Любов до життя

Ніщо не піде в забуття, не марно ми на відчай грали; ми за ціною не стояли у грі, де ставкою — життя.

Вони сходили з берега кульгаючи; той із двох чоловіків, що йшов першим, раз послизнувся на кам’янистому розсипі. Обоє знемагали від утоми, і на їхніх обличчях застиг байдужий, покірливий вираз, що з’являється після тривалих випробувань. За плечима в них висіли важкі мішки на ременях. Передні лямки мішків були закріплені на голові — це трохи полегшувало тягар. Кожен ніс рушницю. Вони йшли згорбившись, з опущеними плечима і похиленою головою, втупивши погляд у землю.

— Якби в нас було хоч два набої з тих, що лежать у схованці, — сказав другий чоловік.

Його голос звучав мляво, спроквола. Він говорив зовсім невиразно; і його товариш, ступивши у молочно-білу воду, що пінилася навколо скель, нічого не відповів.

Другий ішов за ним слідом. Вони не зняли черевиків, хоч вода була холодна як лід, — така холодна, що заболіли кісточки на ногах, а пальці заніміли. Подекуди вода сягала їм до колін, і обоє хиталися, намагаючись зберегти рівновагу.

Той, що йшов позаду, послизнувся на гладкому камені і ледь не впав, та відчайдушним зусиллям утримався на ногах. Тієї ж миті він голосно скрикнув од болю. Здавалося, він от-от знепритомніє: він ривком простяг перед собою вільну руку, ніби шукаючи опори в повітрі. Опанувавши себе, він ступив уперед, та заточився і ледве не впав знову. Тоді він став і поглянув на свого товариша, що навіть не озирнувся в його бік.

Якусь мить чоловік стояв нерухомо, ніби вагаючись, потім крикнув:

— Чуєш, Білле, я підвернув ногу!

Білл шкутильгав далі по молочно-білій воді. Він не озирнувся. Чоловік давивсь йому вслід, і, хоч його обличчя лишалося байдужим, очі в нього були як у пораненого оленя.

Його супутник насилу вибрався на берег і рушив далі, жодного разу не озирнувшись. Чоловік посеред річки стежив за ним. Його губи ледь тремтіли, і жорсткі темні вуса над ними ворушилися. Він облизнув пересохлі губи.

— Білле! — закричав він.

Це був відчайдушний крик людини, що потрапила в біду. Проте Білл не повернув голови. Чоловік дивився, як він іде, зігнувшись і незграбно кульгаючи, як він непевно піднімається пологим схилом до ледь видимого небокраю, на вершину низького пагорба. Він дивився йому вслід доти, поки Білл не перетнув вершину і не зник з очей. Тоді чоловік відвів погляд і повільно озирнув той світ, в якому тепер лишався сам-один.

Над обрієм тьмяно світилося сонце, майже невидиме у мареві туману, що здавався густою безформною масою без кінця та краю. Чоловік сперся всією вагою тіла на одну ногу і дістав годинника. Була четверта година, і, оскільки настав кінець липня чи то початок серпня — він уже тижнів зо два як втратив лік дням, — сонце мусило стояти на північному заході. Він поглянув на південь, знаючи, що десь у тому напрямі, за цими похмурими пагорбами, лежить Велике Ведмеже озеро; також він знав, що там, на Канадській пустці, вершить свій відлюдний шлях Полярне коло. Річка, в якій він стояв, була притокою ріки Коппермайн, яка тече на північ і впадає у затоку Коронації, у Північний Льодовитий океан. Він ніколи там не бував, проте якось бачив цю місцевість на карті Компанії Гудзонської затоки.

Він знову озирнув світ довкола себе. Видовище було невтішне. Усюди, куди не глянь, нерівна лінія обрію, замкнена низькими пагорбами; ні деревця, ні кущика, ні трави — нічого, крім жахливої, моторошної пустки, що сповнила його очі страхом.

— Білле! — прошепотів він і повторив знову: — Білле!

Він схилився до білої вода — так, наче ця пустка давила його своєю нездоланною силою, гнітила безмовним жахом. Він судомно здригнувся, наче в лихоманці, і його рушниця з плюскотом упала у воду. Це змусило його схаменутись.

Він переборов страх, зібрався на силі і, потягшись уперед, занурив руку у воду і витяг рушницю. Потім він посунув мішок ближче до лівого плеча, щоб тягар не натруджував поранену ногу. А затим повільно, обережно рушив до берега, кривлячись од болю.

Він не зупинявся. З відчайдушною, нестямною рішучістю, не зважаючи на біль, кульгаючи і спотикаючись, він спішив зійти на вершину пагорба, за яким зник його товариш, і при цьому виглядав ще більш смішним і незграбним, ніж той. Але, піднявшись нагору, він побачив лише порожню, безживну долину. Він знову пересилив свій страх і, посунувши мішок ще ближче до лівого плеча, поплентався вниз.

Дно долини розкисло від води, що її, наче губка, вбирав у себе густий мох. На кожному кроці вода хлюпала з-під ніг, і щоразу, як він відривав ступню від землі, чулося жвакання — болотяна твань неохоче послаблювала свою чіпку хватку. Він торував собі шлях од озерця до озерця, ступаючи у сліди Вілла, — по каменях, що стирчали серед моху, наче острівці.

Лишившись на самоті, він не заблукав. Він знав, що скоро вийде на те місце, де сухі ялиці та ялини, низькі й чахлі, оточують маленьке озеро Тітчін-Нічілі — місцевою мовою це значить «країна малих паличок». А в це озеро впадає струмок, і вода в ньому не біла. Там, над струмком, росте очерет — це він пам’ятає добре, — але дерев там немає. Він піде за течією до гирла, до вододілу, перейде через вододіл до гирла іншого струмка, що тече на захід, і спуститься до того місця, де струмок впадає у річку Діз. А там він знайде схованку під перевернутим каное, що завалене камінням. У схованці лежать набої для рушниці, риболовні гачки та волосінь, невелика сітка — усе, щоб добути собі поживу. І ще там є борошно — щоправда, небагато, — шматок бекону і трохи бобів.

Вілл дочекається його там, і вони рушать на південь по річці Діз, до Великого Ведмежого озера, перепливуть через озеро і підуть далі на південь, весь час на південь, аж поки дійдуть до Маккензі. На південь, весь час на південь, бо зима йтиме за ними слідом, і стрімку течію річки скує крига, і дні стануть холодними, — на південь, до якого-небудь відділення Компанії Гудзонської затоки, де тепло, і ростуть високі пишні дерева, і їжі вдосталь.

Так думав чоловік, насилу плентаючи вперед. Та хоч як тяжко йому було переборювати тілесну слабкість, ще тяжче було боротися із сумнівами — думати, що Білл його не покинув, що Білл будь-що дочекається його біля схованки. Він мусить так думати, а інакше немає сенсу боротися далі — можна тільки лягти на землю і померти. І коли тьмяна куля сонця повільно сховалася на північному заході, він уже встиг полічити — і не один раз — кожен дюйм того шляху на південь, що вони з Біллом мусять пройти, перш ніж їх наздожене зима. Він подумки підраховував запаси їжі у схованці й запаси їжі у відділенні Компанії Гудзонської затоки, підраховував знову й знову. Він не їв уже два дні; та набагато довше не їв досхочу. Подеколи він схилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх до рота, жував і ковтав. Болотяна ягода — це дрібна насінина у водянистій оболонці. В роті оболонка розтає, лишається тільки тверда і гірка насінина. Він знав, що цими ягодами не можна наїстись, але терпляче жував їх з тією надією, що переважає знання і не зважає на досвід.

О дев’ятій годині він забив ногу об камінь, спіткнувся і, знеможений, утомлений, упав на землю. Деякий час він лежав на боці не ворушачись. Потім скинув наплічні ремені й сяк-так спромігся сісти. Ще не стемніло, і в тьмяному присмерку він почав шукати між камінням сухий мох. Назбиравши цілий оберемок, він розпалив вогнище — чадне, димне вогнище — і повісив над ним жерстяний казанок з водою.

Він розв’язав мішок і насамперед полічив свої сірники. їх було шістдесят сім. Для певності він полічив тричі. Потім розділив сірники на три купки і загорнув кожну в проолієний папір; один пакуночок поклав у порожній кисет, другий — за підкладку пошарпаного капелюха, третій — за пазуху. Коли він із цим упорався, йому раптом стало страшно, і він знову розгорнув сірники та перелічив іще раз. їх таки було шістдесят сім.

Він висушив мокрі черевики біля вогнища. Від мокасинів лишилося шкураття. Шкарпетки, зшиті з ковдри, порвались, і ноги в нього були збиті до крові. Поранена нога боліла, і він оглянув її. Вона розпухла і вся стала така ж товста, як коліно. Він одірвав довгу смужку від однієї з двох ковдр і туго перев’язав ногу, відірвав іще

кілька смужок і обмотав ними ноги замість мокасинів та шкарпеток. Потім випив гарячої води, завів годинника і заповз під ковдру. Він спав як убитий. Опівночі стемніло, а потім знову розвиднилося. На північному сході зійшло сонце — чи просто там стало трохи світліше, бо сонце ховалося за сірими хмарами.

О шостій він прокинувся, лежачи на спині. Позирнув угору, на сіре небо, і відчув голод. Спершись на лікоть, він повернувся, раптом почув голосне форкання і побачив великого оленя-карибу, що дивився на нього зі сторожкою цікавістю. Олень був не далі ніж футів за п’ятдесят од нього, і чоловік ураз уявив собі вигляд і запах оленячого м’яса, що шкварчить на сковорідці. Він мимоволі схопив незаряджену рушницю, прицілився й натиснув на спуск. Олень форкнув і кинувся геть, дзвінко стукаючи копитами по камінню.

Чоловік вилаявся і пожбурив рушницю. Він стогнав, намагаючись підвестися, — це було дуже важко і забрало багато часу. Суглоби в нього наче заіржавіли і рухалися з неймовірним зусиллям, кожен порух потребував надзвичайного напруження волі. Коли він урешті звівся на ноги, йому знадобилося ще кілька хвилин, аби випростатись і стати прямо, як личить людині.

Він виліз на невеликий пагорбок і роззирнувся довкола. Ні дерев, ні кущів, нічого, крім сірого моря моху, де маячили сірі скелі, сірі озерця і сірі струмки. Небо також було сіре. Ні сонця, ні сонячного світла! Він не уявляв, де знаходиться північ, і забув, звідки прийшов учора ввечері. Та він не заблукав. Він знав це. Скоро він прийде у країну маленьких паличок. Звичайно, вона десь ліворуч, недалеко звідси — певно, за найближчим пагорбом.

Він повернувся назад, аби спакувати свою торбину для подорожі. Перевірив, чи на місці три пакунки з сірниками, але рахувати сірники не став. Проте він ще трохи зволікав у роздумах, дивлячись на товстий мішечок з оленячої шкіри. Мішечок був невеликий, вміщався між долонями, але важив п’ятнадцять фунтів — стільки ж, скільки всі інші речі, — і це його непокоїло. Зрештою він відклав мішечок убік і продовжував пакувати торбину. Та за мить він глипнув на мішечок, квапливо схопив його і з викликом озирнувся довкола — так, наче пустеля намагалася його пограбувати. І коли він звівся на ноги, щоб іти, мішечок лежав у торбині в нього за спиною.

Він звернув ліворуч і час від часу зупинявся, зриваючи болотяні ягоди. Нога в нього задерев’яніла, він почав ще більше кульгати, але біль у нозі не можна було навіть порівняти з болем у шлунку. Муки голоду були нестерпні. Біль допікав йому все дужче, і врешті-решт він уже не міг думати про те, в який бік слід іти, щоб потрапити в країну малих паличок. Болотяні ягоди не вгамовували цей біль, тільки пекли гіркотою язик і піднебіння.

Він дійшов до невеликої долини, і зграя сполоханих куріпок із шумом зринула в повітря з каменів та пагорбків. «Кр-р, кр-р, кр-р!» — кричали птахи. Він кинув у них каменем, та не влучив. Тоді, поклавши мішок на землю, почав підкрадатися до них, як кішка підкрадається до горобців. Штани в нього порвались об гостре каміння, і від колін тягнувся кривавий слід; та цей біль затьмарили муки голоду. Він повз по мокрому мохові, його одяг намок, тіло змерзло; та він цього не помічав, думаючи тільки про їжу. А куріпки злітали просто перед ним, поки це «кр-р, кр-р, кр-р» не зазвучало для нього, мов насмішка. Тоді він вилаяв птахів і почав уголос передражнювати їхній крик.

Була мить, коли він надибав куріпку, що, мабуть, спала. Він її не бачив, поки та не пурхнула просто йому в лице зі своєї схованки між каменів. Схопив її так само швидко, як вона злетіла, та в руці у нього лишилося тільки три білі пір’їни з хвоста. Він дивився на куріпку, що полетіла геть, з такою ненавистю, ніби вона зробила йому страшне зло. Потім повернувся назад і завдав собі на плечі мішок.

Опівдні він дістався болотистої долини, де здобичі було більше. Осторонь пройшло стадо оленів, двадцять чудових тварин, що на відстані рушничного пострілу були недосяжні для нього. Він відчув дике бажання бігти за ними, певний, що дожене стадо. Потім назустріч йому трапилася чорна лисиця з куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Це був страшний крик, проте лисиця, злякано сахнувшись убік, не впустила здобичі.

Надвечір він ішов за течією молочно-білого від вапна струмка, що протікав серед рідкого очерету. Схопивши очеретину біля самого кореня, він вирвав щось схоже на молоду цибулину, не більшу від цвяха. Вона була м’яка і так захрустіла на зубах, що, певно, мусила смакувати добре. Але волокна виявилися жорсткими, просякнутими водою, як болотяні ягоди, і з них не було ніякої поживи. Він скинув свій мішок і рачки поповз у зарості очерету, хрумкаючи, мов жуйна тварина.

Він дуже стомився, і йому часто хотілося перепочити — лягти на землю та заснути; але щось тягнуло його вперед — не так бажання дійти до країни малих паличок, як голод. Він шукав жаб в озерах, копав нігтями землю, сподіваючись знайти хробаків — хоч і знав, що ні жаби, ні хробаки не живуть тут, на далекій Півночі.

Він марно заглядав у кожну калюжу і зрештою, коли вже звечоріло, побачив у одній такій калюжі самотню рибинку завбільшки з пічкура. Він занурив у воду праву руку аж по плече, та риба вислизнула. Він почав ловити її обома руками і розбурхав мул на дні. Розхвилювавшись, упав у воду і вимок до пояса. Тепер він так скаламутив воду, що риби й зовсім не було видно, і довелося чекати, поки мул осяде на дно.

Потім знову заходився ловити — поки вода знову не скаламутилася. Та чекати він не міг. Відв’язав жерстяне цеберко і почав вибирати воду. Спершу він черпав із шаленим завзяттям, облився і виливав воду так близько від себе, що вона знову стікала в калюжу. Потім почав черпати обережно, намагаючись бути спокійним, хоч серце в нього калатало і руки тремтіли. За півгодини калюжа була вичерпана майже до дна, води лишилося зі склянку, не більше. А риби не було. Він побачив непомітну розколину між камінням, крізь яку риба прослизнула до сусідньої, більшої калюжі — такої великої, що її не можна було б вичерпати і за добу. Якби знав про цю розколину, він би одразу затулив її каменем і спіймав рибу.

Подумавши про це, у розпачі кинувся на мокру землю. Спочатку він плакав тихо, потім заридав уголос, озиваючись до безжальної пустки довкола; і ще довго здригався у плачі без сліз.

Він розпалив вогнище і зігрівся, випивши багато окропу, а потім умостився на кам’янистому виступі, як минулої ночі. Перед сном перевірив, чи не намокли сірники, і завів годинника. Ковдри були вогкі й холодні. Ногу судомив біль.

Та він відчував лишше голод — і в тривожному сні марив про бенкети та святкові столи, повні їжі.

Він прокинувся, змерзлий і кволий. Сонця не було. Сірі барви землі й неба зробилися темнішими та глибшими. Налітав різкий вітер, і перший сніг побілив пагорби. Повітря ніби загусло і побіліло, поки він розпалював вогонь і кип’ятив воду. Це пішов мокрий сніг, радше схожий на дощ, сніжинки були великі та просочені водою. Спершу вони танули, ледве торкнувшись землі, але сніг усе йшов, укриваючи землю, і зрештою намочив мох у вогнищі, і вогонь погас.

Це було для нього знаком, що треба знову спакувати мішок і плентатися вперед, невідомо куди. Він уже не думав ані про країну малих паличок, а ні про Вілла, ні про схованку під перевернутим каное біля річки Діз. Ним володіло одне бажання — їсти. Він божеволів од голоду. Не зважав, куди йде — аби тільки по рівній місцині. Він навпомацки шукав під мокрим снігом водянисті болотяні ягоди, навмання висмикував із корінням стеблини очерету. Та все це не мало смаку і не давало поживи. Він знайшов якусь траву, кислу на смак, і з’їв її всю, скільки знайшов, та цього було дуже мало, бо трава стелилася по землі, і її було важко знайти під снігом завтовшки у кілька дюймів.

Цієї ночі в нього не було ні вогню, ні гарячої води, і він заповз під ковдру й заснув тривожним од голоду сном. Сніг обернувся на мокрий дощ. Він багато разів прокидався, відчуваючи, що дощ мочить йому лице. Настав день — сірий день без сонця. Дощ перестав. Гостре відчуття голоду вщухло. Тепер він уже не жадав їжі. Лишився тільки тупий біль і важкість у шлунку, та це його не надто бентежило. Він трохи оговтався і знову міг думати про країну малих паличок та схованку біля річки Діз.

Він розірвав рештки однієї ковдри на клапті й обмотав скривавлені ноги. Потім перев’язав поранену ногу і приготувався до денного переходу. Взявшись за торбину, довго роздумував над мішечком з оленячої шкіри, та зрештою забрав і його.

Сніг розтанув під дощем, і тільки вершини пагорбів лишалися білими. Визирнуло сонце, і йому вдалося визначити сторони світу, хоча тепер він знав, що збився з дороги. Мабуть, блукаючи останніми днями, він зайшов надто далеко вліво. Тепер він звернув праворуч, аби повернутися на вірний шлях.

Муки голоду вже не так дошкуляли, та він відчував, що слабшає. Йому доводилося часто зупинятись і відпочивати, збираючи болотяні ягоди та цибулини очерету. Язик набряк і став шерхлим, наче вкритий щетиною, і в роті було гірко. І ще його дуже непокоїло серце. Варто йому було пройти кілька хвилин, і воно починало безжально калатати, а потім наче підстрибувало вгору і тріпотіло у болісній судомі, і він відчував задуху та млість.

Опівдні він побачив двох пічкурів у великій калюжі. Вичерпати воду було неможливо, але тепер він був спокійнішим і примудрився зловити їх жерстяним цеберком. Риби були завбільшки з мізинець, але йому не дуже хотілось їсти. Тупий біль у шлунку все слабшав, ставав приглушеним, наче шлунок дрімав. Він з’їв рибок сирими і розжовував їх дуже старанно, але то було тільки розумове зусилля. Йому не хотілось їсти, але він знав, що це потрібно для того, щоб вижити.

Увечері він зловив іще трьох пічкурів, двох з’їв, а третього лишив на сніданок. Сонце висушило кущики моху, що траплялися подекуди, і тепер він міг зігрітися, випивши гарячої води. Того дня він пройшов не більше десяти миль; а наступного, ідучи тільки тоді, коли дозволяло серце, — не більше п’яти. Але тепер шлунок анітрохи не дошкуляв йому — наче заснув. Місцина була йому незнайома, тут частіше траплялися карибу, та й вовки також. їхнє виття часто долинало з глибини пустелі, а якось троє вовків промайнули перед ним, перебігаючи стежку.

Минула ще одна ніч; і вранці, по тверезому роздумі, він розв’язав ремінець, що застібав шкіряний мішечок. Із нього жовтим струменем полився крупнозернистий золотий пісок і самородки. Він розділив золото приблизно навпіл, одну половину заховав на примітному виступі скелі, загорнувши у шматок ковдри, а другу — знову висипав у мішечок. Ковдру, що лишилася, він також розірвав на пов’язки для ніг. Та рушницю досі не кинув, бо у схованці біля річки Діз лежали набої.

День був туманний, і цього дня в ньому знову прокинувся голод. Він почувався дуже слабким, і часом непереборна млість застилала йому очі. Тепер він раз у раз спотикався й падав; і якось, спіткнувшись, він упав просто на гніздо куріпки. Там було четверо пташенят, які щойно вилупилися, — малі грудочки тріпотливого життя, яких вистачило б на один ковток; і він з’їв їх жадібно, запихаючи до рота живими, і вони хрустіли в нього на зубах, мов яєчна шкаралупа. Мати-куріпка кидалася на нього з жалісним квилінням. Він хотів прибити її рушницею, та не зміг дотягнутися. Тоді почав кидати в неї камінням і перебив їй крило. Вона кинулася геть, тягнучи крило за собою, а він рушив слідом.

Пташенята лише роздражнили його голод. Він важко підстрибував, накульгуючи на поранену ногу, і кидав у куріпку камінням, і подеколи хрипко кричав; а часом продовжував свою незграбну гонитву мовчки, похмуро й терпляче змушуючи себе підводитися після кожного падіння, і коли йому млоїлося в очах, протирав їх рукою, щоб не знепритомніти.

Гонитва за куріпкою привела його на дно вогкої долини, і там він помітив людські сліди на мокрому моху. Сліди були не його — він побачив це одразу. Мабуть, то сліди Вілла. Та зупинитися він не міг, бо куріпка втікала. Спершу він піймає її, а тоді повернеться і роздавиться сліди.

Пташина вибилася із сил; але він знесилів також. Вона лежала на боці, важко дихаючи, і він, також задиханий, лежав на боці за десять футів од неї, не в змозі підповзти ближче. А коли він відпочив, вона теж зібралася на силі й сахнулася геть від його жадібно простягнутої руки. Гонитва почалася знову. Та невдовзі стемніло, і куріпка зникла. Він похитнувся від утоми і, впавши з мішком на спині, вдарився головою й поранив собі щоку. Довго лежав не ворушачись; потім повернувся на бік, завів годинника і пробув так до ранку.

Ще один туманний день. Половина останньої ковдри пішла на онучі. Сліди Вілла йому не вдалося знайти, та це не мало значення, — голод настирливо гнав його вперед. От тільки… що як Вілл заблукав? Опівдні тягар мішка став для нього заважким. Він знову розділив золото, цього разу просто висипавши половину на землю. Надвечір викинув і рештки, і тепер у нього лишилися тільки клапоть ковдри, жерстяне цеберко та рушниця.

Його почали мучити марення. Він чомусь був певен, що в нього лишається один набій. Рушниця заряджена, просто він цього не помітив, — і водночас він знав, що магазин рушниці порожній. Марення не відступало. Він довгі години боровся з цією настирливою думкою, потім оглянув магазин і впевнився, що набою там немає. Розчарування було таким гірким, наче він і справді сподівався знайти набій.

Він ішов іще з півгодини, а потім марення повернулося. Він знову спробував боротись, і боротьба знову була марною, і, щоб позбутися цієї муки, він знов оглянув рушницю. Часом ніби втрачав розум і йшов далі несвідомо, як автомат; дивні думки і хибні уявлення вгризалися в його мозок, мов черва. Та ці провали у свідомості тривали недовго, бо муки голоду повертали його у дійсність. Одного разу він прийшов до тями, побачивши видиво, що ледь не змусило його знепритомніти. Він заточився і, хитаючись, мов п’яний, ледве не впав. Перед ним стояв кінь. Кінь! Він не вірив своїм очам. їх застилав густий туман з мерехтливими вогниками світла. Він почав люто терти очі, а коли зір прояснився, побачив, що перед ним не кінь, а великий бурий ведмідь. Звір розглядав його з войовничою цікавістю.

Чоловік почав знімати з плеча рушницю, та потім отямився. Він опустив рушницю і витяг мисливський ніж із вишитих бісером піхов на стегні. Перед ним було м’ясо й життя. Він провів великим пальцем по лезу ножа. Лезо було гостре і вістря також. Він кинеться на ведмедя і вб’є його. Та серце в чоловіка почало загрозливо калатати, а потім шалено рвонулося вгору і затріпотіло; лоб стисло залізним обручем, і йому стало млосно.

Відчайдушну хоробрість змила могутня хвиля страху. Він такий слабкий, — що буде, коли звір нападе на нього? Чоловік випростався на весь зріст і з якомога рішучішим виглядом міцно схопив ніж і втупив погляд у ведмедя. Звір незграбно ступив уперед, став дибки і грізно заревів. Якби чоловік почав тікати, ведмідь погнався б за ним; але чоловік не тікав. Страх надав йому сміливості. Він також заричав — люто, відчайдушно, як дикий звір, і це був голос страху, що споріднений із життям і сплітається з його найглибшим корінням.

Ведмідь одступив убік з грізним ревінням, наляканий цією дивною істотою, що стояла прямо і не боялася його. Та чоловік не рухався. Він стояв заціпенівши, поки минула небезпека, а потім затремтів і без сил кинувся на мокрий мох.

Потім він опанував себе і рушив далі, охоплений новим страхом. Це не був страх голодної смерті, — тепер його жахала думка, що він загине раптово, перш ніж голод заглушить у ньому останній порив жаги до життя. Навколо були вовки. То тут, то там із далини пустелі долинало їхнє виття, так відчутно сповнюючи повітря загрозою, що він підводив руки у мимовільній спробі відкинути цю загрозу геть од себе, наче то була хитка стіна намету, напнута вітром.

А вовки знову й знову, по двоє і по троє, перебігали йому стежку. Та вони трималися на відстані. їх було не надто багато, і до того ж вони звикли полювати карибу, які не опираються; а це чудне створіння, що ходить на двох ногах, мабуть, уміло дряпатись і кусатись.

Пізно ввечері він побачив кістки, розкидані там, де вовки розірвали здобич. Цей кістяк іще годину тому був оленятком, що прудко бігало і мукало, сповнене життя. Він дивився на кістки, дощенту обгризені, гладенькі й рожеві, бо життя ще жевріло в їхніх клітинах. Може, ще до кінця дня й від нього лишиться те саме! Адже таке воно, життя, хіба ні? Марнотна, непевна річ. Тільки життя завдає болю. Смерть не болісна. Вмерти — значить заснути. Це забуття, спочинок. Чому ж він не згоден померти?

Та міркував він недовго. Ще мить — і він зіщулившись сидів на моху, тримав у роті кістку і висотував із неї рештки життя, які ще надавали їй рожевого кольору. Солодкий м’ясний присмак, ледь чутний, майже невловимий, як спогад, розлютив його. Він уп’явся в кістку і почав гризти. Часом ламалася кістка, часом його зуби. Потім він став розбивати кістки каменем і, розтовкши на місиво, ковтав. Поспішаючи, він часом влучав собі по пальцях — і все ж таки знаходив час дивуватися, чому не відчуває болю від ударів.

Потяглися страшні дні дощу й снігу. Він уже не усвідомлював, коли зупиняється на нічліг і коли рушає в путь знову. Він ішов і вдень, і вночі. Відпочивав там, де впаде, і плентався далі, коли згасле життя в ньому спалахувало і розгоралося трохи яскравіше. Він уже не боровся, як людина. Це життя в ньому, не бажаючи вмирати, вело його вперед. Він більше не страждав. Його нерви наче заніміли, застигли, а свідомість була у полоні диких видінь і солодких снів.

Але весь час він смоктав і жував роздроблені кістки оленяти, рештки яких підібрав і взяв із собою. Він більше не перетинав пагорби й вододіли, а просто несвідомо йшов за течією великого потоку, що біг по широкій пологій долині. Він не бачив ні ріки, ні долини — нічого, крім своїх видінь. Його душа і тіло йшли — чи то блукали — поряд, проте окремо, бо надто тонкий був зв’язок між ними.

Він отямився, лежачи на кам’янистому виступі. Яскраво світило тепле сонце. Здалеку долинало мукання оленят. Він начебто пам’ятав дощ, вітер і сніг, але як довго потерпав від негоди — два дні чи два тижні, — цього не знав.

Він довго лежав не рухаючись, і щедре сонце проливало на нього свої промені, живлячи теплом його жалюгідне тіло. Гарний день, подумав він. Може, йому вдасться визначити, де він перебуває. Зробивши болісне зусилля, він повернувся на бік. Унизу неквапно текла широка річка. То була незнайома річка, і це його здивувало. Він повільно проводжав поглядом її потік, який широкими петлями звивався між тьмяних, голих пагорбів, іще більш похмурих, тьмяних і низьких, ніж ті, що він бачив досі. Повільно, байдуже, без будь-якого почуття він простежив шлях незнайомої річки до самого обрію і побачив, що вона впадає у світле, сяюче море. Та навіть це його не зворушило. Дуже дивно, подумав він. Це видіння або марево, — мабуть, таки видіння, злий жарт розладнаної свідомості. Він іще більше впевнився в цьому, побачивши корабель, що стояв на якорі посеред осяйного моря. Він на мить заплющив очі, потім розплющив знову. Дивно, що видіння не зникло! А втім, не дивно. Він знав, що в серці цієї безплідної землі немає ні моря, ні кораблів, так само як немає набоїв у його порожній рушниці.

Він почув за спиною шумний подих — чи то уривчасте зітхання, чи кашель. Дуже повільно, долаючи слабкість і заціпеніння, повернувся на другий бік. Поблизу він не побачив нічого, проте чекав терпляче. Зітхання і кашель прозвучали знову, і між двома гострими каменями, не більш ніж за двадцять футів від себе, він побачив сіру голову вовка. Гострі вуха не стирчали вгору, як то він бачив в інших вовків; очі були каламутні й налиті кров’ю, голова немічно звисала долу. Звір весь час мружився від сонячного світла. Певно, він був хворий. Подивившись на людину, вовк знову тяжко зітхнув і закашляв.

Оце, зрештою, не видіння, подумав чоловік і знов повернувся, щоб побачити справжній світ, не затулений пеленою марень. Але море так само блищало вдалині, і корабель було видно добре. Може, це все-таки дійсність? Він заплющив очі й довго думав, а тоді зрозумів усе. Він ішов на північний схід, віддаляючись від річки Діз, і вийшов у долину Коппермайну. Ця широка, повільна ріка — це Коппермайн. Це сяюче море — Льодовитий океан. Корабель — це китобійне судно, що запливло далеко на схід від гирла річки Маккензі, і воно стоїть на якорі у затоці Коронації. Він пригадав карту Компанії Гудзонської затоки, бачену колись давно, і йому все стало ясно і зрозуміло.

Він сів і почав думати про те, що слід вдіяти негайно. Зроблені з ковдри онучі прорвалися наскрізь, і його ноги перетворилися на безформні шматки кривавого м’яса. Останню ковдру він використав. Рушницю і ніж загубив. Капелюх також десь подівся, але згорток із сірниками, що лежав у проолієному аркушику у кисеті в нього за пазухою, лишився на місці й був сухий. Він глянув на годинник. Була одинадцята, годинник усе ще йшов — мабуть, він не забував його заводити.

Він був спокійний і зосереджений. Хоча дуже ослаб, у нього нічого не боліло. їсти не хотілося. Думка про їжу навіть була йому неприємна, і все, що він робив, було суто розумовим рішенням. Він обірвав холоші до колін і обмотав ними ноги. Чомусь захопив із собою жерстяне цеберко. Певно ж, треба буде випити окропу, перш ніж вирушити у путь до корабля — як він передбачав, дуже тяжкий.

Його рухи були повільні. Він трусився, немов у паралічі. Коли хотів назбирати сухого моху, то виявив, що не може звестися на ноги. Він пробував знову й знову — і зрештою поповз на чотирьох. Була мить, коли він підповз дуже близько до хворого вовка. Звір неохоче відсунувся вбік і облизнувся, насилу ворушачи язиком. Чоловік помітив, що язик не має здорового червоного кольору, як зазвичай, — він був жовтаво-бурий, укритий жорстким напівзасохлим слизом.

Випивши окропу, чоловік відчув, що може встати і навіть іти — так, як іде ледь жива людина. Щохвилі йому доводилося відпочивати. Його кроки були хиткі й непевні — і такою ж непевною, хиткою ходою плентався за ним вовк. І цієї ночі, коли сяюче море потонуло в темряві, чоловік зрозумів, що наблизився до нього не більш ніж на чотири милі.

Уночі він чув кашель хворого вовка, а часом — крики оленят. Довкола було життя, але сильне, міцне життя, повне снаги; і він знав, що хворий вовк плентається слідом за хворою людиною в надії, що людина помре першою. Вранці, розплющивши очі, він зустрів тоскний і голодний погляд звіра. Зіщулений, з підібганим хвостом, вовк був схожий на жалюгідного миршавого собаку. Він тремтів під холодним ранковим вітром і злісно вишкірився, коли чоловік заговорив до нього голосом, що більше нагадував хрипкий шепіт.

Зійшло яскраве сонце, і весь ранок чоловік ішов до корабля, спотикаючись і падаючи. Погода була чудова. Стояло коротке бабине літо північних широт. Воно триватиме з тиждень — а може, завтра чи післязавтра скінчиться.

Опівдні він побачив сліди. То були сліди іншої людини, що не йшла, а повзла на чотирьох. Він подумав, що це, мабуть, сліди Вілла, проте подумав мляво, з байдужістю. Йому було однаково. Власне, він уже не мав ніяких відчуттів. Перестав навіть відчувати біль. Шлунок і нерви наче заснули. Проте життя, що було в ньому, гнало його вперед. Він був дуже слабкий, але життя в ньому не бажало вмирати. І тому, що воно не бажало вмирати, чоловік усе ще їв болотяні ягоди і пічкурів, пив гарячу воду і не зводив очей з хворого вовка.

Він ішов по сліду іншої людини, що повзла рачки, і скоро побачив її кінець — кілька обгризених кісток на вогкому моху, серед слідів вовчих лап. Побачив він і тугий мішечок з оленячої шкіри, схожий на його власний, — розірваний гострими зубами. Він підняв мішечок, хоча такий тягар був надто важкий для його ослаблих пальців. Вілл все ж таки не кинув його до останньої миті. Ха-ха! Він іще посміється з Вілла. Він виживе і візьме мішечок із собою, на той корабель посеред сяючого моря. Його сміх був хрипким і страшним, ніби каркання крука, і хворий вовк похмуро завив у відповідь. Чоловік одразу замовк. Як йому сміятися з Білла, якщо це Білл, якщо ці кістки, біло-рожеві, дочиста обгризені кістки — це і є Білл?

Він одвернувся. Так, Білл його покинув; але він не візьме це золото і не буде смоктати кістки Білла. А Білл зробив би саме так, опинившись на його місці, думав чоловік, плентаючись далі.

Він вийшов до маленького озерця. Схилившись над водою, щоб пошукати пічкурів, він відсахнувся, мов ужалений. Побачив відбиток свого обличчя. Це було так страшно, що навіть його притуплені почуття пробудились у пориві жаху. В озерці плавали три пічкурі, але води було надто багато, щоб її вичерпати; і після кількох невдалих спроб спіймати риб у цеберко він облишив цю затію. Боявся, що від слабкості впаде у воду і потоне. З цієї ж причини він не зважився попливти по річці на одній із колод, що були розкидані по піщаному березі.

Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на три милі; а наступного — на дві, бо тепер він повз рачки, як Білл. Надвечір п’ятого дня до корабля все ще лишалося близько семи миль, а він міг пройти за день хіба що одну. Бабине літо все ще тривало, і він повз, весь час непритомніючи, а хворий вовк, кашляючи та важко дихаючи, плентався за ним слідом. Коліна в чоловіка були роздерті до м’яса, як і ступні, і хоч він обмотав ноги ганчір’ям із сорочки, червоний слід тягся за ним через мох і каміння. Якось, озирнувшись назад, він побачив, що вовк жадібно лиже цей кривавий слід, і ясно уявив собі, яким буде його кінець… якщо тільки… якщо він сам не вб’є вовка. І тоді почалася найжахливіша трагедія буття, котру можна собі уявити, — знесилена людина повзла, а знесилений вовк плентався за нею слідом. Дві істоти тягли свої напівмертві тіла через пустелю і хотіли відібрати життя одна в одної.

Якби вовк був здоровий, чоловік, мабуть, не опирався б. Але сама думка про те, що він стає поживою такого бридкого, кволого створіння, була йому огидна. Це викликало в нього відразу. У нього знов почалися провали свідомості й видіння, і світлі проміжки ставали все більш нечастими та короткими.

Одного разу він прокинувся, почувши хрипке дихання в себе над вухом. Вовк відскочив назад, спіткнувся і впав від слабкості. Це було смішно, але чоловікові так не здалося. Проте страшно йому також не було. Він надто багато пережив, аби боятись. На мить його думки проясніли, і він лежав розмірковуючи. До корабля лишалося щонайбільше чотири милі. Він ясно побачив його, протерши затуманені очі, побачив біле вітрило маленького човна, що розтинав блискучу водну гладінь. Але він не проповзе ці чотири милі. Він це знав, але ставився до цього спокійно. Він знав, що не проповзе і півмилі. Але жити йому все ж таки хотілося. Було б нерозумно померти після всього, що йому довелося пережити. Надто вже багато вимагала від нього доля. І, вмираючи, він зневажав смерть. Мабуть, це було просто божевіллям, але навіть в обіймах смерті він кидав їй виклик і не хотів коритися.

Він заплющив очі і з надзвичайною обережністю зібрався на силі. Він примушував себе переборювати млість, яка, наче приплив, затопила все його єство. Ця млість здіймалась у ньому, наче хвиля, і поступово затьмарювала свідомість. Часом він тонув, відчайдушно силкуючись виплисти із глибини забуття; і незбагненна сила душі, збираючи докупи рештки його волі, допомагала йому триматись.

Він непорушно лежав на спині й чув, як до нього повільно наближається уривчасте дихання вовка. Воно чулося все ближче, все ближче, і час ніби зупинився, а чоловік лежав непорушно. Дихання вчувалося над самим вухом. Жорсткий сухий язик торкнув його щоку, мов наждачний папір. Руки в нього рвонулися вгору — принаймні він хотів простягти їх швидко. Пальці, зігнуті, мов пазурі, схопили порожнечу. Швидкість і влучність потребують сили, а сил у нього вже не було.

Вовк був страшенно терплячий. Чоловік був терплячий також. Півдня він лежав нерухомо, долаючи забуття і стежачи за істотою, яка хотіла його з’їсти і яку він хотів би з’їсти сам. Іноді хвиля млості накривала його, і він поринав у довгий сон; та весь час, і при тямі, й уві сні, він чекав тієї миті, коли почує хрипке дихання і відчує дотик жорсткого язика.

Дихання він не почув, але прокинувся від того, що вовчий язик лизнув йому руку. Він чекав. Ікла повільно стискали його руку, потім тиск посилився; вовк з останніх сил намагався вп’ястися зубами у здобич, якої так давно чекав. Але й чоловік чекав довго, і його скривавлена рука стиснула вовчу щелепу. І поки вовк спроквола борсався, така ж квола рука повільно стискала його щелепу, а друга рука простяглася до вовка і схопила його. Ще п’ять хвилин, і чоловік навалився на вовка всім тілом. Його рукам не вистачало сили, щоб задушити звіра, але чоловік мідно притулився обличчям до вовчої шиї, і його рот був повний шерсті. За півгодини він відчув, що до рота йому ллється гарячий струмінь. Це було неприємно. Це було так, наче у шлунок вливали розплавлений свинець, і чоловік лише зусиллям волі змушував себе терпіти. Потім він перевернувся на спину і заснув.

На китобійному судні «Бедфорд» було кілька учасників наукової експедиції. З палуби вони помітили якийсь дивний об’єкт на березі. Він пересувався по піску до моря. Люди не могли зрозуміти, що це таке, і, як личить ученим, сіли у човен і рушили до берега. Там вони побачили живе створіння, котре навряд чи можна було назвати людиною. Воно було сліпе, непритомне і звивалося на піску, мов велетенський хробак. Йому майже не вдавалося зрушити з місця, але воно було упертим і, звиваючись та борсаючись, просувалося вперед футів на двадцять за годину.

Через три тижні чоловік, лежачи у постелі на китобійному кораблі «Бедфорд», не стримуючи сліз, що котилися по його змарнілому обличчю, розповів, хто він такий і що йому довелося пережити. Він безладно говорив щось про свою матір, про сонячну Південну Каліфорнію, про будиночок серед квітів і апельсинових дерев.

Минуло всього кілька днів, і він сидів за столом разом з ученими й офіцерами судна. Він тішився, бачачи довкола себе так багато їжі, й стривожено дивився, як їжа зникає у роті інших людей. Варто було комусь узяти шматок, і в його очах з’являвся вираз глибокого жалю. Він був при здоровому глузді, але за обідом ненавидів усіх довкола. Його переслідував страх, що їжі не вистачить. Він розпитував про запаси їжі і кока, і юнгу, й капітана. Вони безнастанно заспокоювали його; але він їм не вірив і крадькома зазирав до комори, щоб переконатися на власні очі.

Потім завважили, що він гладшає. Він що не день набирав вагу. Учені хитали головами і висловлювали різні здогади. Вони почали обмежувати його в їжі, але він ставав усе товстішим і ширшав у попереку.

Матроси потай усміхалися. Вони знали, що й до чого. І коли вчені почали стежити за ним, то дізналися про це також. Після сніданку він тихцем ішов на палубу і, наче жебрак, з простягнутою рукою підходив до когось із матросів. Той усміхався і давав йому кусень сухаря. Чоловік жадібно хапав подачку, дивився на неї, мов скнара на золото, і запихав за пазуху. Так само підгодовували його й усі інші матроси.

Учені не сказали йому нічого. Вони лишили його у спокої, але потай оглянули його ліжко. Воно було напхане сухарями; у матраці було повно сухарів; у всіх закутках лежали сухарі. І все ж таки чоловік був при здоровому глузді. Це була лише пересторога на той випадок, якщо знов доведеться голодувати. Вчені сказали, що це минеться; і так воно й сталося, перш ніж «Бедфорд» став на якір у Сан-Франциско.