у них лежав такий товстий пухнастий шар снігу, що вони скидалися на тістечка із збитими вершками. Всі були стомлені й змучені.

Молода жінка вказала на дерев’яні лави по обидва боки стола.

— Сідайте, — сказала вона. — Я вам зварю юшку. Видно, ви зовсім знесилились.

І вона засунула двері, підлила води в казанок, вкинула масла й картоплі, зняла з гачка над вогнищем шмат сала, відрізала половину і теж укинула в юшку.

Шестеро солдатів стежили голодними очима за кожним її рухом. Рушниці та каски вони поскладали в кутку і тепер сиділи й чекали, наче слухняні діти на шкільній лаві.

Мати взялася знов за пряжу, щохвилини розгублено зиркаючи на солдатів-загарбників. Чути було тільки тихе гудіння прядки, потріскування вогню та булькотіння води в казанку.

Аж раптом усі здригнулись від якогось дивного звуку за дверима, схожого на хрипке дихання й хропіння звіра.

Німецький унтер-офіцер кинувся до рушниць. Лісничиха жестом спинила його й сказала, усміхаючись:

— Це вовки, вони, як ви, теж никають головні.

Німець не повірив і схотів глянути, але, тільки-но двері прочинились, він побачив двох великих сірих звірів, що тікали швидкою розмашистою риссю.

Унтер-офіцер вернувся на місце, пробурмотівши:

— Я не хотіф пофірити.

І став чекати юшки.

Німці жадібно накинулись на страву, наминали, роззявляючи роти аж до вух, щоб глитнути якнайбільше, їхні круглі очі вирячувались, а в горлі булькотіло, наче в ринві.

Жінки мовчки дивились, як швидко ворушаться руді бороди і як картоплини наче провалюються у ці рухливі зарості.

Потім німці схотіли пити, і лісничиха спустилась у погріб націдити їм сидру. В погребі вона загаялась. Це було невелике склеписте підземелля, що, за переказом, правило під час революції за в’язницю й схованку. Спускались туди вузенькими крученими сходами через люк у кутку кухні.

Бертіна повернулась, нишком посміюючись сама до себе. Вона подала німцям глек сидру. Потім вони з матір’ю повечеряли в другому кутку кухні.

Солдати наїлись і задрімали, сидячи біля стола. Час від часу хто-небудь із шістьох стукався лобом об стільницю і, прокинувшись, випростувався.

Бертіна сказала унтер-офіцерові:

— Лягайте біля вогню; либонь, і на шістьох місця вистачить. А ми з мамою підемо до моєї кімнати нагору.

Жінки зійшли на горішній поверх. Чути було, як вони замкнулись на ключ, потім ходили деякий час, нарешті затихли.

Пруссаки полягали долі, ногами до вогню, підклавши під голови згорнені шинелі, і скоро всі шестеро захропли на шість голосів, хто дискантом, хто басом, але всі однаково протяжно й оглушливо.

Спали вони, мабуть, уже давно, коли пролунав постріл, і такий гучний, наче стріляли в стіну будинку. Солдати вмить схопилися, але тут знов прогриміли два постріли, а за ними ще три.

Двері нагорі розчинилися навстіж, і показалась лісничиха, боса, в сорочці й нижній спідниці, перелякана і з свічкою в руці.

— Це французи, — пробелькотіла вона, — чоловік двісті, не менше! Вони підпалять будинок, якщо застануть вас тут. Швидко лізьте в погріб, тільки не галасуйте. Якщо будете галасувати, ми пропали.

Унтер-офіцер розгублено прошепотів:

— Ми згодні, ми згодні. Де ми пофинні шпускатись?

Жінка хутенько відкинула вузьку квадратну ляду, й шестеро німців один по одному спустилися в підземелля, задкуючи й намацуючи ногою східці.

Але тільки-но сховався останній шишак, Бертіна зачинила важку дубову ляду, товсту, мов стіна, міцну, як сталь, припасовану на шарнірах, двічі повернула ключ у величезному замку й засміялася беззвучним переможним сміхом. Їй страшенно кортіло піти в танок над головами полонених.

Вони не ворушилися, спіймані в міцний кам’яний мішок, куди повітря проходило тільки через заґратований душник.

Бертіна, не гаючись, знов роздмухала вогонь і почепила казанок, щоб підварити юшки, бурмочучи:

— Батько буде стомлений цю ніч.

Потім вона сіла й стала чекати. Чути було тільки дзвінкий маятник годинника, що рівномірно цокав серед тиші.

Час від часу молода жінка кидала на циферблат нетерплячий погляд, що мовби промовляв: «Чого так повільно рухаються стрілки!»

Незабаром їй вчулося, що під ногами в неї шепочуться. З-під цегляного склепіння долинав невиразний гомін. Пруссаки, очевидно, здогадались, що їх обдурили. Унтер-офіцер піднявся крученими сходами й загрюкав кулаком у ляду.

— Фідчиняти! — загорлав він.

Бертіна підвелась, підійшла ближче й спитала, перекривлюючи його:

— Чого фи хотіли?

— Фідчиняти!

— Я не фідчиню.

— Фідчиняти, інакше я ламати твері! — скаженів німець.

Вона засміялась:

— Ламай, ламай, голубе!

Він загрюкав прикладом рушниці в дубову ляду. Але така ляда не піддалася б і таранові.

Лісничиха почула, що німець спускається. Потім піднімались один по одному солдати, пробували свою силу й міцність замка. Але, вирішивши, мабуть, що всі спроби марні, вони спустились у погріб і знов стали радитися.

Жінка спершу прислухалась до них, потім відчинила двері й стала вслухатися в пітьму.

До неї долинуло віддалене гавкання. Вона засвистала по-мисливському, і майже відразу дві величезні собаки виринули з темряви й радісно кинулись до неї. Вона схопила їх за шиї й притримала, щоб вони не бігли далі. Потім гукнула щосили:

— Гей-гей, батьку!

— Гей-гей, Бертіно! — відповів здалеку голос.

Вона трохи почекала, потім знов крикнула:

— Гей-гей, батьку!

— Гей-гей, Бертіно! — відповів голос уже ближче.

— Не йди повз душник, — крикнула лісничиха. — В погребі пруссаки.

Ліворуч між двома деревами виринула висока постать старого. Він стривожено спитав:

— Пруссаки в погребі? Чого їм там треба?

Молода жінка засміялась:

— Це ті самі, що були. Вони заблудили в лісі, і я їх посадила в холодочку у погріб.

І вона розповіла, як налякала німців пострілами та замкнула в погребі.

Старий, усе ще суплячись, спитав:

— Що ж мені тепер з ними робити?

— Приведи пана Лавіня з усім загоном. Хай візьме їх у полон. Ото зрадіє!

Старий Пішон усміхнувся:

— Певно, що зрадіє.

Дочка сказала:

— Ось юшка, поїж та йди швидше.

Старий сів за стіл і заходився їсти, спершу поставивши на підлогу дві миски з юшкою для собак.

Почувши голоси, німці замовкли.

За чверть години Ходуля знову вирушив у дорогу. А Бертіна, підперши голову руками, стала чекати.

Полонені знов заметушились. Вони без угаву кричали, несамовито грюкали прикладами в непохитну ляду. Далі почали стріляти в душник, сподіваючись, мабуть, що їх почують, коли якийсь німецький загін проходитиме поблизу.

Лісничиха наче завмерла; але весь цей шум хвилював, дратував її. Шалена лють клекотіла в ній. Їй хотілось перебити їх, мерзотників, щоб вони замовкли. Вона нетерпеливилась чимдалі дужче, не спускала очей з годинника, рахувала хвилини.

Минуло півтори години з того часу, як пішов батько. Тепер він уже в місті. Вона наче бачила його. Ось він розповідає усе панові Лавіню; той блідне від хвилювання і дзвонить служниці, щоб йому принесли мундир і зброю. Бертіні так і вчувалося, як розсипається по вулицях барабанний дріб. З вікон виглядають перелякані обличчя. Ополченці вибігають з будинків, напіводягнені, задихані, на ходу застібаючи портупеї, і поспішають розміреним бігом до приміщення коменданта.

Потім загін з Ходулею на чолі вирушає в ліс у темряві, по снігу.

Бертіна все дивилась на циферблат. «За годину вони можуть тут бути», — думала вона.

її бив нервовий дрож. Хвилини тяглися нескінченно. Скільки ще ждати?

Нарешті стрілки показали годину, коли, за її розрахунками, загін мав прибути.

Вона знов розчинила двері, щоб послухати, чи не йдуть вони, і побачила тінь, що рухалась обережно. Вона злякалась і скрикнула. Це був батько.

— Мене послали дізнатись, чи нема яких змін, — сказав він.

— Ні, ніяких.

Тоді він пустив у темряву довгий і різкий свист. Незабаром поміж дерев з’явилась темна пляма, що поволі наближалася: авангард з десяти чоловік.

Ходуля раз у раз повторював:

— Не йдіть повз душник.

І передні показували тим, що прибували, небезпечний отвір.

Нарешті з’явився основний загін — двісті чоловік, у кожного по двісті патронів.

Пан Лавінь, тремтячи від збудження, розставив своїх людей так, щоб оточити будинок з усіх боків, залишивши вільним тільки великий простір перед чорною дірою душника на рівні землі.

Потім пан Лавінь зайшов у будинок і довідався про чисельність та позиції ворога, який так принишк, що здавалося — він зник, щез, вивітрився крізь душник.

Пан Лавінь постукав ногою в ляду й гукнув:

— Пане прусський офіцер!

Німець не відповідав.

— Пане прусський офіцер! — повторив комендант.

І знов марно. Двадцять хвилин переконував пан Лавінь онімілого пруссака здатися із зброєю та спорядженням, обіцяючи життя і воїнську шану йому та його солдатам. Але у відповідь не почув жодного знаку згоди чи ворожих намірів. Становище ускладнювалося.

Ополченці тупцювали на снігу, поляскуючи себе руками по плечах, як це роблять візники, щоб зігрітися. Вони позирали на душник, і їх розбирало хлоп’яче бажання пройти повз нього.

Один з них, на ім’я Подевен, меткий надзвичайно, нарешті зважився. Розігнавшись, він промчав повз душник, як олень. Спроба вдалася. Полонені наче повмирали.

Хтось крикнув:

— Там нема ні душі!

Другий солдат і собі пробіг через вільний простір перед грізним отвором. Далі почалось щось подібне до гри в горюдуба. Щохвилини один з солдатів мчав від загону до загону, розкидаючи ногами грудки снігу. Щоб зігрітися, городяни розпалили великі багаття з сушняку, і яскраве полум’я на мить освітлювало постаті, що бігли з правого флангу на лівий.

Хтось крикнув:

— Малуазон, твоя черга!

Малуазон був товстун-булочник; з його гладкого черева повсякчас глузували товариші.

Він вагався. З нього почали сміятися. Тоді він наважився й затрюхикав риссю, відсапуючись і трусячи черевом.

Загін реготав, аж за боки брався.

— Браво, браво, Малуазон! — підбадьорювали його солдати.

Він пробіг близько двох третин усієї відстані, коли раптом з душника блиснула довга червона цівка.

Гримнув постріл, і гладкий булочник, дико зойкнувши, зарився носом у сніг.

 

Ніхто не кинувся йому на допомогу. Тоді він, охкаючи, поповз по снігу рачки й, вибравшись з небезпечної зони, знепритомнів.

Куля влучила йому у верхню частину стегна.

Після першого переляку, першої розгубленості знову знявся регіт.

Аж тут на порозі з’явився комендант Лавінь. Він уже розробив план штурму. Гучним голосом він крикнув:

— Лудильник Планшю з підручними!

Виступили троє.

— Зніміть з будинку ринви!

Через чверть години комендатові принесли двадцять метрів труб.

Лавінь наказав продовбати якомога обережніше невеличкий круглий отвір коло ляди й сполучити його трубами з помпою колодязя, а тоді радісно Оголосив:

— Зараз ми дамо напитись панам німцям.

У відповідь залунало гучне «ура», радісне ревіння, нестримний регіт. Комендант організував робочі команди, які мали змінюватися кожні п’ять хвилин, після чого звелів:

— Качайте!

Залізний важіль був пущений у хід. У трубах задзюрчала вода й полилася з тихим рокотом сходами в погріб, немов у басейн для золотих рибок.

Всі чекали, що буде.

Минула година, потім друга, третя.

Комендант міряв кухню схвильованими кроками, час від часу притуляв вухо до підлоги, намагаючись угадати, що робить ворог, чи скоро він капітулює.

Пруссаки заворушилися. Чути було, як вони пересувають бочки, гомонять, хлюпаються у воді.

Годині о восьмій ранку з душника почувся голос:

— Я пажаю говорити с пан француський офіцер.

Лавінь відповів з вікна, не дуже висуваючи голову:

— Ви здаєтесь?

— Я здаюсь.

— Тоді давайте сюди рушниці.

Зараз же з душника викинули на сніг одну рушницю, потім другу, третю, і, нарешті, всю зброю. Той самий голос заявив:

— Пільш нема. Поспішайте. Я зовсім потопаф.

— Досить! — наказав комендант.

Важіль помпи завмер.

Коли до кухні зайшли солдати й стали напоготові з рушницями до ноги, комендант повільно підняв дубову ляду.

Спершу виткнулися чотири голови, чотири біляві мокрі чуприни, а потім вилізли й усі шестеро німців — перемерзлі, вимоклі, перелякані.

Їх схопили і зв’язали. І, побоюючись несподіваного нападу, негайно вирушили в путь, розбившись на дві колони: одна супроводила полонених, друга — Малуазона, якого тягли на ношах з солом’яника, покладеного на жердини.

В Ретель повернулися переможцями.

Пан Лавінь був нагороджений орденом за взяття в полон прусського авангарду, а товстун-булочник дістав медаль за поранення в бою з ворогом.