Підкови

Місяць виклепав підкову
І сміється: — Це моє.—
А коваль говорить: — Знову
Щось заліза нестає.—
Місяць другу дзвінко клепле,
Поклепав — і зник, і зблід.
У горнилі місце тепле,
На ковадлі синій слід.
А коваль розгнівавсь дуже,
Фартушину зняв з плеча.
— Що ж ти,— каже,— робиш, друже,
В нас заліза нестача.—
Місяць кинув ті підкови
Дідусеві-ковалю
І пішов собі в діброви,
Потемнівши від жалю.
Та зате у нас в загоні
З гір високих і крутих
Копитами крешуть коні
На підковах золотих!