Плем’я тода

Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото, — біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.

Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть…

            О пестощі Ост-Індської компанії!
            Залиште їм хоч казку, хоч струну!
            Вже їх земля — копалини й копальні,
            залізні кігті шахт у глибину.

Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір’ях череди.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.

Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.

            Вже все іде у стерлінгах і в центах,
            І плем’я тода — це вже не народ,
            і безтурботна молодь без акценту
            вже розмовляє мовою заброд.

Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
… Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?

Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.

Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!

І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон, —
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон…