Апокаліпсис Солентінаме

Тіко[1] завжди однакові, швидше неговіркі, але від них тільки й чекай несподіванки, приміром, ти приземляєшся у Сан Хосе в Коста-Ріці, а там уже чекають на тебе Кармен Наранхо, Самюель Ровінські і Серхіо Рамірес (родом з Нікарагуа, отже, не тіко, хоча врешті-решт це однаково, — що з того, що я, аргентинець, бодай із чемності мав би написати про себе тіно[2], а інші — ніко[3] або тіко). Стояла страшенна спека, до того ж все починалося водночас: журналістська конференція і решта, з нею пов’язане — чому мешкаєш не на батьківщині і як сталося, що «Blow — Up»[4] так різниться від твого оповідання, чи вважаєш, що творчість письменника повинна бути ідеологічно спрямована? Оскільки завжди все відбувається саме так, — я вже знаю, що останнє інтерв’ю даватиму на порозі пекла — переконаний — відповідатиму на ті ж самі питання. А може, це станеться й не в пеклі, а у святого Петра, врешті, що це міняє, чи не здається комусь, що там, унизу, він писав надто складно як на простолюд?

Потім — готель «Європа» і отой душ, що під повільний тривалий монолог мила серед тиші увінчує кожну подорож. Тільки десь о сьомій, коли нарешті випала година для прогулянки по Сан-Хосе, аби перевірити, чи ж таке це місто розграфлене у клітинку й простеньке, як казали, чиясь рука вхопила мене за піджак; за моєю спиною стояв Ернесто Карденаль; отже, обійми, — посте, як чудово, що ти зараз тут, після зустрічі в Римі і численних листовних зустрічей протягом багатьох років. Завжди мене захоплює зненацька і завжди розчулює, коли хтось такий як Ернесто шукає мене і хоче побачитись; кажеш, це фальшива скромність, ну й каїки собі так, — шакал гавкає, а караван іде далі — я завжди буду захоплюватися тими, хто любить людину, врешті, і їх починають любити, деякі порухи душі вищі за мене, побалакаймо про інше.

Справа ще й у тім, що Ернесто знав про мій приїзд до Коста-Ріки, тому й прилетів літаком із свого самотнього острова, бо птах-листоноша, який приносить йому усі звістки, сповістив його, що тіко хочуть забрати мене до Солентінаме, і він не зміг опиратися спокусі заїхати до мене, внаслідок чого через два дні Оскар, Серхіо, Ернесто і я втислися в літачок Пайпер Ацтек, назва якого назавжди залишиться для мене таємницею, але який, незважаючи ні на що, полетів, викликаючи у нас гикавку і вкрай неприємне відчуття у шлунку, а світловолосий пілот мугикав пісеньки, цілком байдужий до мого повідомлення, що Ацтек несе нас просто на жертовну піраміду. А насправді сталося зовсім інакше, ми висіли в Лос Чілес, звідки такий же розхитаний, як і літачок, джип завіз нас у садибу поета Хосе Коронеля Уртече, твори якого мусило б читати значно більше людей, ніж насправді читають, і в якого ми й відпочивали, розмовляючи про тих чи інших наших приятелів-поетів: Роке Дальтона, Гертруду Стайн, Карлоса Мартшеса Ріваса, аж доки з’явився Луїс Коронель і ми поїхали з приголомшливою швидкістю до Нікарагуа — тепер уже його джипом і його моторним човном. Але перед тим ми зробили чимало пам’ятних знімків фотоапаратом, з якого при фотографуванні з’являється клаптик блакитного паперу і цей папірець поволі дивовижним чином виповнюється прихованими зображеннями, спершу — неприємно-бентежна ектоплазма, потім потроху проступає ніс, кучеряве волосся, посмішка Ернесто, його стрічка на чолі, як у Христа, здається, що матір божа і святий Йосиф десь там теж на веранді, тільки їх не видно… Піхто з цього не дивувався, бо ж такий фотоапарат був відомий усім, крім мене, і вигляд якоїсь людини, що виринає з нічого, з порожнечі блакитного квадратика, ті обличчя, ті прощальні усмішки, дивували мене, про що я й сказав. Пам’ятаю, я спитав Оскара, що б сталося, якби одного дня після того, як сфотографували родину, блакитний папірець видобув із нічого Наполеона на коні, і ще пам’ятаю, як реготав Хосе Коронель, що, як завжди, все чув; потім — всі у джип і гайда на озеро.

У Солентінаме ми в’їхали, коли западала ніч. на нас чекали Тереса, і Вільям, й американський поет, й інші члени общини; вони вже збирались вкладатися спати, коли я помітив картини у кутку; Ернесто розмовляв із своїми і виймав із торби різний дріб’язок та подарунки, привезені з Сан-Хосе; хтось дрімав у гамаку, а я пішов у куток до тих картин і почав їх оглядати. Хтось, не пам’ятаю вже хто, пояснив мені, що це роботи місцевих селян; оте намалював Вінсент, а те — Рамона, деякі підписані, деякі — ні, але всі такі чарівні, ще одне первинне наївне бачення світу, чистота погляду того, хто малює навколишнє, як похвальний гімн; корівки-ліліпутки на макових полях, будиночок-медяничок, з якого виходять люди-мурашки, зеленоокий кінь на тлі заростів цукрової тростини і хрещення у церкві, де зовсім знехтувано перспективу, і церква ніби сама на себе вилазить чи валиться, озеро й човни ніби черевички, а на другому плані — величезна рибина всміхається бірюзовими губами. Тоді до мене підійшов Ернесто і пояснив, що продаж цих картин дає селянам змогу сяк-так протриматися, вранці він покаже ще їхні дерев’яні іграшки й скульптури з каменю, а також їхнє різьблення по дереву. Ми лишилися вже самі, але я все ще переглядав складені у кутку картини, витягав шматки полотна, де були корови й квіти, а ще була там мати з двома дітьми, вона тримала їх на колінах — одного білого, другого червоного — під небом геть усіяним зірками, а єдина сором’язлива хмарка ховалася, притискуючись, в Кутку, мало не зриваючись зі страху з полотна.

Наступного для була неділя і меса об одинадцятій, меса в Солентінаме, де селяни й Ернесто, і випадкові гості разом обговорювали розділ Євангелія, був то саме розділ про те, як схопили Ісуса у саду, тема, що її мешканці Солентінаме сприймали так, ніби йшлося про них самих, про загрозу, що нависла над їхніми днями, ночами, про життя, завжди таке непевне й на островах, і на материку, й у всій Нікарагуа, і майже у всій Латинській Америці, життя серед страху й смерті, життя Гватемали, і життя Аргентини, і життя Болівії, життя Чилі й Санто Домінго, життя Парагваю, Бразилії і Колумбії.

Коли зайшла мова про повернення, я знову подумав про картини, пішов до вітальні і почав приглядатися до них у примарному світлі дня, — барви підсилені, акварель чи олія аж били в очі у тих лошачках та соняхах, й забави на луках, і симетричні пальми. Я згадав, що апарат у нас заряджений кольоровою плівкою, і вийшов на веранду з оберемком картин. Підійшов Серхіо й допоміг мені порозставляти їх, щоб вони були добре освітлені, і я почав їх фотографувати одну за одною, прилаштовуючи так, щоб кожне полотно заповнило кадр. Мені пощастило: я мав якраз стільки кадрів, скільки підготував картин для фотографування, жодної не проминув, і коли Ернесто прийшов оповістити, що моторний човен вже чекає нас, я розповів йому про фото, а він розсміявся: ти — крадій картин, контрабандист образів. Забираю їх із собою, погодився я, а коли буду показувати фільм у себе, вони на екрані будуть ще кращі й більші, і яскравіші у барвах, і поцілуй мене в спину.

Повернувся я до Сан-Хосе, був у Гавані, залагодив тисячу справ, нарешті, Париж, втома, сповнена ностальгії, мовчазна Клодін зустрічає мене в Орлі, знову життя із годинником на руці, і mersi, monsieur, bonjour, madame[5], комітети, фільми, червоне вино з Клодін, квартети Моцарта з Клодін. Посеред купи того, що валізи-ропухи виплюнули на крісло й ліжко, — преса, вирізки, хустки, томики центральноамериканських поетів, сірі пластмасові ролики фільмів, стільки речей за два місяці, знімок школи імені Леніна в Гавані, в кінці — Тринідад, профілі вулкана Іразу з джерелом зеленої води, де Самюел, і я, і Саріта малювали собі в уяві печених качок, що пливуть посеред сіркового диму.

Клодін віднесла касети з кіноплівкою до фотоательє. Якось опівдні, йдучи Латинським кварталом, я згадав про них, й оскільки квитанція була в кишені, забрав усі вісім касет й одразу ж згадалися мені картини з Солентінаме. Удома я почав переглядати перші діапозитиви з кожної серії, пригадав собі, що перед картинами фотографував месу, Ернесто, дітей, що бавилися поміж пальм, точнісінько таких, як на картинах, діти, й пальми, і корови на яскраво-сапфіровому тлі неба й озера, ледь-ледь зеленіші за небо, а може, навпаки — вже почав плутати. Заклав у проектор ролики з дітьми і месою, зпаючи, що далі аж до кінця йдуть самі малюнки.

Вечоріло, я був сам, Клодін мала прийти одразу з роботи послухати музику й посидіти зі мною. Я наготував екран і фужер рому з доброю порцією льоду, проекційний апарат був готовий, плівку закладено, і кнопка тільки чекала мого дотику. Не треба було навіть затягувати завіси, послужлива піч уже чекала за вікнами, запалюючи лампи й підсилюючи аромат рому; приємно було думати, що все поволі почне в уяві повертатись до мене, після картин із Солентінаме знімки з Куби, а втім, чому починати з картин, для чого ця професійна деформація порядку, яка вимагає, щоб мистецтво випереджало життя, а чому б і ні, відказав другий голос тому першому в їхньому одвічному нерозв’язному братерському діалозі, чому б не подивитися спершу на картини з Солентінаме. бо вони теж є життям, бо це те саме.

Промайнули знімки меси, дещо зіпсовані через погане освітлення, діти, навпаки, бавилися в яскравому сонці, білість їхніх зубів засліплювала. Я поволі натискав кнопку, що пересуває знімки. Я охоче вдивлявся б ще і ще в кожну, аж облиплу спогадами фотографію, в маленький крихкий світик Солентінаме, оточений водою і поліцейськими агентами так, як був оточений ними хлопчак, на якого я дивився, не розуміючи нічого, натис кнопку, хлопчак лишався на фото, добре помітний на другому плані, обличчя широке й просте, ніби сповнене недовіри й подиву, тоді як тіло хилилося вперед, виразна дірка посеред чола, пістолет офіцера все ще визначає траєкторію кулі, й інші з автоматами, в глибині невиразне тло із дерев та будинків.

Людина мислить те, що мислить, думка завжди випереджає людину, яка лишається десь позаду; перше безглуздя, що спало на думку, — тут помилка фотоательє, мені дали чужі знімки, але в такому разі, яким дивом тут меса, діти, що граються на луці, — яким таким дивом? Рука моя також не хотіла слухатись, коли я знову натискав кнопку, цього разу на екрані була копальня селітри, кілька дашків з іржавої бляхи, натовп ліворуч вдивляється у тіла, що лежать навзнак, а руки їхні простерті на тлі голого сірого неба; треба було добре вдивлятися, щоб розгледіти вглибині групу в мундирах, виднілися тільки спини, ці люди відходили до джипа, що чекав їх на узбіччі пагорба.

Знаю, що й далі я вдивлявся у екран; хоч усе ніби суперечило здоровому глуздові, можна було лише натискати на кнопку і дивитись на перехрестя Коррієнтес і Сан Мартін, на чорне авто, а в ньому — чотирьох типів, що прицілились на тротуар, по якому біжить хтось у білій сорочці і сандалях, дві жінки, що намагаються сховатись за вантажну машину, хтось дивиться з протилежного боку, якесь обличчя з виразом жаху й невіри в те, що сталося, руки, піднесені до цього обличчя, ніби людина прагне пересвідчитись, чи ще жива, і раптом кімната, темпе світло плине з якогось заґратованого віконечка вгорі, на столі навзнак гола дівчина, волосся звисає до землі, невиразний обрис спини когось, хто заштовхує їй кабель поміж ніг, а перед столом два типи, що розмовляють між собою, якась блакитна краватка, якийсь зелений пуловер. Школи не довідаюсь, чи натискав я ще кнопку, чи ні, побачив галявину в джунглях, хату під солом’яним дахом і дерева на першому плані, до якогось із них прив’язаний худорлявий хлопчина, який дивиться ліворуч, де невиразна група з п’ятьох чи шістьох чоловік поціляє в нього з пістолетів і карабінів; хлопець з довгастим обличчям і пасмом волосся, що спадає на смагляве чоло, дивився на них, одна рука його ледь піднесена вгору, а друга у кишені штанів; виглядало так, ніби він казав їм щось, не кваплячись, майже пояснював, і хоча знімок був дуже невиразний, я відчув, я зрозумів, що цей хлопець —Роке Дальтон, і тоді я натис кнопку, немовби у такий спосіб міг вберегти його від ницості цієї смерті, і встиг ще побачити авто, що розлетілося на друзки в центрі міста, — це могли бути Буенос-Айрес чи Сан-Пауло, натискував іще і поринав у вир скривавлених облич, понівечених тіл, жінок і дітей, що стрімголов мчать схилами гір десь у Болівії чи Гватемалі, раптом екран заповнили живе срібло і ніщо, і Клодін, яка ввійшла мовчки і наклала свою тінь на екран, перш ніж нахилитися, щоб поцілувати мене у волосся, і спитала, чи задоволений я своїми знімками і чи не хотів би показати і їй.

Я поставив проектор на нуль знову — коли переступаєш якусь незбагненну межу, сам не усвідомлюєш, як і що робиш. Не дивлячись на неї, бо тоді вона б здогадалася або просто злякалася виразу мого обличчя, не пояснюючи їй нічого, бо в ту мить я був суцільним спазмом — від голови до п’ят, я встав і неквапливо всадовив її у своє крісло, пробурмотівши, що піду принести їй чогось випити, хай поки подивиться, а я їй тим часом зроблю коктейль. У ванній, мабуть, я блював. може, зрештою, спершу плакав, а потім блював, а може, ні, може, тільки сидів на краю ванни, перечікуючи, щоб піти на кухню, приготувати їй те, що вона любить, додати льоду і аж тоді відчути тишу, переконатись, що Клодін не кричить, не біжить, ні про що не питає, тиша й ніщо, лише іноді звуки солодкого болеро з сусіднього помешкання. Не знаю, як довго мандрував я із кухні до вітальні, щоб побачити екран ззаду, саме коли вона скінчила переглядати весь ролик і кімната наповнилася ртутним блиском, а потім тінню. Клодін вимкнула проектор, відкинулася в кріслі, взяла напій і поволі посміхнулася до мене — задоволена кішечка в доброму гуморі.

— Чудово вдалися тобі ці кадри, особливо та усміхнена ряба й ті діти, і корови у полі; чекай-но, ще й той знімок із Христом у церкві, скажи, хто їх малював, там немає підписів.

Всівшися на підлозі, не дивлячись на неї, я взяв свою склянку і випив усе одним ковтком. Що я скажу їй, що зараз можу сказати їй, пам’ятаю, в голові промайнуло, чи не запитати її про якусь дурницю, наприклад, чи якоїсь миті вона не помітила на знімках Наполеона верхи на коні. Але, звісно, про це я її не запитав.