Мамині листи

Найпевніш це можна було б назвати умовною свободою. Щоразу, коли швейцарка вручала Луїсові конверт, йому варто було лише глянути на марку зі знайомим профілем Хосе де Сан-Мартіна, щоб зрозуміти, що знову перекинуто міст у минуле. Сан-Мартін, Рівадавія — то були не просто назви, вони воскрешали в пам’яті вулиці, рідні місця. Рівадавія, номер шість тисяч п’ятсот, особняк у кварталі Флорес, мама, кав’ярня на розі Сан-Мартіна і Коррієнтес, де він часто зустрічався з приятелями і де солодка кава ледь відгонила рициною. Він дякував по-французькому: «Мерсі, мадам Дюран!» і з конвертом у руках виходив надвір — це вже була не та людина, котру бачили вчора і всі попередні дні. Кожен мамин лист (навіть до того, що недавно сталося, до цієї безглуздої і дивної помилки) зразу змінював плани життя Луїса. повертав його до минулого (ніби м’яч, що відскакував рикошетом від муру). Головне, що листи самі по собі, ще перш ніж він їх розпечатував — а зараз Луїс, розгніваний і водночас розгублений, сидячи в автобусі, перечитував нового листа, не вірячи своїм очам, — завжди уривали плин часу, вносили розгардіяш у той лад, який Луїсові пощастило запровадити і який він так ретельно підтримував, коли у нього з’явилися Лаура і Париж.

Кожен новий лист на мить (саме на мить, оскільки він викреслював їх зі своєї пам’яті, тільки-но була написана тепла відповідь) нагадував про те, що його нелегко здобута воля, його нове життя, відрізане похапцем безжальними ножицями від заплутаного клубка, який інші називали його життям, втрачало всякий глузд, тривкість, тікало з-під ніг, мов асфальт з-під коліс автобуса, що котив вулицею Рішельє. Залишалися лише видимість волі, ілюзія життя, як ото слово, взяте в дужки, відірване від основної фрази, яка майже завжди є підпорою і поясненням її. А ще досада і бажання одразу ж відповісти, ніби причинити за собою двері. Цей ранок нічим не різнився від усіх інших, коли надходили мамині листи. З Лаурою він розмовляв дуже рідко про минуле і майже ніколи про особняк у кварталі Флорес. І не тому, що не любив згадувати про Буенос-Айрес. Скоріше, він намагався уникнути імен — не тих людей, яких вони цуралися вже давно, а саме імен, в яких прихована нав’язливість примарі. Якось, набравшись духу, він заявив Лаурі: «Якби-то минуле можна було розірвати і викинути, як чернетку листа чи рукопису! Проте минуле залишається назавжди, воно бруднить переписане начисто і, гадаю, це і в справжнє майбутнє».

І справді, чому б то їм не побалакати про Буенос-Айрес, де мешкали їхні родичі і звідки вряди-годи приятелі надсилали їм листівки з привітними словами. А газета «Ла Насьйон» з сонетами сентиментальних дам, з давно застарілою сенсацією! І час від часу урядова криза, бунтівний полковник чи неперевершений боксер! Чому б їм з Лаурою і не побазікати про Буенос-Айрее? Але вона теж не зачіпала минулого і лише випадково в якійсь розмові, частіше, коли надходили мамині листи, щось згадувала, називала якесь ім’я, і воно падало, як монета, що вийшла з ужитку, мов якась стара річ, що віджила свій вік на далекому березі річки.

— Eh oui, fait lourd![1], — сказав ворітник, який сидів в автобусі напроти.

«Якби він знав, що таке справжня спека, — подумав Луїс. — Якби він пройшовся в лютому по Авеніда-де-Майо або якоюсь із вуличок Ліньє!»

Він знову, не тішачи себе ілюзією, дістав листа з конверта — авжеж, ось він, цей рядок, написаний дуже чітко. Зовсім безглуздя, а від рядка нікуди не дінешся. Першою природною реакцією Луїса — по тому як він спам’ятався від подиву — було намагання боронитися. Лаура ні в якому разі не повинна бачити маминих листів. Хай це дурна помилка, звичайнісінька плутанина імен (мама, звісно, хотіла написати «Віктор», а натомість вивела «Ніко»), але Лаура засмутиться, а цього ще бракувало. Взагалі, листи іноді губляться: хай би цей лист утонув у морі! Кинути його в унітаз у себе на службі? Але через кілька днів Лаура неодмінно скаже: «Дивно якось, від твоєї матері немає листів». Вона інколи не казала «твоя мама», мабуть, тому, що вона втратила матір ще в дитинстві. І він відповів би їй: «Справді, дивно. Я сьогодні ж напишу їй кілька слів». І написав би, і запитав би маму, чому вона не пише. Життя пішло б своїм плином: служба, ввечері — кіно, Лаура завжди спокійна, мила, чуйна до його бажань.

Вийшовши з автобуса на вулиці Ренн, Луїс раптом відверто спитав себе (це не було питання, але як ліпше висловитися), чому, власне, він не хоче показати листа Лаурі. Звичайно, річ не в ній. не в Лаурі, і не в тому, що вона відчує. Його мало обходило, що вона може відчувати, коли вже вона приховує свої почуття. (Але чи турбувало його те, що вона може відчувати, коли вона приховує свої почуття?) Так, це його мало турбувало. (Його це не турбувало? Невже?) Перше, що йому було важливе (за першим стояло і друге), — це перше, безпосереднє, якщо можна так висловитися, полягало в тому, що йому був не байдужий вираз обличчя Лаури при цьому і її поводження. Одне слово, його турбував він сам, його власне ставлення до того, як Лаура сприйме маминого листа. Лаура угледить ім’я Ніко, і він добре знав, що цієї миті її підборіддя злегка затремтить, а потім вона скаже: «Одначе як дивно… Що сталося з твоєю матір’ю?» І весь цей час він відчуватиме, що Лаура щосили намагається не закричати, не затулити руками обличчя, вже спотвореного риданнями, а все через ім’я Ніко, ладне зірватися з її вуст.

У рекламному бюро, де Луїс працював художником, він ще раз перечитав цього листа, схожого на більшість маминих листів, — нічого особливого, крім рядка, де було переплутане ім’я. Ворухнулася навіть думка, що можна стерти слово, замінити Ніко на Віктор, просто виправити помилку, а потім удома показати листа Лаурі. Мамині листи завжди цікавили Лауру, хоча, власне, вони адресувалися не їй. Це важко пояснити, але мама писала лише йому одному: наприкінці листа, а іноді і в середині, вона посилала палкі вітання Лаурі. Проте це нічого не важило. Лаура читала їх з цікавістю, іноді довго розбираючи якесь слово, написане нечітко через мамин ревматизм або короткозорість. «Я вживаю саридон, а лікар виписав мені трохи саліцилової кислоти…» Листи залишалися лежати на письмовому столі ще два-три дні. Якби була на те воля Луїса, він викидав би листи зразу. Але Лаура перечитувала їх, жінки люблять перечитувати, вивчати листи. Здається, вони знаходять у них якийсь інший сенс щоразу, коли вертаються до них знову. Мамині листи були короткі: родинні новини і зрідка якась подія в країні (останнє вже давно було відомо з телеграм, надрукованих у газеті «Монд», а її листи надходили з запізненням). Словом, можна було б подумати, що це той самий простий і нехитрий лист, в якому немає нічого цікавого. Хвалити бога, мама ніколи не журилася, хоча могла б — через від’їзд сина в невісткою, і не тужила, а які сльози і зойки були спершу — через смерть Ніко. За два роки, які вони прожили в Парижі, мама жодного разу не згадала в листі імені Ніко. Лаура також ніколи не говорила про нього. Вони обоє не називали цього імені, і минуло вже понад два роки від дня його смерті. Несподівано згадане його ім’я в середині листа було чимось неймовірним. Просто не вкладалася в голові ця несподівана поява імені Ніко, з цим «Н» великим і тремтячим «о» з карточкою Але найгірше було те. ідо це ім’я стояло в якомусь незрозумілому і безглуздому реченні, яке лише свідчило про старечий маразм. Мама нараз утратила уявлення про час, уявила собі, що… Рядок ішов за фразою, в якій повідомлялося про одержання листа від Лаури. Після нечіткої крапки, Поставленої блідо-синім чорнилом, купленим у місцевій крамничці, вискакувало, як постріл упритул: «Сьогодні вранці Ніко запитав про вас». Далі нічого незвичайного: здоров’я, кузина Матильда упала і вивихнула ключицю, собаки почувають себе добре. Але Ніко запитав про них.

Звісно, легко було замінити ім’я Ніко іменем Віктор. Кузен Віктор, завжди такий уважний, він, безперечно, він і запитував про них. В імені Віктора було на дві літери більше, ніж в імені Ніко, але з допомогою гумки і спритності рук можна було б змінити ім’я. «Сьогодні вранці Віктор запитав про вас». Це так природно, що Віктор зайшов провідати маму і запитав її про родичів, що поїхали до Парижа.

Коли він вернувся додому снідати, лист усе ще лежав у нього в кишені. Він остаточно поклав собі нічого не говорити Лаурі. Дружина зустріла його привітною усмішкою, ця усмішка грала на її обличчі, що здавалося трошки розпливчастим після від’їзду з Буенос-Айреса, ніби сіре повітря Парижа позбавило його барв і чіткості. Понад два роки вони прожили в Парижі, покинувши Буенос-Айрес через два місяці по смерті Ніко, але, правду кажучи, Луїс попрощався з Аргентиною в день свого одруження з Лаурою. Якось увечері після розмови з Ніко, той уже хворів, Луїс заприсягся, що втече з Аргентини. з особняка, від мами, від собак, від брата. В ті місяці все кружляло навколо нього, наче постаті в танці: Ніко, Лаура, мама, собаки, сад. А його клятва мала щось спільне з дикою вихваткою людини, котра розбиває на друзки пляшку на танцювальному майданчику і уриває танці, розкидаючи скалки. Все було диким у ті дні: його одруження, його раптовий від’їзд без пояснень і розмов з мамою, зречення всіх загальноприйнятих правил громадського життя, зречення друзів, здивованих і розчарованих. Йому було все байдуже, навіть кволі спроби Лаури утримати його. Мама залишалася сама в особняку, з собаками і ліками, з речами Ніко, що все ще висіли в шафі. Хай собі залишається, хай усі ідуть під три чорти. Здавалось, мама все зрозуміла, вона вже не оплакувала Ніко, а, як і раніше, никала по будинку з холодним і зреченим виглядом людини, що чекає своєї смерті. Та Луїс не любив згадувати про те, що відбувалося в день його від’їзду: валізи, таксі біля дверей, будинок, де минуло його дитинство, сад, де вони з Ніко гралися у війну, двох собак, ледачих і дурних. Тепер він ладен був забути про все це. Він ходив до рекламного бюро, малював плакати, повертався обідати, випивав чашку кави, яку йому з усмішкою подавала Лаура. Вони часто ходили в кіно, до Лісу, все краще пізнавали Париж. їм щастило, життя пливло напрочуд легко, робота не обтяжувала, квартира була гарна, фільми — чудові. І ось тоді надходили мамині листи.

Він не відчував до них ненависті. Якби їх не було, воля звалилася б на нього непосильним тягарем. Мамині листи приносили йому мовчазне прощення (але за що, власне, було прощати?), вони ніби перекидали моста, по якому можна було пройти. Кожен лист приносив йому заспокоєння чи турботу про здоров’я мами, нагадував про родинні клопоти, про існування знайомого ладу. Але водночас цей лад лютив його. Так, він лютив його, і лютив через Лауру, бо вона була з ним у Парижі, а кожен мамин лист робив її чужою, робив її спільницею того ладу, якого він зрікся якось уночі в саду, коли знову почув приглушений і майже покірний кашель Ніко.

Ні, він не покаже Лаурі листа. Було неблагородно заміняти одне ім’я на інше. Але ж не можна, щоб Лаура прочитала цю фразу. Жахлива мамина описка, дурна, випадкова недбалість — він ніби бачив маму, якій було важко впоратися зі старим пером, з цупким папером, та ще й бачить вона вже погано, — пустила б пагони в Лаурі, як солідарне сім’я. Ліпше викинути листа (і він викинув його того самого дня) і ввечері піти з Лаурою в кіно, забути якнайшвидше про те, що Віктор запитував про них. Навіть якщо це був Віктор, їхній вихований кузен, забути про те. що Віктор запитував про них.

Підступний, хитрий і вилощений Том чекав, коли Джеррі потрапить до нього в тенета. Джеррі утекла від нього, і на Тома звалилися незліченні лиха. В перерві Луїс купив морозива, і вони їли його, поки на екрані йшов кольоровий анонс. Коли почався фільм, Лаура ще глибше поринула в своє крісло і вивільнила руку з руки Луїса. Він знову відчув, що вона віддалилася від нього, і хто знає, чи бачили вони на екрані одне й те саме, хоча згодом у них була розмова про фільм — чи дорогою додому, чи в ліжку. Він запитав себе (це не було питання, але як тут ліпше сказати?), що відчували Ніко і Лаура в ту пору, коли Ніко залицявся до неї і вони разом ходили в кіно, чи виникала ця відчуженість? Очевидно, вони знали всі до єдиного кінотеатри Флореса, вивчили всю цю нудну набережну на вулиці Лаваль. статую лева, атлета, що бив у гонг, титри іспанською мовою в «Кармен де Пінільйос»: дійові особи цієї картини надумані, як і сам сюжет…

Отож Джеррі утекла від Тома, і настав час Барбари Стенуїк або Тайрон Пауер. Рука Ніко тихо лягла б цієї хвилини На стегно Лаури (бідолашний Ніко, такий несміливий, такий чеснотливий), і обоє відчули б себе винними бозна в чому. Луїс добре розумів, що вони не були винні в найістотнішому, хоча він і не дістав найприємнішого доказу, але швидкоплинне почуття прихильності у Лаури до Ніко свідчило про те, що ці заручини були лише видимістю, спілкою, що визначалася сусідством, середовищем, постійним спілкуванням, однаковими уподобаннями, звичками і наслідком того, як проводила вільний час молодь кварталу Флорес. Луїсові варто було якось увечері потрапити до того танцювального залу, де часто бував Ніко, і брат відрекомендував його Лаурі. Певне, через легкий початок далі все було таким безнадійно важким і гірким. Але він не хотів згадувати про це: гра закінчилася швидкою поразкою Ніко, його меланхолійною втечею в смерть від сухот. Дивним було лише те, що Лаура ніколи не згадувала його імені, ось чому і він не говорив про нього. Одне слово, Ніко не був для них ні покійником, ні померлим шуряком, ні сином мами.

Спершу, після важких докорів, маминих ридань і зойків, нерозумного втручання дядька Еміліо і кузена Віктора (Віктор сьогодні запитав про вас!), йому принесло полегкість квапливе одруження з Лаурою, одруження без зайвих церемоній: викликане по телефону таксі, три хвилини в муніципалітеті у чиновника в обсипаному лупою піджаку. Знайшовши притулок у готелі в Адроге, далеко від мами і всієї розлюченої рідні, Луїс був вдячний Лаурі за те, що вона ніколи не говорила про Ніко, який, мов жалюгідна маріонетка, обернувся з жениха на шуряка. Але і тепер, через два роки по смерті Ніко — а це термін немалий, і все розділяв океан — Лаура й досі ще не згадувала його імені, а він, Луїс, а боягузтва, став її мимовільним спільником, добре знаючи, що в глибині душі ця мовчанка ображала ного, що за нею ховалися докори, муки сумління, щось близьке до зради. Кілька разів у розмові він свідомо згадав ім’я Ніко, але чудово розумів, що це не рахується, оскільки Лаура постаралася ухилитися від розмови. В їхньому спілкуванні потроху окреслилася якась хистка заборонена зона, що відокремлювала їх від Ніко, огортаючи його ім’я і пам’ять про нього брудною липкою ватою. І мама, ніби в змові з ними, теж зберігала мовчанку. В кожному листі вона писала про собак, про Матильду, Віктора, саліцилову кислоту, про одержання пенсії. Луїс сподівався, що колись мама бодай натякне синові, що час їм укласти спілку проти Лаури, щоб мало-помалу змусити її прийняти бодай посмертне існування Піко. Не тому, що це було комусь конче потрібно: кого цікавив Ніко, живий чи мертвий? Але терпимість Лаури, її сумирність перед тим, що пам’ять про нього покоїться в пантеоні її минулого, були б похмурим, неспростовним доказом того, що вона його забула остаточно й назавжди. Кошмар, викликаний згадкою його імені, розвіявся б так само легко й безслідно, як і за його життя. Проте Лаура, як і раніше, не вимовляла його імені, і щоразу, коли було б цілком природно вимовити це ім’я, вона зберігала мовчанку, і тоді Луїс знов відчував присутність Ніко в саду Флореса, чув стриманий кашель Ніко. який готував найпрекрасніший подарунок до їхнього весілля — свою смерть до медового місяця тієї, хто була його нареченою, і того, хто був його братом.

І, звичайно, як і слід було чекати, через тиждень Лаура здивувалася, що від мами не було листів. Вона перебрала всі можливі причини, і Луїс того самого дня послав мамі листа. Відповідь його не дуже турбувала, але йому хотілося б (він думав про це, спускаючись вранці сходами), щоб швейцарка не віддавала листів Лаурі. Тижнів через два він побачив знайомий конверт з двома марками: портрет адмірала Брауна і водоспад Ігуасу. Він заховав листа, вийшов надвір і помахав рукою Лаурі, яка вихилилася з вікна. Йому здалася дивною сама потреба завернути за ріг, щоб розпечатати листа.

Мама писала, що Бобі утік на вулицю, що через кілька днів він став чухатися, заразившись від якогось коростявого пса. Мама ходила до ветеринара, друга дядька Еміліо, ще бракувало, щоб Бобі заразив чумкою Негро. Дядько Еміліо вважає, що треба було їх зразу викупати в акароїні, але їй це уже не до снаги, було б куди ліпше, якби ветеринар виписав якийсь порошок від комах або що-небудь, що можна примішати до їжі. У сеньйори в сусідньому буднику жила коростява кішка, і хто знає, можливо, кішки здатні заражати собак, хоча між їхніми будинками дротяна сітка. Може, їх утомило базікання старої, але Луїс завжди так любив собак, навіть один з них спав біля його ніг, коли він був малий, а ось Ніко недолюблював їх. Сеньйора сусідка радила посипати собак ДДТ, бо навіть, якщо нема ніякої корости, до собак на вулиці завжди чіпляється якась погань. На розі Бакакай звичайно зупиняється цирк з рідкісними тваринами, можливо, тому в повітрі носилися мікроби і всяке таке. Маму змагав страх, і вона писала то про коростявого Бобі, то про сина кравчині, що обпарив собі руку киплячим молоком.

Потім стояло щось схоже на синю зірочку (кінчик пера, мабуть, зачепився за папір, мама досадливо забурчала), а потім ішли смутні роздуми про цілковиту самоту, що чекала її, якщо Ніко поїде в Європу, а їй здається, що так і буде. Але така доля старих: діти, як ластівки, одного чудового дня вони вилітають з рідного кубельця. Треба терпіти, поки е снага. Сеньйора сусідка…

Хтось штовхнув Луїса, потім йому нагадали про правила поведінки на вулиці — вимова була, явно марсельська. Він утямив, що заважає рухові людей у вузькому переході метро. Решта дня минула ніби в тумані. Він зателефонував Лаурі, сказав, що не обідатиме вдома, дві години він не вставав з лави у сквері, все читав і перепитував маминого листа, запитував себе, що ж йому діяти з цією маячнею. Передусім треба побалакати з Лаурою. З якої речі (це не було питання, але як тут ліпше сказати?), приховувати від Лаури все, що сталося. Він уже не міг прикидатися, що й цей лист теж загубився. Він уже не міг, ніяк не міг вірити в те, що мама помилково написала «Ніко» замість «Віктор». І навіть не можна було подумати, що вона десь трохи втратила глузд. Поза сумнівом, причина цих листів — Лаура, те, що мало статися з Лаурою. І навіть не так: це те, що вже сталося в день їхнього весілля, це їхній медовий місяць у Адроге, і ночі, коли вони, забувши про все на світі, кохалися на тому пароплаві, що віз їх до Франції. Все це — Лаура, все це буде Лаура тепер, коли в маячній уяві мами Ніко надумав приїхати до Європи. Вони стали спільницями, як ніколи раніше: мама писала Лаурі про Ніко, повідомляла, що Піко збирається приїхати до Європи, і писала просто — Європа, добре знаючи, що Лаура чудово зрозуміє, що Ніко приїде до Франції, в Париж, в будинок, де так вміло прикидалися, що його, бідолашку, геть забули.

Луїс зробив дві речі: написав дядькові Еміліо про те, що він стурбований і прохає навідати маму якнайскоріше, щоб особисто в усьому переконатися і вжити відповідних заходів. Вихиливши одну по одній дві чарки коньяку, Луїс подався додому пішки, щоб дорогою обміркувати, що ж сказати Лаурі, адже врешті-решт він повинен був побалакати з нею і розповісти їй усе. Звертаючи з однієї вулиці на іншу, він відчув, яких зусиль йому коштувало думати про теперішнє, про те, що мало статися за півгодини. Мамин лист силоміць занурював його в справжню дійсність цих двох років життя в Парижі, у брехню купленого спокою, щастя про людське око, підтримуваного розвагами та спектаклями, мимовільної угоди про мовчання, завдяки якій обоє поступово віддалялися одне від одного, як це звичайно й буває в усіх подібних угодах. Так, мамо, так, бідолашний коростявий Бобі. Бідолашний Бобі, бідолашний Луїс, кругом коростяві! Вечір танців у клубі Флореса, і я пішов туди, мамо, бо Ніко наполягав на цьому. Гадаю, він хотів похвалитися своєю перемогою. Бідолашний Ніко, мамо, з цим сухим бухиканням, на яке тоді ще ніхто не звертав уваги, в своєму двобортному костюмі в смужку, з волоссям, намащеним бріоліном, з шовковими краватками, такими новенькими, охайними. А тут погомоніли хвилинку і відчуваєте симпатію, що виникла до вас… Ну, як не запросити на цей танець братову наречену. О! Наречена — надто голосно сказано, Луїсе! Гадаю, ви дозволите мені називати вас так, егеж? Однак дивно, що Ніко і досі не запросив вас до нас додому. Ви, безперечно, сподобайтеся мамі. Наш Ніко такий незграба! Він навіть ще не говорив з вашим батьком! Несміливий? Так, він завжди був таким. Як і я. Чого ви смієтеся? Ви мені не вірите? Але я зовсім не такий, яким здаюся… Правда, тут жарко? Звісно, ви повинні прийти до нас, мама буде зачарована. Ми живемо лише втрьох і собаки. Ну, Ніко, тобі не сором стільки часу приховувати від нас усе це, негіднику. Ми ось такі, Лауро, ми кажемо один одному все. З твого дозволу я танцюватиму це танго з сеньйоритою.

Все вийшло легко, без усяких зусиль, — а він (Ніко) такий напрасований, і краватка в смужку. Вона полишила його помилково, засліплена: спритний брат здатний був здобути перемогу з ходу, запаморочити голову дуже легко. Ніко не грає в теніс! Ну коли йому грати, його не відірвеш від шахів і марок. Не чіпайте його! Мовчазний і такий собі — ні риба ні м’ясо, бідолаха!

Ніко поступово відставав, загубившись десь у кутку подвір’я, втішаючись сиропом від кашлю або гірким мате. Ніко зліг у ліжко, і йому прописано спокій, а це саме збіглося з вечором танців у гімнастичній і фехтувальній залі «Вілья дель Парке». Чи варто пропускати нагоду, а надто коли грає Едгардо Донато, і буде непогано… Мамі дуже подобалося, що він був уважний до Лаури. Вона полюбила Лауру, як свою дочку, одразу, ще з того дня, коли вони з братом привели її в дім. Врахуй, мамо, хлопець дуже слабкий і може розхвилюватися, якщо йому хтось розповість про це. Такі хворі, як він, можуть уявити бозна-що. Він ще подумає, що я залицяюся до Лаури. Ліпше йому не знати, що ми йдемо до спортзалу.

Але я не сказав про це мамі: вдома ніхто ніколи і не дізнався, що ми ходили туди удвох з Лаурою. Звичайно, це поки одужав бідолашний Ніко. І так повелося: бал за балом, рентгенівський знімок Ніко, потім машина коротульки Рамоса, вечірка в домі Беби, вино, прогулянки в машині до мосту через річку, місяць. Цей місяць, що нагадує вікно готелю там, нагорі, і трошки захмеліла Лаура в машині! Спритні руки, поцілунки, стримувані зойки, плед з вігоневої вовни, повернення в мовчанні, потім усмішка прощення.

Усмішка була майже такою самою і цього разу, коли Лаура відчинила йому. На обід були печеня, салат і збиті вершки. О дев’ятій прийшли сусіди, щоб зіграти партію в канасту. Дуже пізно, коли вони вже збиралися лягати, Луїс дістав листа і поклав його на нічний столик.

— Я не сказав про нього раніше, бо не хотів засмучувати тебе. Мені здається, що мама…

Лежачи в ліжку, повернувшись до неї спиною, він чекав. Лаура поклала листа в конверт і погасила нічник. Він відчув, як вона лежить біля нього, не зовсім впритул, але відчував її подих біля свого вуха.

— Ти розумієш? — запитав Луїс, стримуючи голос. Так, тобі не здається, що вона переплутала ім’я?

Певно, що так. Пішак чотири, король. Пішак чотири, король. Чудово.

— Швидше всього вона хотіла написати «Віктор», — казав він, повільно вгороджуючи нігті собі в долоню.

— Авжеж. Цілком можливо, — мовила Лаура.

Кінь, король три, слон.

Вони вдали, ніби сплять.

Лаура також вважала, що про все повинна знати лише одна людина — дядько Еміліо. І потяглися дні, але вони більше не заводили мови про це. Щоразу, повернувшись додому, Луїс чекав од Лаури якоїсь вихватки чи репліки, які пробили б цей мур спокою і мовчання. Вони все так само ходили в кіно і все так само кохалися. Луїс уже не бачив у Лаурі ніякої таємниці, крім її покірної згоди з цим життям, в якому не здійснилося нічого, про що вони могли мріяти два роки тому. Тепер він добре знав її, роблячи порівняння, він розумів, що Лаура схожа на Ніко, на всіх тих, хто завжди пасе задніх і діє лише по інерції, хоча іноді вона виявляла майже залізну волю, щоб нічого не робити, щоб жити знічев’я. Ніко і Лаура ліпше б розуміли одне одного, і Луїс і Лаура збагнули це уже в день одруження, з перших кроків спільного життя, що настало слідом за ніжною згодою медового місяця і бажанням.

Тепер Лауру знову змагали кошмари. Їй часто снилися сни, але кошмари можна було впізнати відразу. Луїс угадував їх з особливих рухів її тіла вві сні, з белькотання чи уривчастих зойків загнаної тварини. Все це почалося ще на борту пароплава, тоді вони могли ще говорити про Ніко, бо відпливали в Європу через кілька днів по його смерті. Якось уночі після довгих споминів про Ніко, — уже тоді зароджувалася та безмовна мовчанка, яку потім вони прийняли як щось несхитне, — Лаура розбудила його хрипким зойком, різкою судомою в ногах і раптовим криком, вона від чогось відбивалася, щось відмовлялася прийняти; її руки, її тіло і голос відштовхували геть щось моторошне, липке, що охоплювало її всю. Він термосив Лауру, заспокоював, давав їй води, яку вона пила, схлипуючи, все ще під владою свого кошмару. Потім вона казала, що нічого не пам’ятає, що це було щось жахливе, що неможливо пояснити, і нарешті засинала, забираючи з собою свою таємницю. Але Луїс знав те, що знала вона сама, знав, що Лаура зустрілася з тим, хто ввійшов у її сон, бозна вже під якою моторошною личиною, і вона обіймала його коліна в нападі жаху, а може, і марної любові. Завжди повторювалося те саме: Луїс подавав їй склянку води і мовчки чекав тієї хвилини, коли вона покладе голову на подушку.

Можливо, колись страх етане дужчим за гордість, якщо це називається гордістю. Можливо, тоді і він зуміє боротися з ним… Можливо, ще не все втрачено і життя буде зовсім інакшим, несхожим на це животіння, що складається з усмішок і французького кіно.

Сидячи за письмовим столом, в оточенні чужих людей, Луїс намагався відновити в собі почуття рівноваги і той лад, якого йому подобалося дотримуватися в житті. А що Лаура не торкалася цієї теми і чекала відповіді від дядька Еміліо з удаваною байдужістю, він сам повинен був розібратися в цій пригоді з мамою. Відповідаючи на її листа, він обмежився короткими новинами останніх тижнів і наприкінці приписав слова, які повинні були все виправити: «Отож, Віктор говорить про поїздку до Європи. Тепер всі подорожують. Мабуть, це наслідок заходів туристських агентств. Скажи йому, щоб він нам написав, ми можемо повідомити всі необхідні дані. Передай також, що він цілком може розраховувати на нашу гостинність».

Відповідь від дядька Еміліо прийшла одразу ж зворотною поштою. Писав він сухо, як і годилося такому близькому родичеві, ображеному тим, як неприпустимо поводилися вони по смерті Ніко. Дядько Еміліо жодного разу не висловив Луїсові свого відпертого обурення, але вже не раз підкреслював з властивим йому умінням, як він ставиться до небожа. Наприклад: він просто не пішов проводжати Луїса на пароплав і протягом двох наступних років ні разу не привітав його в днем народження.

Ось і тепер він лише виконував свій обов’язок родича щодо мами і вельми скупо повідомляв про візит до неї. Мама почувала себе дуже добре, але була мовчазна: цілком зрозуміла річ, якщо взяти до уваги всі переживання останніх літ. Відчувається, що вона дуже самотня вдома, і це природно, адже будь-яка мати, яка прожила все життя з двома синами, не може почувати себе затишно у величезному порожньому будинку, повному спогадів. Що ж до рядків, які цікавлять його, то дядько Еміліо в даному разі намагався бути обережним, як того і вимагали делікатні обставини справи, і, на жаль, він мусить сказати, що нічого певного не з’ясував, бо мама не була схильна до розмови і навіть прийняла його в вестибюлі, чого раніше ніколи не дозволяла собі по відношенню до свого шуряка! На запитання про її здоров’я вона відповіла, що почуває себе чудово, хіба що іноді дається взнаки ревматизм, але цими днями її втомлює прасування чоловічих сорочок. Дядько Еміліо поцікавився, про які сорочки йдеться, але вона замість відповіді непевно похитала головою і запропонувала подати херес з галетами Баглі.

Мама не дала їм надто довго обговорювати листа дядька Еміліо і його марний візит до неї додому. Через чотири дні надійшов рекомендований лист, хоча мама чудово знала, що нема ніякої необхідності посилати рекомендовані листи в Париж авіапоштою. Лаура зателефонувала Луїсові на роботу і попрохала його якнайшвидше приїхати додому.

За півгодини, прийшовши додому, він застав її заглибленою в споглядання жовтих квітів на столі. Лаура важко дихала. Лист лежав на консолі коминка, і Луїс поклав його туди ж після того, як прочитав. Він сів біля Лаури, трошки почекав. Вона знизала плечима.

— Мати збожеволіла, — сказала Лаура.

Луїс закурив. Дим викликав сльози на його очах. Він зрозумів, що гра триває і що він повинен робити черговий хід. Але цю партію розігрувало троє гравців, навіть четверо. Тепер він був певен, що мама також стояла біля шахівниці. Він усе глибше і глибше занурювався в крісло непомітно для себе і навіщось прикрив обличчя руками, ніби маскою. Він чув ридання Лаури. Внизу з галасом бігали діти швейцарки.

Ніч, як відомо, приносить рішення і все інше. Їм же вона принесла важкий і тупий сон після того, як їхні тіла витримали нудну битву, якої жоден з них в глибині душі не бажав.

Знову вступила в силу мовчазна угода, складена ними: вранці вони гомоніли про погоду, про злочин у Сен-Клу, про Джеймса Діна. Лист усе ще лежав на консолі коминка, і під час сніданку вони не могли не бачити його. Проте Луїс знав, що після повернення зі служби уже не знайде його там. Лаура з холодною, впертою ретельністю стирала всі сліди.

Минув день, потім другий і ще день. Якось увечері вони довго сміялися над розповідями сусідів, над програмою Фернанделя. Їм спало на думку піти в театр і провести кінець тижня в Фонтенбло.

На письмовому столі Луїса нагромаджувалися тепер уже непотрібні дані, бо все збігалося з тим, про що молилося в маминому листі. Пароплав справді прибував до Гавра в п’ятницю, сімнадцятого вранці, а спеціальний поїзд приїжджав на вокзал Ген-Лазар об одинадцятій сорок п’ять. У четвер вони були в театрі і дуже весело провели час. За два дні перед тим Лаурі знову приснився кошмар, проте Луїс не ворухнувся, щоб принести води, він лежав спиною до неї і чекав, поки вона сама втихомириться. Потім Лаура заснула. Цілий день вона поралася з літньою сукнею, кроїла її, щось переробляла. Вони поговорили про те. що треба купити електричну швацьку машинку після виплати внеску за холодильник.

Луїс знайшов маминого листа в шухлядці нічного столика і забрав з собою на роботу. Він зателефонував у пароплавство, хоча вже не мав сумніву, що мама повідомила точну дату прибуття. Це було єдине, чому він вірив: про все інше не хотілося навіть і думати. Що цей дурень дядько Еміліо! Ліпше було б написати Матильді. Хоча вони були далекі одне від одного, Матильда збагнула б, що треба втрутитися і врятувати маму. Ллє, правду кажучи (це не було питання, але як тут ліпше висловитися?), чи треба рятувати маму, саме маму? На мить він подумав замовити телефонну розмову з Матильдою. Та, згадавши про херес і галети Баглі, він знизав плечима. Не було вже часу писати Матильді, хоча насправді, мабуть, час іще був. Але, мабуть, ліпше почекати п’ятниці сімнадцятого, до…

Коньяк уже не допомагав йому просто не думати чи, принаймні, думати без страху. Він усе ясніше бачив обличчя мами в останні тижні в Буенос-Айресі, відразу після похорону Ніко. Те, що йому тоді здавалося виразом горя, він сприймав тепер як злісну недовіру, як хижий вищир тварини, яка відчуває, що її хочуть спекатися і кинути десь далеко від дому. Тепер він збагнув справжнє обличчя мами. Лише тепер він бачив її такою, якою вона була в ті дні, коли всі родичі робили їй візити, висловлюючи співчуття у зв’язку з смертю Ніко, сиділи з нею вечорами. Він з Лаурою теж приїздив з Адроге, щоб побути біля неї. Вони залишалися в будинку зовсім недовго, бо відразу ж з’являвся дядько Еміліо, або Віктор, або Матильда, і всі. як один, демонстрували холодне презирство: родичі, обурені тим, що сталося, обурені Адроге і тим, що вони були щасливі, тоді як Ніко, бідолаха, тоді як… Луїс ніколи й гадки не мав про те, як попрацювала вся рідня, як мало не в складчину вони купували їм Квитки і лагідно провели на пароплав, засипавши подарунками. І прощально махали вслід хусточками.

Звичайно, синівський обов’язок змушував його негайно написати Матильді. Він ще був спроможний думати про це перед четвертою чаркою коньяку! На п’ятій він думав про все спочатку і вже сміявся (блукав пішки по Парижу, щоб довше побути самому і провітрити голову), сміявся над своїм синівським обов’язком, ніби діти мали якийсь обов’язок, ніби обов’язок міг бути, як у четвертому класі, священний обов’язок перед священною сеньйоритою з огидного четвертого класу! Ні, не було його прямим синівським обов’язком писати Матильді! Навіщо прикидатися (це не було питання, але як тут ліпше висловитися?), що мама збожеволіла? Єдине, що варто було робити, це не робити нічого: хай дні пливуть своїм плином, всі, крім п’ятниці.

Коли Луїс, як звичайно, попрощався з Лаурою, попередивши її, що не прийде снідати, бо в нього термінова робота, він уже знав наперед усі наступні події і міг би додати: «Якщо хочеш, підемо туди разом».

Він знайшов куточок у кав’ярні на вокзалі, скоріше не для того, щоб сховатися, а щоб мати маленьку перевагу — бачити, залишаючись непомітним. Об одинадцятій тридцять п’ять він впізнав Лауру по її блакитній спідниці, рушив за нею на відстані, побачив, як вона вивчала розклад, запитувала про щось у службовця, купила перонний квиток, вийшла на платформу, де вже збиралися люди, що роззиралися на всі боки в чеканні поїзда. Стоячи за вагонеткою, навантаженою ящиками з фруктами, він спостерігав за Лаурою. Й не могла вирішити — залишитися біля виходу на платформу чи пройти вперед. Він дивився на неї, нітрохи не дивуючись, дивився, як на комаху, чия поведінка могла становити якийсь інтерес.

Поїзд прийшов відразу, і Лаура змішалася з юрбою, що ринула до вікон вагонів, де кожен шукав поглядом своїх, серед криків і рук, що судомно висовувалися з вагонів, ніби там усередині можна було задихнутися. Він обійшов вагонетку, пройшов на перон між ящиками з фруктами, намагаючись не ступати на масні плями.

Зі своєї схованки він, звісно, побачить пасажирів, що виходять, знову побачить Лауру і почуття полегкості, написане у неї на обличчі. Хіба у неї на обличчі не було написане почуття полегкості? (Це не було питання, але як тут ліпше висловитися?). І потім, дозволивши собі втіху побути на пероні після того, ліс зникнуть останні пасажири і останні носії, він піде, спуститься на площу, залиту сонцем, і подасться до кав’ярні випити коньяку. Того самого вечора він напише мамі, і словом не заїкнувшись про цікавий випадок (але що тут було цікавого!), а потім набереться духу і побалакає з Лаурою (але він, звісно, не набереться духу і не побалакає з Лаурою). Ось коньяк неодмінно буде, це поза всяким сумнівом, і хай усе іде під три чорти! Бачити цих людей, що обіймаються з криками і сльозами! Цю рідню, що ніби з цепу зірвалася, ярмаркову карусель дешевої еротики, що затопила перон між накиданими валізами і пакетами! «Нарешті, скільки часу ми не бачилися, як ти засмагла, Івето, звісно, було таке чудове сонце, любко!» Луїс ладен був бодай у комусь знайти подібність з Ніко, він був повен бажання прилучитися до цього безглуздя. Ці двоє що пройшли повз нього, напевно, прибули з Аргентини, судячи з їхньої зачіски, піджаків, виразу самовдоволення, під яким ховалася схвильованість тим, що вони в Парижі. Один з них і справді нагадував Ніко, якщо, звичайно, шукати схожості. Другий не мав нічого спільного з Ніко, як, власне кажучи, і перший. Ось хоча б шия. адже вона набагато грубша, ніж у Ніко, і станом він куди ширший. Але якщо все-таки шукати схожості, ну просто задля цікавості, то в цьому другому, який пройшов щойно з єдиною валізою в руці і зараз рушив до виходу, було щось спільне з Ніко. Він, як і Ніко, лівша, і в нього така сама ледь сутула спина і ця лінія плечей. Мабуть, і Лаура думала те саме, бо йшла за ним, не зводячи з нього очей, і на її обличчі застиг знайомий йому вираз, той вираз, з яким вона пробуджувалася від кошмару і сідала на ліжку, пильно дивлячись у простір, дивлячись на того — він це тепер добре збагнув, — хто віддалявся, повернувшись до неї спиною, вчинивши помсту, що не мала назви, що змушувала її кричати і кидатися вві сні.

Але хоч би як вони шукали подібності з Ніко, цей чоловік був їм незнайомий. Вони побачили його спереду, коли він поставив валізу на землю, щоб знайти квиток і передати його службовцеві біля виходу з перону.

Лаура перша пішла з вокзалу. Він дав їй змогу піти і загубитися на автобусній зупинці. Сам же Луїс ввійшов до кав’ярні на розі площі і опустився на стілець. Згодом він ніяк не міг згадати, чи просив він принести йому щось випити, чи не віддавало гіркотою, яка тепер обпалювала йому рот дешевим коньяком.

По обіді він без перепочинку працював над новими афішами. Іноді думав про те, що повинен написати мамі, але так нічого і не придумав до кінця роботи.

Він пішов додому пішки. Біля під’їзду будинку зустрів швейцарку і трохи погомонів з нею. Він хотів би залишитися ще, щоб побалакати з нею або з сусідами, але всі квапилися додому: наближалася година вечері.

Луїс повільно піднявся сходами (правда, він завжди підіймався повільно, щоб не втомлювалися легені і не було кашлю) і на площадці третього поверху, перш ніж подзвонити, зупинився перепочити, притулившись до дверей і ніби дослухаючись до того, що відбувається в квартирі. Потім він подзвонив двома звичайними короткими дзвінками.

— А, це ти! — сказала Лаура, як звичайно, підставляючи йому для поцілунку холодну щоку. — Я вже подумала, що вас затримали. М’ясо, мабуть, уже переварилося…

Ні, м’ясо не переварилося, але було зовсім без смаку. Якби він запитав у цю мить, навіщо вона ходила на вокзал, кава чи сигарета, либонь, відновили б свій смак. Проте Лаура цілий день не виходила з дому. Вона сказала це. ніби хтось силував її брехати, або чекала, що він зробить вдавано жартівливе зауваження з приводу сьогоднішнього числа чи злощасної маминої манії.

Помішуючи каву, спершись ліктями на стіл, він знову пропустив зручну нагоду. Лаурина брехня уже нічого не важила. Однією більше там, де стільки чужих поцілунків, де така довга мовчанка, де все повниться Ніко, де в ньому або в ній нічого іншого, крім Ніко, не було. Чому б (це не було запитання, але як тут скажеш інакше?) по поставити на стіл третій прибор? Чому б не скипіти, не стиснути кулак і не зацідити у це сумне і страдницьке обличчя, яке, спотворюючись у диму сигарети, то виникало, то зникало, як між струменями води, і, здавалося, поступово наливалося ненавистю, ніби було линем самої мами? Ніби сам Ніко був у іншій кімнаті чи, можливо, чекав на сходах, припавши до дверей, — так само, як чекав він сам, — або розташувався там, де завжди був господарем, на білому просторі простирадел, куди він так часто приходив у Лауриних снах. Можливо, там він і очікував тепер, лежав навзнак, з запаленою сигаретою, легенько бухикаючи, з усмішкою на обличчі блазня; таке обличчя було у нього останні дні, коли в його жилах уже не залишалося ні крапельки здорової крові.

Луїс перейшов до іншої кімнати, наблизився до письмового столу, засвітив лампу. Йому не треба було перечитувати маминого листа, щоб відповісти на нього як належало.

Він почав писати: «Люба мамо». Написав: «Люба мамо» зібгав папір. Написав: «Мамо». Він відчував, що будинок стискається, як кулак. Все звузилося, все душило. Квартира була призначена для двох, так він думав, саме для двох. Коли він звів очі (устигнувши написати «мамо»), Лаура стояла у дверях, дивлячись прямо на нього. Луїс відклав перо.

— Тобі не здається, що він дуже схуд? — спитав Луїс.

Лаура зробила якийсь рух:. Дві блискучі сльозинки покотилися по її щоках.

— Трошки, — сказала вона. — Адже людина міняється…

1. [1] Ху, яка спекота! (Франц.)