Стара церковця в Лемешах

Історія стоїть біля дороги
та й дивиться, хто їде по соті.

Йде череда, туман взяла на роги.

А он село, що зветься Лемеші.

             Десь там жила Наталка Розумиха,
             Грицькова жінка, гарна й молода.
             Як ще був жив, набралася з ним лиха,
             такий він був п’яндига й гуляйда.

             Але й козак! Просмолений, як човен.
             Жагучо любий до безтями рук.
             Як він умер, весь світ, сльозами повен,
             в дощах стояв по самий Базавлук!

             Вона ж його ні словом не вкорила.
             Ходила до могили припадать.
             А двох синів, Олексу та Кирила,
             в капелу царську мусила віддать.

Коли ж сини доскочили пошани,
приїхала вона у Лемеші.

             Мов янголи, співали клирошани
             за упокій козацької душі —
             в тій церкві, що Наталка спорудила
             на тому місці, де Грицьковий гріб.
             А двох синів, Олексу та Кирила,
             у тій же церкві висповідав піп.

             Один був мужем вінчаним цариці,
             сподобивсь другий навіть булави.
             Вона молилась: — Грицю, чуєш, Грицю!
             Хоча б на мить устань та оживи!

             Та подивися на свою Наталку,
             що за твої одмолені гріхи
             яку он долю виспівали змалку
             підпаски наші, наші пастухи!

                  Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
                  вони ж тут руки дряпали в шипшині,
                  вони ж на цьому вигоні росли.
                      А ті ж то гуси, гуси-лебедята,
                      та й узяли підпасків на крилята,
                      та й у хороми царські занесли!..

             Лампадка тьмяно блимала в кіоті,
             стояла в церкві дивна тишина.
             Блищали скрізь оправи щирозлоті,
             і озиралась Лотова жона.

Чекали слуги десь аж біля брами.
Наталія молилась гаряче.
І синя стрічка царської статс-дами
текла, як річка, їй через плече.

Вона молилась: — Встань та подивися,
що я вже стала свахою Петра.
Що грошей в нас тепер хоч подавися,
невістка в мене царського ребра.

Тепер уже й не плачу я ночами.
Невістка гарна, що там говорить.
Вже як вони, хоч тайно, обвінчались,
то це ж таки уже не фаворит.

Буваю на балах і на прийомах,
бо я графиня, а Олекса граф.
Він при дворі, а я уже при ньому,
спокійно хай покоїться твій прах!..

      З колін звелась графиня Розумовська,
      зашарудів широкий кринолін.
      Чи то спіткнулась, чи на плитах ковзько,
      чи на дзвіниці хилитнувся дзвін, —
      і задвигтіла церква-кам’яниця,
      і хрест на церкві також хилитавсь,
      і хилиталась паперть і дзвіниця…
      Мабуть, Грицько в землі перевертавсь.