Вовк і Журавель

Про вовчу жадність всякий знає,
     Бо Вовк під час їди
     Кісток не залишає.
     Та з них один зазнав біди:
Він кісткою чуть не вдавився.
Не може Вовк ні охнуть, ні зітхнуть;
     Прийшлось хоч ноги простягнуть!
     Та Журавель, на щастя, приблудився.
Отож-бо Вовк став знаками його манить,
     В біді благає пособить.
     І той свій дзьоб аж з головою
Встромив у пельку і з великою бідою
Дістав ту кістку й ну за труд просить.
     — Жартуєш! — звір роззявив пащу.—
     Тобі за труд? Невдячне ти ледащо!
Як бачу я, тобі замало ще того,
Що дзьоба довгого ти витягнув свого!
     То ж геть, голубчик, звідси забирайся,
Та стережись: на очі більш не попадайся!