А тепер — спати

Тієї ночі ми лежали на підлозі в кімнаті, і я дослухався, як їдять шовкуни. їх годували листям шовковиці, і цілу ніч було чути, як вони їдять і як щось немов падає в листя. Спати я не хотів, бо вже віддавна мене переслідувала думка, що досить хоч раз заплющити очі в темряві й піддатися снові, як душа моя покине тіло. Це зайшло давно, від самої тої ночі, коли поруч вибухнув снаряд і я відчув, як моя душа випурхнула з мене й полетіла собі, а потім вернулася назад. І хоч як я силкувався над тим не думати, відтоді це відчуття посідало мене щоночі, якраз ту мить, коли починаєш засинати, і скинутись його я міг лиш великим зусиллям волі. Тепер я більш ніж певен, що ніде моя душа не дівалася б, одначе тоді, того літа, не мав охоти до спроб.

Лежачи без сну, я всіляко намагався згаяти час. Іноді я пригадував річечку, що в ній хлопчаком ловив пструги, і подумки йшов її берегом од верхів’я до низу, ретельно закидаючи вудку під кожний корч, у кожну печеру на закруті, у глибокі ковбані й на прозорі плеска, коли витягаючи рибу із води, а коли й упускаючи з гачка. Опівдні я спинявся ловити й сідав полуднувати, часом десь на корчі понад водою, часом під деревом на високому березі, і завжди їв свій полуденок повільно, не зводячи очей від річки, що текла внизу. Часто мені не ставало принади, бо, вирушаючи по рибу, я брав із собою лише десяток черв’яків у бляшанці з-під тютюну. Зуживши всі, я мусив шукати ще, і деколи було дуже важко накопати їх на березі річечки, де кедри застували сонце й не було трави, а тільки гола вогка земля, і я часто не міг знайти жодного черв’яка. Проте якась принада завжди траплялась, хоч одного разу на болотищі я так і не здолав нічого добути й довелося порізати на принаду одну зловлену рибу.

Іноді на плавлях, у траві та під папороттю, я знаходив комах і настромлював їх на гачок. Були то жучки та якісь комашки з довгими ніжками, схожими на стебельця трави, а в старих трухлявих колодах жили гробачки — білі гробачки з коричневими чіпкими голівками, вони не трималися на гачку й немов розчинялись у холодній воді; під тими колодами траплялися лісові кліщі, а часом і дощовики, що залазили в землю, тільки-но я піднімав колоду. Одного разу я взяв за принаду саламандру, що її видобув з-під старого корча. Саламандра була манюсінька, зграбна та прудка, а до того й прегарна кольором. Вона одчайдушно чіплялася за гачок своїми тонесенькими лапками, і після того я ніколи не ловив на саламандр, хоча й знаходив їх дуже часто. Не ловив і на цвіркунів — бо вони крутилися на гачку.

Іноді річка текла широкою лукою, і серед сухої трави я полював коників і настромлював їх на гачок, а то, бувало, наловлю коників і кидаю їх у воду, і дивлюсь, як вони пливуть кружляючи, течія їх підхоплює, — а тоді щезають, тільки-но зрине пструг. Випадали такі ночі, коли я рибалив на чотирьох, а то й п’ятьох різних річечках, починаючи якомога ближче від джерела і йдучи за водою. А коли кінчав надто скоро й часу лишалося ще багато, повертав назад, проти води, і знову проходив усю річку від самого гирла, де вона впадала в озеро, аж до верховини, намагаючись виловити всю ту рибу, що її проминув, коли йшов наниз. Траплялося й таке, що я сам собі вигадував річечки, часом доволі знадливі, і то було наче марення наяву. Декотрі з тих річечок я пам’ятаю дотепер, і мені здається, що я справді там рибалив, і в свідомості моїй вони змішалися з тими, що я справді бачив. Усім їм я давав наймення і їхав до них поїздом, а тоді добувався пішки, часом проходячи по кілька миль.

Та були й такі ночі, коли я не міг рибалити, — в ті ночі сон мене анітрохи не брав, і я без кінця проказував подумки молитви, намагаючись відмолитися за всіх, кого знав у житті. На це йшло багато часу, бо як спробуєш пригадати всіх тих людей, що їх будь-коли знав, відновлюючи в пам’яті свої найдавніші вражіння, — а в мене то було горище будинку, в якому я народився, батьків з матір’ю весільний пиріг у великій бляшанці, почепленій на крокві, і, там-таки на горищі, скляниці із зміями та іншими плазунами, що їх зібрав і заспиртував у дитинстві мій батько (згодом частина спирту з тих скляниць ізвітрилась, і оголені спинки змій побіліли), — отож, як сягнеш думкою так далеко назад, то пригадується сила-силенна людей. І коли помолишся за кожного окремо, проказавши «Богородице-діво» та «Отче наш», це забере чимало часу, і надворі зрештою розвидниться, і тоді можна буде заснути, якщо там, де ти є, випаде нагода поспати вдень.

У ті ночі я намагався пригадати всі події свого життя, починаючи від самого того дня, коли я пішов на війну, і вертаючись назусп’ять від спогаду до спогаду. Виявилося, що покрайня межа моїх споминів — оте горище дідусевого будинку. Тоді я починав звідти й знов перебирав усе в пам’яті, аж поки доходив до війни.

Я згадував, як по дідусевій смерті ми виїжджали з його будинку в новий, споруджений за планом і під наглядом матері. Багато речей, що їх постановили не везти з собою, було спалено на задвірку, і я пам’ятаю, як кинуто у вогонь оті скляниці з горища, і як вони тріскали від жару, і як спалахував синім полум’ям спирт. Пам’ятаю, як горіли у вогнищі на задвірку оті батькові змії. Але в цих спогадах ще не було людей — тільки речі. Я навіть не міг пригадати, хто палив той мотлох, отож і линув думкою далі, доки натрапляв на людей, а тоді спинявся й молився за них.

Про новий будинок я пригадував, як мати повсякчас опоряджала щось, чистила, чепурила. Одного разу, коли батько поїхав на полювання, вона ревно взялася прибирати в підвалі й попалила все, чому там було не місце. Коли батько, повернувшись додому, висів із ресорки й прив’язав коня, на дорозі біля будинку ще жевріло вогнище. Я вибіг назустріч батькові. Він оддав мені свою рушницю й позирнув на вогнище.

— Що це таке? — спитав він.

— То я прибирала в підвалі, любий, — обізвалася мати з ганку. Вона всміхалась йому назустріч.

Батько подивився на вогнище і колупнув у ньому ногою. Тоді нахилився й витяг щось із попелу.

— Ану принеси кочергу, Піку, — мовив він до мене.

Я збігав у підвал, приніс кочергу, і батько заходився ретельно розгрібати попіл. Він видобув звідти кам’яні сокири й кам’яні білувальні ножі, гострила на площики, череп’я з посуду та багато самих площиків. Усе воно почорніло й полускало у вогні. Батько дбайливо повигрібав усі ті речі й порозкладав на траві при дорозі. Його рушниця в шкіряному чохлі та мисливські торби лежали там-таки на траві, де він покинув їх, коли зліз із ресорки.

— Занеси-но рушницю й торби до хати, Ніку, і дай мені паперу, — сказав він.

Мати вже пішла в дім. Я взяв обидві торби та важку рушницю, що била мене по ногах, і рушив до будинку.

— Носи по одному, — сказав батько. — Не треба тягти все зараз.

Я поклав торби й забрав додому рушницю, тоді виніс газету, взявши її з купи, що була в батьковому кабінеті. Батько поскладав на газету все те почорніле й полускане кам’яне знаряддя й загорнув його.

— Найкращі площини на дрібки порозпадалися, — мовив він.

Він пішов собі з тим паперовим пакунком, а я зостався на траві з двома мисливськими торбами. Трохи згодом я заніс їх до хати.

У цьому спогаді було двоє людей, отож я й молився за них обох.

Та випадали такі ночі, коли я не міг пригадати навіть молитов. Доходив тільки до «як на небі так і на землі», а тоді починав усе спочатку, хоч однак не міг згадати ані слова далі. Доводилося визнавати, що я нічого не пам’ятаю, кидати на ту ніч молитви й пробувати щось інше. Тож іноді я намагався попригадувати назви всіх тварин, що є у світі, потім птахів і риб, потім країни та міста, потім усілякі наїдки та назви вулиць у Чикаго, які тільки пам’ятав, а коли вже нічого більше не міг згадати — просто лежав і слухав. І не пам’ятаю жодної ночі, щоб не було чогось чути. Коли я мав змогу не гасити світла, я не боявся заснути, бо знав, що душа моя може відлетіти лише в темряві. І, звісно, мені не раз траплялося ночувати в таких місцях, де можна було залишати світло, і тоді я спав, бо майже завжди відчував утому й часто-густо був зовсім сонний. Я певен, що не раз засинав і сам того не тямлячи, але при тямі — ніколи. От і тієї ночі я лежав і дослухався до шовкунів. Уночі дуже виразно чути, як вони їдять, і я лежав з розплющеними очима й слухав.

Крім мене, в кімнаті був лиш один чоловік, і той також не спав. Я довго прислухався до того, як він не спить. Він не міг лежати так тихо, як я, — видно, не мав такого досвіду безсонних ночей. Ми лежали на укривалах, простелених на соломі, і, коли мій сусіда ворушився, солома шаруділа; та шовкуни не боялися того шарудіння і їли собі далі. Знадвору долинали звуки, що їх завше чутно вночі за сім кілометрів від передової, але вони були відмінні од тих малих звуків, що сповнювали темну кімнату. Той другий чоловік у кімнаті намагався лежати тихо. Потім знову поворухнувся. Я теж заворушився — нехай знає, що і я не сплю. Він десять років прожив у Чикаго. До війська його забрали в дев’ятсот чотирнадцятому, коли він приїхав на батьківщину провідати родичів, а що він знав англійську мову, то його приставили до мене за ординарця. Я чув, як він прислухається, і знову заворушився під укривалом.

— Не можете заснути, signor tenente?[1] — спитав він. — Еге.

— Мені теж не спиться.

— Чому?

— Не знаю. Не можу заснути.

— А почуваєтесь гаразд?

— Еге ж. Почуваюся добре. Просто от не спиться. — То, може, поговорім трохи? — спитав я.

— Еге. Тільки про що тут поговориш, у цій клятій місцині?

— Тут зовсім непогано, — сказав я.

— Еге ж, — погодився він. — Тут незле.

— Розкажіть мені, як ви жили в Чикаго, — мовив я.

— Та я ж колись уже розказував.

— То розкажіть, як одружилися.

— І про це розказував.

— Отой лист, що ви одержали в понеділок, — від неї?

— Еге. Вона мені часто пише. Діло в неї дає добрий прибуток.

— Як вернетесь додому — буде що застати.

— Еге ж. Вона там орудує справно. Грошики має дай боже.

— Як по-вашому — ми не потурбуємо тих своєю балачкою?

— Ні. Там нічого не чути. Та й сплять вони як убиті. А от я — ні, — сказав він. — Я нервовий.

— Говоріть тихіше, — мовив я. — Закуримо?

Ми звично закурили в темряві.

— Ви мало курите, signor tenente.

— Еге. Думаю покинути.

— Авжеж, — сказав він. — Користі з цього ніякої. А коли покинеш, то вже, мабуть, і не тягне. Ви таке чули, нібито сліпі не курять через те, що не бачать диму?

— Я цьому не вірю.

— Та от і я думаю, що це нісенітниця, — сказав він. — Просто десь чув про таке. Знаєте, як ото десь почуєш…

Ми замовкли, і я став слухати шовкунів.

— Ви чуєте цих бісових робаків? — спитав він. — Ач як жують.

— Просто чудно, — мовив я.

— Скажіть, signor tenente, щось таки вам не гаразд, що ви не можете спати? Я ще й разу не бачив, аби ви спали. Оце відколи я при вас, ви все ие спите ночами.

— Не знаю, Джоне, — відказав я. — Минулої весни мені добряче дісталося, то й досі щось турбує ночами.

— Те саме й зі мною, — сказав він. — Не для мене ця бісова війна. Я надто нервовий.

— Може, це минеться.

— А скажіть, signor tenente, чого ви пішли на цю війну?

— Не знаю, Джоне. Тоді мені хотілося.

— Хотілося… — сказав він. — Оце то причина.

— Ми дуже голосно розмовляємо, — сказав я.

— Е, вони сплять як убиті, — відказав він. — Та й не розуміють вони по-англійському. Вони взагалі ні біса не тямлять. А що ви думаєте робити, коли все скінчиться і ми вернемось у Штати?

— Працюватиму в газеті.

— В Чикаго?

— Можливо.

— Ви читаєте коли-небудь, що пише отой Брісбейн? Жінка вирізує його статті й присилає мені.

— Читаю, аякже.

— Ви його знаєте?

— Ні, але бачив не раз.

— Хотів би я з ним познайомитись. Добряче пише. Моя жінка по-англійському читати не вміє, але газету купує, так наче б я вдома, а тоді вирізує передові та спортивний розділ і присилає мені.

— А як ваші малі?

— Та незле. Одна дочка уже в четвертому класі. Знаєте, signor tenente, якби не діти, не бути б мені вашим ординарцем. Запроторили б в окопи, і там би й сидів.

— Добре, що ви маєте дітей.

— Та й я ж те кажу. Дітлахи в мене нічогенькі, от тільки якби ще сина. Три дівчинки і жодного хлопця. Отакий бісів талан.

— Може б, ви спробували заснути?

— Ні, зараз не можу. В мене сну ані в оці, signor tenente. А от що ви не спите, мені не подобається.

— Все буде гаразд, Джоне.

— Подумати лишень, такий молодий — і не спите.

— Відійду, Джоне. Треба тільки трохи часу.

— Доконче маєте відійти. Не можна ж так, щоб зовсім не спати. Чи вас що тривожить? Може, який тягар на душі?

— Та ні, Джоне, я б не сказав.

— Оженитися вам треба, signor tenente. Тоді вас ніщо не тривожитиме.

— Не знаю.

— Вам таки треба оженитися. Чом би не наглянути собі якусь гарненьку італієчку з добрими грошенятами? За вас-бо кожна пішла б. Ви молодий, маєте відзнаки і з себе гожий. Та й поранений разів кілька.

— Я погано розмовляю по-італійському.

— Е, чудово. Та й на біса ті розмови. Вам не розмовляти з ними треба, а женитися.

— Що ж, я подумаю.

— Ви ж маєте знайомих дівчат, правда?

— Та звісно.

— Ну, то й оженіться з тою, в котрої найбільше грошей. Вони тут усі так поведені, що перша-ліпша буде добра дружина.

— Я подумаю.

— Ви не думайте, signor tenente, а женіться.

— Добре.

— Нашому братові треба бути одруженим. Ви ніколи про це не пошкодуєте. Кожному треба бути одруженим.

— Добре, — сказав я. — А тепер спробуймо-но трохи поспати.

— Гаразд, signor tenente. Я спробую. Але ви не забудьте, що я сказав.

— Не забуду, — мовив я. — А тепер — спати, Джоне.

— Гаразд, — сказав він. — Бажаю вам заснути, signor tenente.

Якийсь час він перевертався між укривалами на соломі, та скоро затих, і я почув його розмірний віддих. Потім він захріп. Я довго слухав, як він хропе, тоді облишив це й почав слухати, як їдять шовкуни. Вони їли безнастанно, і все так само щось падало в листя. Тепер я мав новий клопіт думкам: лежачи в темряві з розплющеними очима, пригадував усіх дівчат, що їх я коли знав, і розважав, яка б то з кожної вийшла дружина. Думати про таке було дуже цікаво, і на якийсь час воно витиснуло рибальські походи й перепинило мої молитви. Та зрештою я все ж повернувся до рибальства, бо виявив, що добре пам’ятаю всі річечки й завжди можу пригадати про них щось нове, тимчасом як дівчата по кількох ночах ставали дедалі невиразніші, отож я ледве розрізняв їх у пам’яті, а кінець кінцем вони остаточно втратили чіткі риси й стали всі однакові, і я майже зовсім покинув про них думати. А от молитов я не облишив і дуже часто молився ночами за Джона, і його рік народження відкликали з дійової армії ще до жовтневого наступу. Я радів, що його там не було, бо мав би з ним чимало клопоту. Через кілька місяців він прийшов навідати мене до шпиталю в Мілані й був дуже розчарований, що я все ще не оженився; і тепер теж, я певен, йому страшенно прикро було б дізнатися, що я не одружений і досі. Він мав скоро повернутись до Америки, твердо вірив у силу шлюбу й був перекопаний, що подружнє життя залагоджує все.