Климена

Орел впинався кігтями в рамено,
клював печінку… Але не про те я.
              А як тоді жилось тобі, Климено,
              нещасна, вірна жінко Прометея?

Ой, можна жити в пущі і в пустелі
і можна харчуватися корою.
Але коли підходила до скелі
і бачила… як він… спливає кров'ю!

І як та кров по каменю рудому
стікає вниз і капає, червона…
Ковтала сльози і брела додому
чучикати свого Девкаліона.
Тужити, ждати, жити, як в пустелі.
Чекать, що хтось у спину засміється:
— Це та, що в неї чоловік на скелі!
Він, кажуть, злодій. Щось украв, здається.