Вдруге

Кожен із них мав свою дату і свою годину, а ми — нічого, лише чекали на них, але без нервування, без поспіху, посмоктуючи сигарету за сигаретою; часом чорний Лопес приносив каву, тоді ми переставали працювати і коментували новини — майже завжди одне й те саме: візит шефа, зміни вгорі, перегони в Сан Ісідро. Вони, звісно, не могли знати, що ми на них чекаємо, те, що якраз і називається — чекати. Таке має робитися потай, аби було тихо — час від часу на всяк випадок повторював шеф, — уважно, тихо, обережно. Загалом, це не так уже й важко, в разі провалу і так би не дісталися до нас, винні там, нагорі, а шеф справедливий, спокій, хлопці, каже, коли їлось не так, я відповідаю, єдине, про що вас прошу — не переплутайте мені клієнтів, спершу добре пересвідчіться, щоб не наслідити, а потім можна вперед, не озираючись.

Насправді не було з ними великої мороки, шеф вибирав контору, яку слід, і так, що ніколи не було затримки, і ми їх приймали одного за одним, як годиться, присвячуючи їм стільки часу, скільки треба. Ми — люди освічені, хлопче, у нас має бути все синхронно, казав шеф раз у раз і мав рацію; ніби все це робили електронні машини, а не ми: все до ладу, і йде, як по маслу, помаленьку, без усяких там: «Швидше, панове!» Мали ми час і на каву, і на комбінації на іподромі, сам шеф перший прибігав розвідати, чи є щось певне, а худий Б’янчетті був у цій справі просто оракулом. Тож кожен день одне й те саме: чорний Лопес приносить першу вранішню каву, й зараз же по тому починають з’являтися викликані. Так стоїть у повістці — з’явитися в справі, яка вас безпосередньо цікавить — ну, а ми тільки чекаємо. Треба сказати, що навіть коли повістка віддрукована на жовтому папері, однаково вона справляє враження; тому Марія-Єлена раз по раз вдивляється в повістку у себе вдома — зелена печатка навколо нерозбірливого підпису, місце й дата. А в автобусі ще раз витягла повістку з сумочки й для певності накрутила годинник. Повістка до якоїсь установи на вулиці Маза, дивно, що й там є установи, але сестра їй сказала, що тепер відкривають бюро де завгодно, бо в міністерствах не вистачає місця. Марія-Єлена щойно висіла з автобуса і побачила, що це справді звичайний квартал: чотириповерхові будинки, багато крамниць, переважно невеличких, навіть в трохи дерев, хоча в цій частині міста їх вже лишилося небагато.

«Мабуть, повинен бути прапор , —подумала Марія-Єлена, наближаючись до вказаного номера, — може, це щось подібне до посольства, ті, приміром, завжди містяться в солідних житлових кварталах, та вже здалеку їх можна відрізнити по кольоровому полотнищу на якомусь з балконів». Хоча на повістці номер будинку написано було виразно, вона здивувалася, не побачивши прапора, й на мить затрималася на розі (і так було зарано, ще мала час), а потім ні з того ні з сього звернулася до чоловіка з газетного кіоска й запитала, чи в цьому кварталі міститься Дирекція.

— Мабуть, тут, — відповів продавець, — далі по цій вулиць Але чому б вам не затриматись трохи і не скласти мені компанію, сиджу тут один як палець.

— Коли вертатимусь, — посміхнулася Марія-Єлена і неквапливо рушила, раз у раз скидаючи оком на жовтий папірець.

Було майже безлюдно на вулиці — ані руху, ані перехожих, перед продовольчою крамницею сидів кіт, а якась гладуха з дитиною виходила з під’їзду. Біля Дирекції стояло кілька автомашин, майже в кожній хтось сидів біля керма, читав газету або курив. Вхід, як і всюди тут, був вузький, під’їзд зверху обкладений плиткою з майоліки, в глибині сходи: табличка на дверях схожа на табличку лікаря або дантиста — брудна і внизу підклеєна папером, який закрив частину надпису. Дивно, що немає ліфта і треба підніматися пішки аж на третій поверх, — а повістка ж така поважна — із зеленим штемпелем і підписом.

Двері на третьому поверсі були замкнені й не було ані таблички, ані дзвоника. Марія-Єлена намацала клямку, і двері безгучно відчинилися; спершу в ніздрі вдарило димом, а потім вже впали в око зеленкуваті кахлі біля входу і лави по обидва боки, на яких сиділи люди. Людей було не дуже багато, але через той дим і вузький коридор здавалося, що сидять вони впритул, торкаючись коліньми одне одного: дві літні жінки, лисий чоловік і хлопчак у зеленій краватці. Відчиняючи двері, Марія-Єлена почула кінець фрази, промовленої однією з жінок, — мабуть, збавляють час за розмовою, — але, як завжди, всі замовкли, дивлячись на новоприбулу, а вона, як і завжди в таких випадках, відчула себе ні в сих ні в тих, зашарілася і ледве видушила з себе «добридень» і завмерла біля дверей, аж поки хлопець жестом показав їй на вільне місце біля себе. Коли сідала, дякуючи, двері на другому кінці коридору прочинились, і з них вийшов якийсь рудоволосий чоловік, він пропхався поміж коліньми інших, навіть не давши собі клопоту вибачитися. Чиновник притримав двері ногою, чекаючи, поки одна з жінок із зусиллям підведеться і, перепросивши, протиснеться поміж Марією і лисим; вхідні двері й двері кабінету замкнулися мало не водночас, а ті, хто лишився в коридорі, знову почали перемовлятися, соваючись на рипучих лавах.

Кожен, як це буває завжди, розвивав власну тему. Лисий — про повільність залагодження справи: якщо так за першим разом, то хто скаже, на що сподіватись падалі — понад годину на те, щоб задати максимум чотири запитання, принаймні так це виглядає.

— Не вигадуйте, — сказав хлопчак у зеленій краватці, — я тут уже вдруге, і відбувається це не так швидко, та ще ж поки віддрукують усе на машинці. Часто людина не пам’ятав точних дат, одне слово, це тривав досить довго.

Лисий і літня жінка слухали його з цікавістю, очевидно, для них. як і для Марії-Єлени (яка, проте, не наважувалась встрявати в розмову), то була перша повістка. Лисий хотів дізнатися, яка перерва між першим і другим викликом, хлопець пояснив, що у нього це тривало три дні. «Чому викликають аж двічі?» — хотіла спитати Марія-Єлена, але знову відчула, що зашарілася, і зачекала, поки хтось, обізвавшися до неї, додасть їй відваги, залучить до спільної розмови, і тоді вона перестала б бути останньою. Літня жінка вийняла з сумочки щось схоже на сіль для нюхання і вдихала її запах. Може, вона не витримувала такого густого диму. Хлопець спитав, чи не пригасити сигарету, а лисий, — звичайно, коридор страшенно вузький, краще пригасити, якщо жінці погано, — але жінка заперечила, — просто вона трохи втомлена, зараз минеться, вдома і чоловік, і сини безперервно смалять, а вона й не відчуває. Марії-Єлені також кортіло вийняти з сумочки сигарету, але вона побачила, що чоловіки гасять свої (хлопець черевиком об підлогу); завжди, чекаючи, багато куриш, минулого разу було гірше, чекало десь із восьмеро, то від диму взагалі нічого не було видно.

— Все життя — приймальня, де чогось чекаєш, — виголосив лисий, старанно затоптуючи недопалок, а потім вдивляючись у свої руки, ніби не знаючи, куди їх подіти; літня жінка зітхнула на знак згоди і Сховала флакончик із сіллю — саме в ту мить, коли відчинилися двері вглибині й з них вийшла та, перша жінка, з таким виглядом, що всі їй позаздрили, і попрямувала до виходу. Може, й не так довго — подумала Марія-Єлена, попереду вже тільки троє, скажімо, три чверті години, звичайно, інколи буває й трохи довше, але хлопець тут вдруге, сам це сказав; коли до бюро увійшов лисий, Марія-Єлена одважилася спитати, хлопець замислився, а потім відповів, що, коли був уперше, то в декого це тривало дуже довго, а в декого — швидше, тож важко сказати напевно. Літня жінка зауважила, що та, перша жінка, вийшла чи не відразу, а рудий сидів страшенно довго.

— Добре, що нас небагато лишилося, — сказала Марія-Єлена, — в таких місцях, як оце, відчуваєш себе завжди пригнічено.

— Треба сприймати це по-філософському, — сказав хлопець, — пам’ятайте, що доведеться повертатися ще раз, краще не нервувати. Коли я прийшов уперше, взагалі не було з ким словом перекинутись, було нас чимало, але ми якось не могли між собою контактувати, зараз ось час плине швидше, бо можна з кимось хоч думками обмінятись.

Легко точилася розмова між Марією-Єленоіо, хлопцем і літньою жінкою, і взагалі час промайнув швидко — спершу встав лисий, а потім жінка зірвалася зненацька — важко було такого сподіватися від людини її віку, бідолаха хотіла якнайшвидше збутися цієї справи.

— Ну, а тепер — ми, — сказав хлопець. — Ви не заперечуєте, якщо я закурю? Ледве стримувався, але ж тій жінці було таки погано…

— Я також хотіла б закурити.

Марія-Єлена взяла сигарету, якою її почастував хлопець, вони назвали одне одному свої імена, розповіли, де працюють, так мило собі побалакали, що й забули про коридор, про тишу, інколи аж надто глибоку, так, ніби люди й вулиці лишилися десь дуже- дуже далеко.

Марія-Єлена, коли була маленькою, також жила на Флоресті, а тепер живе на Констітусьйон; Карлос не любив цього кварталу, віддавав перевагу західній частині міста, — краще повітря, більше дерев. Його мрією було оселитися на Вілья дель Парке, може, коли одружиться, йому пощастить дістати там помешкання, майбутній тесть обіцяв, що допоможе, в нього великі зв’язки, отже, має пощастити.

— Не знаю, але щось мені підказує, що я все життя мешкатиму у кварталі Констітусьйон — сказала Марія- Єлена. — Врешті, там не так уже й погано. А якщо колись…

Побачила, що двері вглибині відчиняються, і, наче захоплена зненацька, подивилась на хлопця, який, встаючи, посміхався їй, от бачите, як за розмовою час спливає, літня жінка вже ввічливо прощалася, виглядала дуже задоволеною, бо все вже скінчилося, кожен, виходячи, виглядав жвавішим, молодшим, ніби з нього зняли якийсь тягар, справу залагоджено, формальності позаду, а за дверима — вулиця, кав’ярні, куди можна зайти на чарку вина або на чашку чаю, щоб якось відмежуватися від цієї приймальні і формулярів. Тепер, лишившись сама, Марія-Єлена відчула, що час почав спливати повільніше, однак якщо все й далі піде так, то Карлос має вийти досить швидко, хоч, зрештою, нічого не відомо, може, й затримається, бо він уже вдруге, та все ще не знає навіть, у якій справі його сюди викликали.

Вона спочатку нічого не зрозуміла, коли побачила, що двері відчиняються й службовець підкликає її жестом. Потім подумала, що, мабуть, Карлос має залишитися ще на якусь хвилину-другу, заповнити якісь папери, а тим часом займуться нею. Привіталася із службовцем і ввійшла до бюро. Тільки-но переступила поріг, другий службовець вказав їй на крісло проти чорного столика. В бюро було чимало людей — самі чоловіки, — але Карлоса вона не побачила. За столом якийсь службовець, хворобливий на вигляд, переглядав анкету; не підводячи очей, протяг руку, Марія-Єлена лише зараз усвідомила, що її просять подати повістку. Почала її шукати, трошки розгублена, виймаючи по черзі різні речі із сумочки і тихцем вибачаючись, доки не знайшла той жовтий клаптик.

— Прошу це заповнити, — сказав службовець, подаючи їй формуляр. — Друкованими, щоб було розбірливо.

Те ж саме, що й завжди, — ім’я, прізвище, вік, стать, місце проживання. Пишучи, Марія-Єлена раптом усвідомила, що їй щось заважає. Щось не так. Не в анкеті — там не було нічого незрозумілого, треба було лише заповнити вільні графи — а десь поза цим; чогось їй бракувало, чогось не було на належному місці. Перестала писати і озирнулась довкола; за іншими столами службовці працювали або перемовлялися поміж собою, брудні стіни прикриті афішами і фотографіями, два вікна, двері, у які вона ввійшла, єдині двері в цьому бюро. Професія — і поряд лінія з крапок: автоматично заповнила вільне місце. Одні двері, а Карлоса немає. Як давно працює. Друкованими. Щоб читалося легше.

Коли внизу вона поставила підпис, службовець подивився на неї так, ніби вона надто довго заповнювала анкету. Десь із хвилину роздивлявся папірець, не знайшов помилок і сховав до теки. Потім почав ставити запитання, деякі зайві, бо вона вже відповідала на них у анкеті; розпитував також про родину: зміни місця проживання за останні кілька років, страхування, чи часто виїжджає і куди, чи клопочеться про паспорт, чи, може, має такий намір. Здавалося, ніхто не надавав ваги її відповідям, службовець взагалі їх не нотував. Раптом він сказав Марії-Єлені, що вона вільна, але повинна прийти сюди ще раз через три дні об одинадцятій; тепер не потрібно письмового виклику, але щоб вона не забула.

— Добро, — сказала Марія-Єлена, встаючи, — отже, буду в четвер об одинадцятій.

— На все добре, — відповів він, не дивлячись на неї.

В коридорі не було нікого, і вихід звідси зараз був для неї, як і для її попередників, поспіхом, зітханням, полегшенням, прагненням опинитися на вулиці, все полишивши позаду. Марія-Єлена відчинила вхідні двері, ідучи сходами, знову подумала про Карлоса, дивно, що він не вийшов так, як інші. Дивно, бо бюро мало лише одні двері, мабуть, вона не досить добре роздивилась, але ж це було неможливо, службовець відчинив двері, щоб вона ввійшла, але Карлос не пройшов повз неї, не вийшов перед нею, так, як усі інші, як рудий, як жінки, як усі — крім нього.

Сонце, розплескане на тротуарі, гамір і вуличне повітря; Марія-Єлена зробила кілька кроків і стала під деревом, там, де не було автомобілів. Поглянула на браму будинку і сказала собі, що почекає, поки вийде Карлос. Неможливо, щоб він не вийшов, адже, викопавши формальності, виходили всі. Може, це триває довше, бо він єдиний прийшов удруге; може, саме тому, але ж нічого не відомо. Не вкладалося в голові те, що вона не побачила його в бюро; хіба що якісь двері сховані поміж афішами, щось, може, випало з її уваги, але однаково дивно, бо всі ж виходили через коридор так, як вона, всі ті, що прийшли вперше, виходили через коридор.

Перш ніж піти геть, якийсь час вона таки чекала, поки відчула, що більше не варто, і подумала, що в четвер мусить сюди повернутись. Може, тоді щось зміниться, і її теж випустять іншим ходом, хоча ж вона й гадки не мала — ані куди, ані чому. Вона, звісно, ні, але ми добре знали, бо чекали на неї та на інших, смокчучи сигарету за сигаретою і перемовляючись, поки чорний Лопес готував нам каву, як робив це щоранку вже багато разів.