Вночі обличчям до неба

І був такий час, коли вони виходили полювати на ворога; це в них називалося священною війною.

Дійшовши до середини готельного вестибюля, він подумав, що, мабуть, уже запізно, квапливо вернувся на вулицю і вивів мотоцикл з закамарку двору, куди портьє з сусіднього будинку дозволив його поставити. Годинник у ювеліра на розі показував за десять хвилин дев’яту. Отже, часу, щоб дістатися на місце, мав він більш ніж треба. Між високими кам’яницями середмістя пробивалося сонце і він — бо ж подумки він ніяк себе не називав — осідлав машину, тішачись наперед прогулянкою. Мотоцикл під ним затрясся, і холоші замайоріли від пружного вітру.

На головній магістралі він проминув будинки міністерств (рожевий і білий) і кілька крамниць з блискучими вітринами. Тепер почався найприємніший відрізок дороги, зелена алея — довга вулиця, обсаджена деревами, руху майже ніякого, просторі вілли обабіч в оточенні садків, що підступали до самих тротуарів. Він їхав, як і належало, правим боком, але, може, був дещо неуважний і дозволив собі замилуватися сяйвом, легким майвом нового дня. Певне, мимовільна розслабленість і не дала йому уникнути катастрофи. Він побачив, як на розі зупинилася жінка і раптом кинулася йому навперейми, незважаючи на червоне світло, але було вже запізно щось придумати. Він натиснув на ручне гальмо, почав гальмувати погою, вивернув ліворуч. Почув крик жінки, щось його вдарило — і все затопила пітьма. Він ніби раптово заснув.

Опритомнів одразу. Четверо чи п’ятеро молодих чоловіків витягували його з-під мотоцикла. На губах був солоний смак крові, нило коліно. Коли його підняли, він зойкнув: такий нестерпний був для нього зараз найменший дотик до правої руки. До нього долітали голоси — жарти, слова заспокоювання, але голоси ці ніби не мали нічого спільного з обличчями, що схилилися над ним. Його втішило лише зауваження, що при повороті він тримався правого боку. Намагаючись подолати млість, що підступила до грудей, він запитав про жінку. Дорогою до найближчої аптеки, куди його понесли обличчям просто неба, — так, як і підняли, — він довідався, що винуватниця аварії відбулася подряпинами на ногах. «Ви її лиш легенько черкнули, але від удару машина перекинулася…» Довкола нього чулося: «Обережно, обережно, так його і заносьте, ну от, гаразд». У сутіні маленької аптеки хтось у білому халаті дав йому щось випити, і він почув себе бадьоріше.

За п’ять хвилин прибула поліцейська швидка допомога, його переклали на м’які ноші, де можна було простягнутися зручніше. Ясно і чітко, проте свідомий, що він у стані сильного шоку, він назвав свою адресу поліцейському, що супроводжував його. Рука майже не боліла, лише з розсіченої брови текла кров, залипаючи обличчя. Він кілька разів злизав її з вуст. Почував себе стерпно, просто не поталанило, нещасливий випадок, тиждень-другий у ліжку — і все гаразд. Поліцейський сказав, що мотоцикл не дуже побитий, «Ще б пак. — зауважив він, — адже я прикрив його своїм тілом». Обидва засміялися, поліцейський потиснув йому руку на прощання, коли вони прибули до лікарні, і побажав йому швидше одужати. Млість потроху верталася; коли його на кушетці везли до відділення, у глибину двору, повз дерева з птахами на гілках, він заплющив очі, і йому захотілося заснути або дістати наркоз. Але його довго протримали в кімнатці, де пахло ліками — заповняли картку, скинули одяг і наділи цупку сіру білизну. З рукою поводилися обережно, і йому не було боляче. Доглядальниці весь час жартували, і, якби не судома в шлунку, він почував би себе добре, був би майже задоволений.

Його повезли на рентген хвилин через двадцять; ніби чорну плитку, поклали на груди ще мокру плівку і перевезли до операційної. До кушетки підійшов високий худорлявий чоловік, увесь у білому, і заходився вивчати знімок. Жіночі руки поправили йому голову на подушці, він відчув, що його перекладають на іншу кушетку. Знову підійшов чоловік у білому, усміхаючись і тримаючи в руках щось блискуче. Він поплескав його по щоці і кивнув комусь позад себе.

Дивний то був сон, весь наповнений запахами, а йому ніколи не снилися запахи. Спершу пахло болотом, бо ліворуч від шляху зразу починалася драговина, твань, з якої нікому не щастило вибратися. Проте запах болота зник, і натомість потягло чимось густим і темним, як піч, у яку він тікав від погоні ацтеків. І все було так просто, зрозуміло, він змушений був тікати від ацтеків, які вийшли на полювання, то було полювання на людину; і врятуватися, сховатися він міг тільки в гущавині сельви, якщо не згубить вузьку стежину, відому лише їм, мотекам.

Найбільше йому дошкуляв запах, ніби в абсолютному прийнятті сну щось іще бунтувало проти того незвичного, що досі не брало участі в грі. «Пахне війною», — подумав він, інстинктивно хапаючись за кам’яний ніж, засунутий за тканий вовняний пасок. Раптовий звук змусив його пригнутися і, тремтячи, завмерти на місці. В самому цьому страхові не було нічого дивного, сни його завжди були наповнені страхом. Він зачаївся під гіллям рясного куща і пеленою беззоряної ночі. Десь далеко, може, на тому боці великого озера, палали, мабуть, вогні табору, червона заграва забарвлювала там небо. Звук не повторився. Певне, тріснула зламана галузка або тварина тікала, як і він, від запаху війни. Він повільно випростався, роззираючись довкола. Анічичирк, проте ні страх, ні той запах — нудотний аромат священної війни — не полишали його. Треба було простувати вперед, дістатися до самого серця пралісу, обійшовши трясовину. Навмання, раз у раз присідаючи, щоб намацати втоптану землю стежки, він ступив кілька кроків. Йому хотілося кинутися навтіки, але поряд дихала драговина. Тримаючись стежки, в пітьмі він намагався визначити напрямок. І раптом відчув, що на нього хлюпнули хвилі запаху, найстрашнішого для нього запаху, і він одчайдушно скочив уперед.

— Впадете з ліжка, — сказав сусід по палаті. — Не підскакуйте так, друже.

Він розплющив очі. Вечоріло, сонце стояло низько, ледь-ледь зазираючи у вікна великої палати. Намагаючись усміхнутися сусідові, він майже фізично струснув з себе останні образи сну. Скута гіпсом рука була підвішена до якогось апарату з допомогою різних тягарів і блоків. Він відчув спрагу, ніби пробіг не один кілометр, але йому не хотіли давати багато води, дозволили тільки змочити губи і зробити один ковток. Гарячка помалу розморювала його, і він міг би заснути знову, але волів ще потішитися приємним станом після пробудження: водити очима, прислухатися до розмов сусідів, іноді відповідати на запитання. Він побачив, як до його ліжка підкотили білого візка, білява сестра протерла йому спиртом стегно і ввела грубу голку, з’єднану трубкою з посудиною, наповненого жовтуватою рідиною. Прийшов молодесенький лікар, приніс апарат зі шкіри й металу, прилаштував його до здорової руки і почав щось вимірювати. Споночіло, і гарячка поступово, непомітно доводила його до того стану, в якому всі речі бачаться, ніби в театральний бінокль: вони реальні і приємні і водночас будять легку огиду. Так буває, коли дивишся нудну картину, а подумаєш, що надворі ще гірше, і залишаєшся в кіно.

Принесли чашку чудового золотавого бульйону, він пахнув цибулею, часником, петрушкою. Шматочок хліба, бажаніший за гарний святковий стіл, швидко розтанув разом з бульйоном. Рука не боліла зовсім, і тільки з зашитої брови іноді витікав гарячий і прудкий струмочок. Коли вікна проти його ліжка засвітилися глибокою синявою, він подумав, що заснути буде неважко. Трохи незручно лежати навзнак, але, провівши язиком по сухих гарячих губах, він відчув смак бульйону і, засинаючи, блаженно зітхнув.

Спершу був сумбур, в якому всі відчуття, на мить притуплені чи сплутані, знову вернулися до нього. Він розумів, що біжить у глибокій пітьмі, хоча небо вгорі, заштриховане гіллям дерев, було ледь ясніше від темного тла. «Стежка, — майнула в нього думка, — я згубив стежку». Ноги його грузли в грубому килимі листя й болота, він не міг і кроку ступити, щоб галуззя не цьвохало його по ногах і по тілу. Хекаючи, відчуваючи, що оточений, дарма що довкола було темно і тихо, він присів і прислухався. Може, стежка проходить зовсім поряд, і на світанні він знов її побачить. А зараз її не відшукати. Рука, що несвідомо стискала держак ножа, як болотний скорпіон прокралася до шиї, де висів рятівний амулет. Ледь ворушачи губами, він пробурмотів молитву про маїс, яка приносить щасливі впливи місяця, і благання до найвищої богині, що керувала у мотеків добром і злом. Але водночас він відчував, що його ноги по кісточку вгрузли в болото і грузнуть усе глибше, і це очікування в темряві у незнайомих хащах робилося чимдалі нестерпнішим. Священна війна почалася при молодику і тривала вже три доби. Якби йому пощастило сховатися в чагарях, подавшись убік від шляху і проминувши драговину, можливо, воїни і не напали б на його слід. Він подумав: багатьох, мабуть, вони захопили в полон. Одначе не в їх кількості суть, важливо вкластися в священні терміни, призначені богами для війни. Переслідування триватиме, аж поки жреці подадуть знак вертатися. Все має свою послідовність і свій кінець, а його священний час війни застав на ворожій території.

Він почув крики і підхопився, стиснувши в руці ножа. Ніби заграву пожежі на обрії, побачив він зовсім поблизу полум’я смолоскипів, воно тріпотіло між гіллям. Потягло війною, стерпіти цей запах було неможливо, і коли перший ворог скочив йому на плечі, він майже з захватом вгородив йому кам’яне лезо прямо в груди. Звідусіль тепер його оточували вогні, лунали радісні голоси. Йому пощастило ще раз чи два щосили крикнути, і одразу вірьовка, яку накинули на нього, сіпнула його назад.

— Це все через гарячку, — скакав сусіда. — Зі мною було достоту так само, коли мені дванадцятипалу кишку різали. Випийте водиці, може, краще заснете.

Після ночі, з якої він вертався, тепла сутінь палати здалася йому надзвичайно приємною. Фіолетовий вогник лампи горів високо на стіні, як недремне око. Звідусіль долинало гучне дихання, іноді тиха, приглушена розмова. Все було сповнене доброти, доброзичливості, спокійної упевненості, і немає цієї розпачливої втечі, немає… Ні, ні, він не хотів заглиблюватися в думки про марення. Можна було думати про найрізноманітніші цікаві справи. Він заходився роздивлятися гіпс, блоки, з допомогою яких рука була так зручно підвішена в повітрі. На нічну тумбочку йому поставили пляшку мінеральної води. Він жадібно відпив просто з шийки. Тепер він розрізняв обриси палати, тридцять ліжок, засклені шафи. Гарячка, мабуть, трохи спала, обличчя вже не палало. Брова трохи боліла, це був навіть не біль, а спогад про біль. Він знов уявив собі, як виходить з готелю, виводить мотоцикл. Хто міг подумати, що все так обернеться? Він спробував згадати саму мить дорожньої пригоди і з безсилою люттю встановив, що на цьому місці було ніби провалля, порожнеча, яку він не міг нічим заповнити. Між ударом і тим моментом, коли його підняли з землі, непритомність — чи що то було, — застувала йому все. І водночас у нього було таке відчуття, ніби це провалля, це ніщо тривало цілу вічність. Ні, навіть не тривало, а ніби в цьому проваллі він пройшов через щось або подолав безмежний простір. Зіткнення, сильний удар об брук. Так чи інакше, випірнувши з чорного колодязя, він відчув навіть якусь радість, поки чоловіки піднімали його з землі. Незважаючи на біль у зламаній руці, кров, що текла з розсіченої брови, побите коліно, незважаючи на все це — радість повернення до денного світла, радість усвідомлення, що тебе підтримують, тобі допомагають. Просто неймовірно. Він якось запитає про це у лікаря в лабораторії. Подушка була така м’яка, а розпалене горло остуджувала свіжість мінеральної води. Можливо, йому пощастить відпочити по-справжньому, без цих моторошних примар. Фіолетове світло під стелею повільно пригасало.

Оскільки він спав на спині, то не здивувався, коли, отямившись, виявив, що лежить навзнаки, але цього разу запах вогкості, каміння, вологого від випарів, заповнив йому горло і прояснив свідомість. Марно розплющувати очі і роззиратися довкола себе. Його огортає непроникна пітьма. Він хотів підвестися, але вірьовка врізалася в зап’ястки і кісточки. Він був прив’язаний до землі, до крижаних, вогких кам’яних плит. Холод пронизував його оголену спішу, ноги. Підборіддям він незграбно спробував намацати на грудях амулет і збагнув, що його зірвали. Тепер він пропав, ніякі молитви не могли уже врятувати його від загибелі. Здалеку, ніби пробиваючись крізь мури темниці, до нього долетіло торохтіння святкових барабанів. Його протягли у святилище, в темниці храму він чекав своєї години.

Він почув крик, хрипкий крик, що відбивався від мурів. І знову крик, що перейшов у зойк. Це він сам кричав у мороці, кричав тому, що був живий, усе його тіло криком боронилося від того, що мало відбутися, під неминучої загибелі. Він подумав про своїх одноплемінників, що сиділи у сусідніх камерах, і про тих, хто піднімається вже приступками жертовних вівтарів. Він знову закричав — глухо, на превелику силу, він зміг тільки ледь розтулити рота, щелепи звело — і водночас вони були ніби гумові і відкривалися дуже поволі, з великим зусиллям. Судомно звиваючись, він, неймовірно напружившись, спробував звільнитися від вірьовок, що врізалися в тіло. Права, сильніша рука, так напружилася, що біль зробився нестерпним, і він змушений був облишити свої спроби. На його очах відчинилися подвійні двері, і запах нагару від запалених смолоскипів долинув до нього раніше, ніж світло. Не зводячи зі своєї жертви презирливих очей, підійшли прислужники храму в самих лише пов’язках на стегнах. Виблиски полум’я грали на їхніх лискучих від поту тілах, на смолянисто-чорному волоссі, багато прикрашеному перами. Вірьовки послабли, але натомість його стисли тверді, наче бронза, руки. Він відчув, як його піднімають — він усе ще лежав навзнаки — і четверо служників несуть його кам’яним коридором. Ті, що несли смолоскипи, вели перед, тьмяно освітлюючи прохід між вогкими мурами і стелю, таку низьку, що служникам доводилося нахиляти голови. Тепер його несли, несли, і це був кінець. Обличчям догори, навзнак, за якийсь метр від стелі з нетесаних кам’яних брил, іноді освітлюваних полум’ям смолоскипів. Коли замість стелі над головою з’являться зорі і перед ним серед гамору, криків і танців виникне східчаста піраміда, це буде кінець. Коридору усе не було кінця, але невдовзі він закінчиться, і тоді раптом війне свіжим вітром, повним зірок, але поки цього все ще не було, вони все несли і несли його в багряній пітьмі, брутально штовхаючи і сіпаючи, а він звивався, але що він міг вдіяти, якщо вони зірвали з нього амулет — його справжнє серце, осереддя життя.

Раптовий ривок повернув його у лікарняну ніч під затишну стелю, в сутінь, що затишно сповивала все. Він подумав, що, мабуть, кричав, але його сусіди любесенько спали собі. Пляшка з водою на тумбочці, нагадувала краплю, щось світле і прозоре на синястому тлі темної шибки. Він важко засапав, намагаючись набрати в легені більше повітря, забути видива і образи, що досі не злетіли з його повік. Варто йому було заплющити очі, як вони одразу оживали знов, і він схоплювався, пойнятий жахом, Але іноді тішачись з усвідомлення, що прокинувся і не спить, що його охороняє доглядальниця, що незабаром світання і він засне глибоким, міцним сном, яким сплять під ранок, без видив, без нічого… Йому нелегко було не заплющувати очей, сон був дужчий за нього. Він зробив останнє зусилля, простяг здорову руку до пляшки з водою. Взяти її йому не пощастило, пальці зімкнулися в порожнечі, знову безпросвітно чорній, і коридор був усе так само нескінченний, кам’яні брили заступали одна одну, багряні спалахи раптово освітлювали прохід, а він, лежачи на плечах носіїв обличчям навзнак, глухо зойкнув, бо низька стеля ось-ось мала закінчитися, вона вже стала вищою, розверзлася паща, що зяяла мороком, носії випросталися, і з висоти серп місяця упав йому на обличчя, але очі його не хотіли цього бачити, вони відчайдушно заплющувалися і розплющувалися, намагаючись подивитися в інший бік, побачити рятівну стелю палати. І щоразу, коли вони розплющувалися, стояла ніч і світив місяць, а його несли сходами, тільки голова його тепер звішувалася донизу, а нагорі палали багаття, підносили до неба багряні стовпи запашного диму, і зненацька він угледів камінь, що червоно сяяв від крові, яка струмувала по ньому, і ноги жертви, що метлялися, коли жертву тягли вгору, щоб скинути с височини північних сходів. В останній надії він склепив повіки і застогнав, намагаючись прокинутися. На якусь мить йому здалося, що він от-от прокинеться, бо він знов нерухомо лежав у ліжку, хоча й відчував, як метляється його голова, що звісилася вниз. Але пахло смертю, і, розплющивши очі, вів побачив закривавлену постать жреця, готового взятися за жертвоприношення: жрець наближався до нього з кам’яним ножем у руці. Йому знову пощастило заплющити очі, але тепер він уже знав, що не прокинеться, що він уже не спить і що чудовий сон був той, другий, безглуздий, як усі сни; сон, у якому він мчав дивовижними дорогами чудернацького міста, назустріч йому траплялися зелені і червоні вогні, що не давали ні полум’я, ані диму, і величезна металічна комаха дзижчала під ним. У безконечній омані того сну його теж підняли з землі, і хтось з ножем у руці наблизився до нього, простягнутого навзнак, обличчям догори, з заплющеними очима серед жертовних багать.