Атлетика
Ні жесту млявого — бадьорість. Ні риски сумніву — сміливість. Ні хмарки в оці — ясність. Ні хмарки в думці — точний розрахунок.
Тут — чітка, мов цифри, суворість рухів. Ясна, мов аксіома, закінченість найменших відрухів.
Тут — правдива енергія й витривалість. Напружена, мов дослід над іксом, загостреність уваги.
Тут — невблаганна, мов остаточний підсумок, рішучість волі. Швидка, мов думка рахівниці, і несхибна, мов знак рівенства, доцільність всіх наказів волі.
Він добре знає: лише тому дається перевагу, хто, скупчивши зусилля, уміє швидко рухатись і володіти цифрами.
Ви зацікавлені? Ви придивляєтесь?
Може, занадто він плечистий та дебелий? Але який міцний у нього стан.
Це упертя? Воно тверде, як камінь.
Ці м’язи? Вони опукло-пружні, як булатна сталь.
Груди? Правда, як високо здіймається цей обшар? Як хвильно позначається на ньому контур ребер, що схоплені в проміжжях рядками чільних, вузластих пагорків!
Віддих? Повільний, точний, що не дозволить швидкої втоми. Повільний, але який потужний віддих! Чуєте? Як рівномірно, повно, мов той могутній міх над горном, движать легені. Як рівномірно, чітко, мов той чіткий невтомний маятник, співає серце.
Авжеж, ці лінії, ці форми ви ладні споглядати довго й залюбки. Ці форми й лінії — мистецький твір, що полонить, що силоміць вбирає в себе допитливість очей.
Що довше будете дивитись, то більше схочеться дивитись.
Що глибше будете доходити думками, то більше виникатиме нових, ба навіть несподіваних думок.
Що краще зрозумієте, то швидше, то сильніше опанує вас бажання наблизити його до себе, наблизитись самому, щоб самому ж здобути таку живу й прекрасну міць.
Ось у зливі сонця стоїть він перед вами — засмаглий та чорночубий. Він, може, виглядає трохи важкуватий, проте ви ще побачите і сприт і гнучкість.
Ось випростується він, широкоплечий, пружний, і непохапливим, спокійним, теплим оком промінить просторінь. Він так поважно й владно дивиться навколо, що нема сумніву: до ніг його вся далечінь. Він непохапливо та так уважно дивиться, що нема сумніву: там розступаються глибини. Він так любовно обіймає оком цю зарожевілу на сонці персть, неначе ту коханку, і вам здається, що вже не пильні очі — то простяглися руки, які поволі пестять, хвилинами стискають, хвилинами легенько одгортають одіж, щоб засміялась розкіш лона.
Ви піддаєтесь силі цього дійства. Вас опановує таке ж бажання. Вас мимоволі тягне в той же бік. Ви теж напружено скеровуєте позір, ви теж, підсилені його стремлінням, охоплюєте далеч, ви теж вбираєте очима одіж, що заслоняє ґрунт. Ви одгортаєте примхливі складки, ви споглядаєте красу… не мрійних, вишиваних, пшеничних, так запобігливо, так хитро, так упереджено, так однобоко ославлених просторів, а ланки протиріч, красу самих глибин.
Гукає він, і вкупі з ним ви йдете далі.
Ви бачите: ось величезна смарагдова тканка, ось багатющі сіножаті, а під ними — суцільні підверсти, брунатні підверсти.
— Галло! — гукає. — Один мільярд чотириста сімдесят чотири мільйони двісті сорок п’ять тисяч тонн повітряно-сухого торфу!
Чіткі рулади цифр. І, віддавшись на волю цих звуків, ви вже чуєте: півтора мільйона кінських сил, що з них можна користатися день у день протягом ста років.
Чітка музика цифр.
І далі, полинувши в другий бік, пронизавши ще глибше поверхню, бачите ви шари густої речовини.
Галло! Понад двадцять п’ять мільярдів тонн рудого вугілля найліпшої якості!
Напружене, буркітливе стакатто цифр… Бо не відомо, скільки ще лежить понад цими мільярдами. Бо не знати, скільки ще виявить цього скарбу ваша допитливість, що її тільки тепер насправді збуджено.
Буркітлива, інтригуюча музика цифр. І, віддавшись на волю цих звуків, ви вже чуєте: п’ять з половиною тисяч калорій основної тепловидатності.
Ясна річ, ви тут довше затримуєтесь поглядом, затримуєтесь думкою.
Ви помічаєте, як по хащах Правобережжя причаїлись снажні половчанки — щедра Понтайя, щедра Мошора, нестримна Вишгора, весела Катеринпіль, ніжна Саксагань… А ще багато ви проминули своїм оком, а ще багато-багато їх міцно снять, ждучи уві сні, коли прийде сильний та невідступний, прийде, розбудить, візьме.
Ваша думка, затримавшись тут довше, розгортає у вашій пам’яті сторінки степових архівів. У вашій пам’яті повстає славне тремтіння гельзенкірхенських акцій і славна вимога аджамського власника. Ви на момент уявляєте собі опазурену лапу старого хижака і лисячі усмішки спритних приблуд, уявляєте гостру красномовну гру пристрастей, що скінчилась нікчемно.
Та нараз, зім’явши й кинувши цю сторінку, ви вже бачите, як згодом (може, й скоро) голубими шляхами Словути підуть ці добровільні, посагом навантажені, бранки, як швидко підхоплять здобич залізні руки й понесуть у степи, як заспівають у степах палкі калорії й задудонять вічно юні двигуни…
І далі, ще глибше зиркнувши, ви помічаєте в жилах чорну, неначе ебен, чорну із срібним полиском, чорну, що вже одцвіла й загусла, кров.
Галло! Шістдесят мільярдів тонн кам’яного вугілля! Чіткі, яскраві акорди цифр.
Ви помічаєте, як у цих глибинах, мов дивовижне мереживо, послались ген-ген на всі сторони численні кривизни численних проходів.
Галло! Сорок п’ять з половиною тисяч квадратових кілометрів, що під ними засоталось мереживо.
В глибині ваш позір перебігає звивами похмурих ґалерей. Ваше око хутко завертає у квершлаги, перехоплюється сходами горизонтів, потрапляє у темрючну пащеку вибоїв. Ваше око випурхує з-під наїжених бремсбергів, пролітає довгими штреками. Ваше око раз у раз натрапляє на жовтаві вогники, що блукають тут невиразно, блукають боязко, наче легендарні мандрівні блимавки — рештки загублених душ…
Еге ж, пильніше глянувши, ви помічаєте: іноді скрадливо повзе отрута і губить ці вогники, а хтось комусь вимовляє і не знаходить винного. Іноді зрадливо падає тягар і губить вогники, а хтось ламає руки, шукає винного. Іноді громохко здригається пащека й засипає вогники, а хтось, обурений та заповзятий, знаходить винного.
Тут щось ламається, а там тихенько потирають руки, бо матимуть прибуток. Тут не старчає шрубів, зіпсуто линви, страйкує кабель, а сортувальня кліпнула і тихо задрімала. Он там бракує лісу, бракує рейок, вагонеток, а спантеличена підривка вже відстала, а тіні з вогниками недоладно потяглися з кутка в куток, з вибою до вибою.
Ось зольність та засміченість доходять половини, а цей вибійник, цей десятник, хитренько озирнувшись, хутчій стараються за кількість. Ось, прикладом, встановлювали квершлага, що досягає самого шару, і раптом без причин взялись ладнати бремсберга. Хоч це безглуздо, хоч більшість повстає, проте, як бачите, ладнають. Ось, прикладом, валяються машини, мертвіють по вибоях, цвітуть іржею, а хтось, як бачите, лагідно запевняє, що врубові зусилля такі смішні й такі даремні. Ось, прикладом, ще й досі не вкрито естакаду, а взимку холод і вітри коцюрблять рух, вставляють гальма, втішаються з безладної одкатки.
Ви вражені. Бере непокій. Але сторожке око, що ви за ним простуєте, вже пойняла суворість. Міцна рука, що вас веде, вже почала на це загрозливо стискатись…
Ваш погляд знову доганяє далеч. Ваш погляд закружляв над Інгульцем, над Саксаганню, Жовтою… Припав до цілини, занурився у надра.
Галло! П’ятсот мільйонів тонн залізної руди!
Чіткі, хвилюючі акорди цифр.
А погляд знову далі, де нікопільська стародавня тканка сум’ятно падає з рамен…
Галло! Манганова руда! Сімдесят шість мільйонів тонн!
Чіткі акорди цифр.
А погляд знову далі, де з гайворінських овидів — цнотлива Хащувата.
Галло! Манганова руда! Ще біля чотирьох мільйонів тонн!
То тут, то там, в супроводі чітких акордів, в томливих усмішках, в чеканні або в дійстві чергуються хутчій, зринають і зникають: тут — живе срібло, там — вапняк, тут — фосфорити й крейда, там — каолін і вогнетривка глина, тут — пісковик, там — самосадна, кам’яна, виварна сіль…
Гудуть акорди. Дзвонить сонце. Яриться соками потужна далечінь. Снагою кличе лоно. Співає плід і те, що хоче плоду.
Співає ген по Україні, по всіх її родючих берегах…
І в урочистому звучанні найурочистіші слова:
— Руда й вугілля!
Ви помічаєте, як високо здіймаються знайомі груди, що в них, мов той могутній міх, движать легені, як високо здіймаються ці груди й посилають відгук:
— Руда й вугілля!
Ви теж немов відчули крила, вас теж немов підхоплює ця буйна радість.
— Руда й вугілля!
Вас теж немов пойняв у грудях лоскіт, вам теж немов буремно, легітно й нестримно.
— Руда й вугілля!
Ви бачите нараз, як він, цей досі непохапливий силач, звів руки. Як раптом нап’ялися жили й запагорились м’язи. Він починає.
Ви бачите, як він схопив важкого коряка й подав його на вежу. Як на високості його спинив, торкнув і перекинув, щоб витрусити на долоні очисного вогню, але, не гаючи й хвилинки, вхопив уже ківша другого, теж повного руди, щоб теж віддати на вогонь.
Гаяло! Руйнуюча сила вогню!
Гаяло! Будівнича вогненна сило!
Ви бачите, як щохвилини прискорює він рух. Як він вправ- ляється і тут і там. Як він невтомно піддає лискучу міць калорій, як розраховано взичає прохолоди, як зберігає в кавпе- рах свій віддих, як уникає порохняви.
Згодом ви бачите той сприт, з яким він пробиває дверці, щоб випустити шумний накип, той сприт, з яким він пробиває другі, щоб випустити пломенистий скарб. Ви бачите: сміливо й точно вже він скеровує палкі потоки й формує потемнілі, неначе темно-бурштинові грона.
Руда й чавун! — гуде акордами метал.
Руда й вугілля! — вдячно і велично повторює луна.
А він уже підносить тягарі. Він швидко розкладає їх обабіч.
Тут, щоб наситити мартенову жадобу. Там, щоб залити спрагу бесемера. І знову — клекітний вогонь, і знову — сила, сприт, рішучість, точність.
Ні руху зайвого. Ні риски сумніву. Хутчій вперед!
Щоб тут не запізнився генератор.
Щоб там не поспішив конвертер.
Щоб тут охолодити газом. Щоб там старанно випалити доміш.
Щоб, злегка крекнувши, кінець кінцем одсунути заслони і дати путь новим палким потокам, палким до краю, до нестями, до нестерпучо-білих, ажень зловісних, ажень пекельних палахтінь…
Чавун і сталь! — гуде акордами метал.
Руда й вугілля! — віддає луна.
Ви не встигаєте помітити, як він уже крутнувся, як підхопив цю свіжу, грізну, іскристу напругу. Вона лютує, але піддається. Вона повзе крізь невгавучий гуркіт. Зрадливо, гнівно. Але дедалі їй тісніше, вона дедалі тонша й тонша. Вона заборсалась, вона оскаженіло пнеться, вона звивається довкола рук, але спадає з сил, чорніє спересердя, востаннє зойкає та хилиться йому до ніг.
Він, чорночубий, обтерши піт, береться знову.
Ні жесту млявого — бадьорість. Ні риски сумніву — рішучість. Ні хмарки в оці — ясність. Ні хмарки в думці — точний розрахунок.
Він добре знає: лише тому дається перемога, хто, скуп- чивши зусилля, уміє швидко рухатись і володіти цифрами.
Як бачите, він ще встигає простягти засмаглу руку он туди, де усміхаються на сонці рейки, він точно зупиняє свою руку там, де підбігають натовпом вагони, він ділить нарівно й дає любовно.
Чи уявляв собі хоч трошки старенький, посидючий Пліній, коли гортав дві тисячі книжок та занотовував дари Натури? Чи уявляв, коли писав про першу пломенисту тічність, першу спробу?
І ви бодрено, міцно стискаєте цю руку, — засмаглу руку дня.