Елегія

Котись, котись, у піні й шумі,
Бий, хвиле гомінка, у береги нічні.
        Я тут стою на скелі в вишині,
        Стою над морем у задумі,
Забувши світ, людей і гомін голосів
І не звіряючись уже нікому в сумі.
        Ось поблизу намети рибаків:
        Між них виблискує вогонь яскраво;
Сім’я спокійно там,сидить круг казанка,
        Під тиху повість старика
        Готує на вечерю страву!
        Далекий я в душі від щастя їх!
        Згадав я шум блискучої столиці,
Безповоротний рій затруйливих утіх.
        І що ж? — сльоза пече зіницю,
І вже мене тривожить жаль гіркий,
Весь час з’являються загиблі роки хмарні,
        І погляд цей, задумливий і гарний.
        Тверджу в душі: забудь мерщій!
Переді мною він, — і я тверджу все марно!..
        О, в цих місцях коли б я народивсь,
        Де не живе підступна лицемірність,
Я перед долею багато б завинивсь —
        Тепер нема у неї прав на вірність!
        Як жаль того, кому вже принесла
Ряд зморщок молодість для хмурого чола
        І, відібравши кращі всі бажання,
Саме засмучене розкаяння дала;
Хто відчував, як я — щоб відчувать страждання.
Хто рано світ пізнав — і у пустельній млі
Покинув, наче я, прах рідної землі
        Для добровільного вигнання!

1830