Друзі

У цій грі все мало відбутися швидко. Коли Номер Перший вирішив, що слід ліквідувати Ромеро і що Номер Третій повинен виконати цю роботу, Белтран одержав звістку про це через кілька хвилин. Повагом, але не втрачаючи жодної миті, він вийшов з кафе «Коррієнтес і Лібертад» і вскочив у таксі. Поки Белтран купався у себе, слухаючи по радіо новини, йому пригадалось, що востаннє він бачився з Ромеро в Сан Ісідро у той день, коли їм так не щастило на перегонах. Тоді Ромеро був такий собі Ромеро, а Белтран був такий собі Белтран; вони були щирими друзями, доки життя не розвело їх такими різними шляхами. Белтран усміхнувся майже мимоволі, розмірковуючи, який вираз обличчя матиме Ромеро, коли вони зустрінуться знову; однак вправ обличчя Ромеро не мав ніякого значення, зате необхідно було обміркувати все відносно кафе й автомобіля. Дивно було, що Номер Перший наказав йому вбити Ромеро саме в кафе «Кочабамба і П’єдрас», і саме о цій порі. Мабуть, коли вірити деяким чуткам, Помер Перший став уже підстаркуватий. Та принаймні дурний наказ давав Белтранові одну перевагу: він міг узяти машину з гаража, поставити її з ввімкнутим мотором напроти кафе «Кочабамба» і чекати, доки Ромеро прийде сюди, щоб, як завжди, о сьомій вечора, зустрітися з друзями. Якщо все буде гаразд, він не допустить, щоб Ромеро увійшов до кафе, і водночас, щоб його друзі з кафе побачили чи відчули це. Все залежало від талану й розрахунку, одного простого руху (якого Ромеро не повинен помітити, бо то людина спритна), і від того, чи відразу він зуміє влитися в потік транспорту і пустити автомобіль на повен хід. Якщо вони обоє робитимуть усе належним чином, — а Белтран був упевнений в Ромеро, як у самому собі, — усе повинно скінчитися за одну мить. Белтран усміхнувся знову, уявивши собі обличчя Номера Першого, коли пізніше, набагато пізніше, він подзвонить йому з якогось телефону-автомата і повідомить про те, що сталося.

Неспішно одягаючись, Белтран докурив пачку сигарет і якусь мить оглядав себе у дзеркалі. Потім дістав із шухляди нову пачку сигарет і, перш ніж погасити світло, перевірив, чи все в належному порядку. Іспанці з гаража тримали мотор його «форда» м’яким і ніжним, як шовк. Белтран поволі спустився по Чакабуко, загальмував і за десять хвилин до сьомої зупинився за кілька метрів від дверей кафе. Перед цим йому довелося двічі прокружляти кварталом, очікуючи, поки вантажна машина, що збиралась від’їхати, звільнить йому місце. Він став так, що з кафе не могли його бачити. Час від часу він натискав легенько на стартер, щоб тримати мотор напоготові, йому не хотілося курити, але він відчував, що пересохло в роті і в ньому закипає злість.

За п’ять хвилин до сьомої Белтран побачив, що тротуаром назустріч йому наближається Ромеро, він упізнав його відразу по сірому капелюсі і грубому, як у хрестоносця, плащі. Стежачи за відображенням у вітрині кафе, Белтран підрахував, скільки часу знадобиться тому, щоб перейти вулицю й підійти близько. Адже з Ромеро нічого б не сталося на такій відстані від кафе, найкраще було б дати йому перейти вулицю і нехай вийде на Тротуар. Саме в цю мить Белтран зрушив машину з місця і висунув руку з віконця. Як він і передбачав, Ромеро побачив його і, здивований, зупинився. Перша куля влучила йому межи очі, а далі Белтран просто стріляв у тіло, що осідало. «Форд» вислизнув по діагоналі просто перед трамваєм і повернув на Такуарі. Без поспіху керуючи машиною, Номер Третій думав: останнє, що побачив Ромеро н своєму житті, був такий собі Белтран, його колишній приятель по перегонах.