Où sont-ils passés, les becs à gaz ?
Que sont-elles devenues, les vendeuses d’amour ?[1]

… VI, І.

2

Потроху я переконувався, що часи настали погані і, поки Лоран і пруссаки так сильно нас тривожать, життя у галереях уже не буде таким, як було. Мати, напевне, побачила, що я спав з лиця і порадила ковтати таблетки, а Ірмині батьки (у них був будиночок на острові) запросили мене відпочити і пожити здоровим життям. Я відпросився на півмісяця і неохоче поїхав до них, заздалегідь упереджений щодо сонця і комарів. Першої ж суботи під якимсь приводом я вирвався до міста і пішов, як по хвилях, розм’яклим асфальтом. Від цієї дурної прогулянки залишився все ж принаймні один приємний спомин: коли я ввійшов до галереї Гуемес, мене огорнув запах кави, міцний, майже забутий запах, — в галереях пили слабку, підігріту. Я зрадів і випив дві чашки без цукру, смакуючи, обпікаючись і нюхаючи. Потім, до вечора, все пахло інакше: у вогкому повітрі, ніби вода в колодязях, стояли запахи (я йшов додому — обіцяв матері повечеряти з нею разом), і з кожним колодязем запах був різкіший, зліший, пахло милом, тютюном, кавою, друкарнею, мате, пахло страшенно, і сонце з небом ставали чимдалі зліші й сухіші. Розсердившись, я забув про галереї на кілька годин, а коли вертався через Гуемес (невже це було в ті півмісяця? Мабуть, я сплутав дві поїздки, а, власне, це байдуже), марно чекав, що мені в обличчя ударить радісний аромат кави. Запах став звичайним, змінився солодкуватим смородом тирси і несвіжого пива, що сочився з тутешніх барів — можливо, тому, що я знову хотів зустріти Жозіану і навіть сподівався, що страхам і снігопадам нарешті настав край. Здається, саме в ті дні я почав підозрювати, що все пішло інакше, що бажання змаліло, і колишній ритм не виніс мене до Галері Вів’єн, а може, я просто вернувся на острів, щоб не засмутити Ірму, — навіщо їй знати, що єдиний мій відпочинок зовсім не з нею? Потім знову не витримав, поїхав до міста, ходив до знемоги, сорочка прилипла до тіла; я пив пиво і все чогось чекав. Виходячи з останнього бару, я побачив, що, повернувши за ріг, потраплю туди, і зрадів, і втомився, і невиразно відчув, що справи кепські, бо страх тут панував, як і раніше, судячи з облич, з голосу Жозіани, що стояла на своєму розі, коли вона чи то скаржилась, чи вихвалялась, що сам господар обіцяв оберігати її; пам’ятаю, що між двома поцілунками мені вдалося помітити його в глиби пі галереї, в довгому плащі, що захищав від мокрого снігу.

Жозіана була не з тих, хто докоряє, що ти довго не приходив, і я питав себе подумки іноді, чи помічає вона час. Ми вернулись попідруки до Галері Вів’єн і піднялися нагору, але пізніше зрозуміли, що нам не так гарно, як раніше, і вирішили, мабуть, що це через тутешні тривоги: війна була неминуча, чоловіки йшли в армію (вона говорила про це поважно, казенними словами, з пошаною і захватом невігласа), люди боялися, злостилися, а поліція ніяк не могла впіймати Лорана. Щоб утішитися, страчували інших, наприклад, отруйника, про якого стільки базікали в кав’ярні на Рю-де-Женер у дні судового процесу. Але страх никав по галереях, нічого не змінилося від нашої зустрічі, навіть сніг ішов як тоді.

Щоб втішитися, ми пішли гуляти, холоду ми не боялися, а їй треба було показати нове пальто на конжному розі, де її подруги чекали клієнтів, хукаючи на пальці і гріючи руки в муфтах. Ми не часто ходили ось так бульварами, і я подумав, що серед вітрин все ж якось спокійніше. Коли ми пірнали в завулок (адже треба показати пальто і Франсіні, й Лілі), ставало страшніше, але нарешті обнову всі подивилися, і я запропонував піти до кав’ярні, і ми побігли по Рю-дю-Круассен, і звернули назад, і сховалися у теплі, серед приятелів. На щастя, про війну в цей час підзабули, ніхто не співав брудних куплетів про пруссаків, було так гарно сидіти з повним кухлем, недалеко від пічки, і випадкові відвідувачі пішли геть, залишились тільки ми, кого господар мав за своїх, тутешні, і Руда просила у Жозіаии пробачення, і вони цілувалися, і плакали, і навіть дарували щось одна одній. Ми були ніби сплетені в гірлянду (згодом я збагнув, що гірлянди бувають і жалобні), за вікном ішов сніг, бродив Лоран, ми сиділи в кав’ярні допізна, а опівночі взнали, що господар рівно п’ятдесят років простояв за шипквасом. Це треба було відзначити. Квітка спліталася з квіткою, пляшки множилися, їх ставив господар, ми шанували його дружбу і старанність, і о третій годині п’яна Кікі співала опереткові арії, а Жозіана і Руда, обнявшись, ридали від щастя й абсента, і, не звертаючи на них уваги, Альбер вплів нову квітку, запропонувавши вирушити до паризької тюрми Рокет, де рівно о шостій страчували отруйника, і господар розчулився, що піввіку чесної праці увінчуються так знаменно, і обіймався з нами, і розповідав про те, що дружина його померла в Лангедоку, і обіцяв найняти фіакри.

Потім пили ще, згадували матерів і дитинство, їли суп з цибулі, зварений на славу Рудою і Жозіаною, поки Альбер і я обіймалися з господарем, присягалися в вічній дружбі і погрожували пруссакам. Мабуть, суп і сир охолодили нас — ми якось притихли, і нам було не по собі, коли замикали кав’ярню, гримлячи ланцюгами і гратами, і холод усієї землі очікував нас біля фіакрів. Нам ліпше б ушістьох поїхати, ми б зігрілися, та господар жалів коней і посадив у перший фіакр, з собою разом, Руду й Альбера, а мене доручив Кікі і Жозіані, які. як він сказав, були йому мов доньки. Ми посміялися над цим з візниками і відійшли трохи, поки фіакр пробирався до Попенкуру і візник старанно вдавав, що жене галопом, поганяє коней і навіть батожить їх. З якихось невиразних міркувань господар наполіг, щоб ми зупинились неподалік, і, тримаючись за руки, щоб не послизнутися, ми піднялися пішки по Рю-де-ла-Рокет, кволо освітленій поодинокими ліхтарями, серед тіней, які в смузі світла оберталися циліндрами, або фіакром, або людьми в плащах і злипалися в глибині вулиці з великою і чорною тінню в’язниці. Прихований, нічний світ штовхався, ділився вином, сміявся, верещав, жартував, і западала мовчанка або спалахував трут, виділяючи обличчя з мороку, а ми пробиралися, намагаючись триматися разом, ніби знали, що тільки так ми у якийсь спосіб виправдаємо свій прихід. Гільйотина стояла на п’яти кам’яних підпорах, і служники правосуддя нерухомо чекали між нею і каре солдатів, шо тримали рушниці з примкнутими багнетами. Жозіана вп’ялася мені нігтями в руку і так тряслася, що я хотів повести її до кав’ярні, але кав’ярень тут не було, а вона пі за що не згоджувалася піти геть. Тримаючи попідручки мене й Альбера, вона підскакувала, щоб роздивитися машину, і знову впивалася мені в рукав і. нарешті, обійнявши мене за шию, змусила пригнути голову і, впившись у мене поцілунком, вкусила в істериці, мурмочучи такі слова, які я рідко від неї чув, і я на мить запишався, ніби дістав над нею владу. Справжнім цінителем був один Альбер. Він курив сигару, і, щоб згаяти час, спостерігав за церемонією, прикидаючи, що робитиме злочинець в останню мить і що відбувається зараз у в’язниці (він звідкись це знав, але не мав наміру нічого пояснювати). Спершу я жадібно слухав, узнавав усі подробиці ритуалу, але поступово, повільно, наступала мить, у якій не стало ні його, ні Жозіани, ні свято, що насувалося на мене, і я все більше відчував, що я один, що все не так, що під загрозою мій світ галерей, та ні, гірше: все моє тутешнє щастя — лише обман, пролог до чогось, пастка серед квітів, ніби якась із гіпсових статуй дала мені ошуканську, несправжню гірлянду (я ще ввечері думав, що все сплітається, як квіти в гірлянді), дала вінок, неквапно обертаючись Лораном, і я поволі сповзаю із невинного сп’яніння галереї і мансарди моєї приятельки у жах, у сніг, у загрозу війни, туди, де господар святкує ювілей і мерзнуть на зорі фіакри, і Жозіана, вся скулившись, ховає обличчя у мене на грудях, щоб не бачити страти. Мені привиділося (ґратки здригнулися, і офіцер дав команду), що це, власне, кінець, сам не знаю чого, адже я житиму, і ходитиму на біржу, і бачитимуся з Жозіаною, Альбером і Кікі, яка зараз почала істерично гатити мене по плечу, і хоч я ніяк не хотів одвертатись од прочинених в’язничних ґратів, мені, однак, довелося глянути туди, куди дивилася вона — здивовано і насмішкувато, і я побачив трохи не поруч з господарем сутулувату постать у плащі, і впізнав аргентинця, і подумав, що й це вплітається у вінок, ніби хтось поспішає доплести його до зорі. А більше я не думав — Жозіана з зойком припала до мене, і там, у великій тіні, яку ніяк не могли розігнати дві смужки світла від газових ріжків, забіліли сорочки між двома чорними силуетами. Біла пляма попливла, зникла, виникла й над нею раз у раз схилявся ще один силует і обіймав його чи лаяв, чи тихо говорив з ним, чи давав щось поцілувати, а потім відійшов, і пляма ледь наблизилася до нас у рамці чорних циліндрів, і раптом щось стали робити — спритно, ніби в цирку, і, відокремившись від машини, його схопили якісь двоє, і шарпнули, ніби зірвали з плечей непотрібне пальто, і штовхнули вперед, і хтось глухо скрикнув — чи то Жозіана на моїх грудях, чи то сама пляма, що сповзала вниз до чорної машини, де щось рухалося і гриміло. Я подумав, що Жозіані погано, вона ковзнула по мені, ніби ще одне тіло падало в небуття, і я підтримав її, а згусток голосів розсипався останніми акордами меси, гримнув у небо орган (заіржав кінь, почувши запах крові), і юрба понесла нас уперед під крики і команди. Жозіана плакала з жалю, а я бачив поверх її капелюшка розчуленого господаря, гордого Альбера і профіль аргентинця, який марно намагався розгледіти машину, — спини солдатів та старанних чиновників затулили її, видно було лише плями, виблиски, смужки, тіні в мереживі плащів і рук, усі квапилися, всі хотіли випити, зігрітися, виспатися, і ми хотіли того самого, коли їхали в тісному фіакрі до себе в квартал і говорили, хто що бачив, і встигли між Рю-де-ла-Рокет і біржею все зіставити, і посперечатися, і здивуватися, чому всі бачили по-різному, і похвалитися, що ти і бачив, і тримався краще, надто ж в останню хвилину, не те що наші несміливі подруги.

Не дивно, що у той період мати бідкалася над моїм здоров’ям і нарікала відверто на мою байдужість до бідолашної Ірми, яка, на материну думку, могла посварити мене з впливовими на біржі друзями покійного батька. На це я мовчав, а через день-другий приносив квітку чи подешевілий щойно кошичок для вовни. Ірма була розважливіша — мабуть, вона вірила, що після шлюбу я знову житиму, як, на її думку, живуть усі порядні люди. І сам я був недалекий від цих думок, хоча й не міг розлучитися з надією на те, що там, у царстві галерей, пануючий зараз страх врешті щезне і я не шукатиму захисту вдома і розумітиму, що тут захисту немає, тільки-но мама журно зітхне, а Ірма подасть мені кави, усміхаючись хитрою усмішкою нареченої. В ті дні у нас панувала одна з численних військових диктатур, але всіх хвилювала більше загроза світової війни, і щоразу в центрі збиралися юрми, щоб відзначити просування союзників і визволення європейських столиць. Поліція стріляла в студентів і жінок, торговці опускали залізні віконниці, а я, застрягши в натовпі біля газетних стендів, думав, коли ж мене доконає багатозначна усмішка Ірми і біржева спека, від якої мокне сорочка. Я відчував тепер, що світ галерей не мета і не кінець бажань. Раніше я виходив, — і раптом на будь-якому розі все могло закрутитися майже непомітно, і я потрапляв без зусиль на Плас де Віктуар, звідки так приємно пірнути в завулок, до запилюжених крамничок, а якщо поталанить — опинявся в Галері Вів’єн і йшов до Жозіаии, хоча, щоб себе помучити, любив пройтися для початку по Пасаж де Панорамі і Пасаж де Пренс і, обігнувши біржу, прийти кружним шляхом. А тепер у галереї Гуемес навіть не пахло кавою мені на втіху (несло тирсою і лугом), і я вже відчував невиразно, що світ галерей не пристань, та все ж іще вірив, що зможу звільнитися від Ірми і від служби і легко знайти ріг вулиці, де стоїть Жозіана. Я завжди хотів туди вернутися — туга находила на мене і перед газетними вітринами, і серед приятелів, і вдома, в садку, а найбільше ввечері, коли там на вулиці загоралися газові ріжки. Але щось тримало мене біля матері та Ірми — можливо, я знав, що в галереях мене вже не чекають, страх брав гору. Ніби автомат, заходив я в банки і в контори, терпеливо купував акції, і продавав, і слухав, як цокають копита і поліцейські стріляють у юрбу, що славить союзників, і так мало вірив у звільнення, що, опинившись у світі галерей, навіть злякався. Раніше я не почував себе тут таким чужим. Щоб згаяти час, я пірнув у брудний під’їзд і, дивлячись на перехожих, вперше приймав у себе ніби ззовні все те, що здавалося мені колись моїм: вулиці, фіакри, рукавички, одяг, сніг у двориках і гамір у крамничках. Нарешті стало зовсім світло, і я знайшов Жозіану в Галері Кольбер, і вона цілувала мене, і стрибала, і сказала, що Лорана уже нема, і в кварталі щовечора це святкують, і всі питають, куди я пропав, як же я не чув, і знову стрибала, і цілувала. Ніколи я не бажав її так сильно, і ніколи нам не було ліпше під дахом, до якого я міг дотягтися з постелі. Ми жартували, цілувалися, радісно базікали, а в мансарді ставало все темніше. Лоран? Такий кучерявий, з Марселя, він боягуз, він замкнувся на горищі, де убив ще одну жінку, і жалісно благав пощади, поки поліцейські висаджували двері. Його звали Поль, негідника, ні, ти подумай, — ще й боягуз, убив дев’яту жінку, а коли його тягли до тюремної карети, вся тутешня поліція мала боронити його (правда, без особливої охоти), а то б його розтерзала юрба. Жозіана уже звикла до цієї події, поховала Лорана в пам’яті, що не зберегла подробиць, але мені й того вистачало, я просто не вірив, і тільки її радість переконала мене нарешті, що Лорана нема і ми можемо ходити завулками і не боятись під’їздів. Це треба було відзначити, і, оскільки ще й снігу не було, Жозіана повела мене на танці в Пале-Рояль, де ми не бували за часів Лорана. Коли, співаючи пісень, ми йшли по Рю-де-Пті-Шан, я обіцяв повести її згодом на бульвари, в кабаре, а потім — до нашої кав’ярні, де за келихом вина я спокутую свою відсутність.

Кілька недовгих годин я пив з повної чаші тутешнього, щасливого часу, переконуючись, що страх минув і я вернувся під моє небо, до гірлянд і статуй. Танцюючи в круглій залі біля Пале-Рояль, я скинув з плечей останній тягар міжчасся і вернувся в краще життя, де нема ні Ірминої вітальні, ні садка, ні жалюгідних утіх Галереї Гуемес. І невдовзі, базікаючи з Кікі, Жозіаною і господарем і слухаючи про те, як помер аргентинець, і пізніше я не знав, що це відстрочка, остання милість. Вони говорили про нього насмішкувато і недбало, ніби про якийсь із тутешніх курйозів, прохідну тему, і про смерть його в якомусь готелі згадали мимохідь, і Кікі зацокотіла про майбутні бали, і я не зразу міг розпитати її докладніше, сам не розумію чому. Все ж дещо я узнав, наприклад, його ім’я, чисто французьке, яке я одразу забув. Узнав, як важка хвороба звалила його на одній з вулиць Монмартра, де у Кікі жив друг. Узнав, що він був самотник, і що горіла свічка серед книжок і паперів, і друг його забрав кота, а хазяїн готелю на все те страшно сердився, бо в цей час чекав своїх тестя і тещу, і лежить він у безіменній могилі, і ніхто про нього не пам’ятає, і скоро будуть бали на Монмартрі, і що схопили-таки Поля-марсельця, і пруссаки справді зарвалися, пора їх провчити. Я відривався, мов квітка від гірлянди, від двох смертей, таких симетричних, на мій погляд, — смерті аргентинця і смерті Лорана. Один помер у готелі, другий розчинився в марсельці, і смерті зливалися в одну і стиралися назавжди в пам’яті тутешнього неба. І вночі я думав ще, що все тепер покотиться знову як раніше, до того, як усе захопив страх: і володів Жозіаною в маленькій мансарді, і ми обіцяли одне одному гуляти разом влітку і ходити в кав’ярню. Але там, унизу, було холодно, і загроза війни гнала на біржу, на службу о дев’ятій ранку. Я переломив себе (бо гадав тоді, що це потрібно), і перестав думати про віднайдене небо, і, пропрацювавши весь день до нудоти, повечеряв з матір’ю, і радий був, що вона задоволена моїм станом. Весь тиждень я бився на біржі, забігав додому поміняти сорочку і знову промокав наскрізь. На Хіросіму упала бомба, клієнти зовсім показилися, я бився, як лев, щоб врятувати знецінені акції і знайти бодай один певний курс у світі, де кожен день наближав кінець війни, а у нас диктаторський уряд ще намагався поправити непоправне. Коли війна закінчилася і в Буенос-Айресі ринули на вулиці юрми, я подумав, чи не взяти мені відпустки, але поставали все нові проблеми, і я саме тоді обвінчався з Ірмою (у матері був серцевий напад, і родина, не зовсім безпідставно, винуватила в тому мене). Я знову і знову думав, чому ж, якщо там, у галереях, страху більше немає, для нас з Жозіаною все не знаходиться часу зустрітися знову і поблукати під нашим гіпсовим небом. Певне, мені заважала сім’я і служба, і я тільки іноді у вільні хвилини ходив розважитися в галерею Гуемес, і дивився вгору, і пив каву, і все невпевненіше думав про вечори, коли я зразу, не дивлячись, потрапляв в інший світ і заставав Жозіану в сутінках, на розі. Я все не хотів визнати, що вінок сплетено і я не зустріну її ні в завулках, ні на бульварах. Кілька днів я думаю про аргентинця і, неохоче про нього згадуючи, втішаюся трохи, ніби він убив і нас з Лораном, коли помер сам. Я слушно заперечую собі — все не так, я сплутав, я ще вернуся в галереї, і Жозіана здивується, що мене довго не було. А поки що я п’ю мате, слухаю Ірму (їй у грудні родити) і думаю досить мляво, голосувати мені за Перона чи за Тамборіні, чи кинути порожній бюлетень, чи залишитися вдома і дивитися на Ірму або на квіти в садку.