Діти підземелля

Повість

Розділ І. Руїни

Моя мати вмерла, коли мені було шість ро­ків. Батько, ввесь віддавшись своєму горю, ніби зовсім забув про моє існування. Інколи він пес­тив мою маленьку сестру і по-своєму піклувався про неї, тому що вона була схожа трохи на ма­тір.

Я ж ріс, як дике деревце в полі, — ніхто особ­ливо не турбувався про мене, але ніхто й не об­межував моєї волі.

Містечко, де ми жили, називалось Княже-Вено, простіше Княжгородок. Воно належало одному збіднілому, але гордовитому польському родові і нагадувало перше-ліпше з дрібних міст південно-західних губерній.

Якщо ви під’їжджаєте до містечка зі сходу, вам насамперед впадає в очі тюрма — найкра­ща архітектурна прикраса міста. Саме містечко розляглося внизу над сонними пліснявими ставками, і до нього доводиться спускатися поло­гим шосе, Загородженим традиційною заставою. Завжди сонний солдат-інвалід ліниво підіймає шлагбаум[1], і — ви в місті, хоч відразу, може, й не помічаєте цього. Сірі паркани, пустирі з купами різного мотлоху чергуються з підсліпуватими хатками, що аж повростали в землю. Далі широ­кий майдан, перерізаний у різних місцях, зяє темними ворітьми єврейських «заїжджих дво­рів». Казенні установи наводять сум своїми бі­лими стінами та казармено-рівними лініями. Де­рев’яний міст, перекинутий через вузьку річку, крекче, здригаючись під колесами, і хитається, як старезний дід. За мостом потяглася єврей­ська вулиця з магазинами, крамницями, крам­ничками та з ятками калачниць. Сморід, бруд, юрби дітей, що повзають у вуличному поросі. Але от ще хвилина, і ви вже за містом. Тихо ше­почуть берези над могилами Кладовища та вітер хвилює хліб на ланах і дзвенить сумною, без­упинною піснею в дротах придорожнього теле­графу.

Річка, через яку перекинуто згаданий міст, витікала з одного ставка і впадала в інший. Отже, з півночі й півдня місто було оточене ши­рокими водяними просторами й багнищами. Ставки щороку мілішали, заростали зеленню, а високі густі комиші хвилювалися, як море, на величезних болотах. Посередині одного з став­ків був острів. На острові — старий напівзруйнований замок.

Я пам’ятаю, з яким страхом дивився я зав­жди па цей величний старезний будинок. Про нього ходили легенди й оповідання, одне від од­ного страшніші. Казали, що острів насипано штучно, руками полонених турків. «На кістках людських стоїть старе замчище», — переказува­ли старожили. І моя дитяча налякана уява ма­лювала під землею тисячі турецьких кістяків, що підтримують кістлявими руками острів з йо­го високими пірамідальними тополями й старим замком. Через це, звичайно, замок здавався ще страшнішим, і навіть у ясні дні, коли, бувало, підбадьорені світлом та гомінкими голосами пташок, ми підходили до нього ближче, він час­то наганяв на нас напади панічного жаху, — так страшно дивилися на нас чорні дірки давно по­вибиваних шибок; у порожніх залах носилося таємниче шарудіння: камінці й штукатурка, від­риваючись, падали вниз, викликаючи голосну луну, і ми тікали, не оглядаючись, а за нами дов­го ще стояли грюкіт, і тупіт, і страшний регіт.

А в буряні осінні ночі, коли велетні тополі хитались і гули від вітру, що налітав з-за ставків, жах линув від старого замку і шугав над усім містом.

На західній стороні, на горі, серед зотлілих хрестів та запалих могил, стояла давно занедба­на капличка. У ній де-не-де провалився дах, сті­ни пообсипалися і, замість гучного, з високим тоном мідного дзвону, сови ночами заводили в ній свої зловісні пісні.

Колись старий замок був даровим притул­ком кожному бідакові без будь-яких обмежень. Все, що не знаходило собі місця в містечку, що втратило можливість з якихось причин платити хоча б жалюгідні гроші за покрівлю й куток на ніч і в негоду, — все це сунуло на острів і там, серед руїн, прихиляло свої бідолашні голівоньки, а за гостинність платило лише риском бути похо­ваним під горами старого сміття. «Живе в зам­ку» — цей вислів означав найгірші злидні. Ста­рий замок привітно приймав і покривав тимчасово зубожілого писаря, і самотинних бабусь, і безрідних бродяг.

Всі ці бідолахи роздирали нутро старезного будинку, ламали стелі і підлоги, топили печі, щось варили, чимсь харчувалися — взагалі якось підтримували своє існування.

Проте надійшли дні, коли серед цього това­риства, що тулилося під покрівлею сивих руїн, почалися незгоди. Тоді старий Януш, який був колись одним з дрібних службовців графа, викло­потав собі щось подібне до звання управителя і взявся до перетворень. Кілька днів на острові стояв такий галас, лунали такі зойки, що часом здавалося, чи не турки вирвалися з підземних темниць. Це Януш сортував населення руїн, відокремлюючи «добрих християн» від невідо­мих людей. Коли нарешті на острові знову вста­новився порядок, то виявилося, що Януш зали­шив у замку переважно колишню графську че­лядь або нащадків цієї челяді, це все були якісь старигани в потертих сюртуках і «чумарках» з величезними синіми носами та сучкуватими палицями, старухи, верескливі та бридкі, які, проте, зберегли в такому цілковитому зубожін­ні свої капори і салопи. Всі вони складали міцно з’єднаний аристократичний гурток, що одержав право визнаного жебрацтва. Буднями ці старі ходили з молитвами на вустах по домах замож­ніших городян, розносячи плітки, нарікаючи на долю, проливаючи сльози та канючачи, а в неді­лю вони довгими шеренгами вишиковувались бі­ля костьолів і велично приймали подачки в ім’я «пана Ісуса» та «панни Богоматері».

Приваблені галасом та лементом, що на той час лунали з острова, я та кілька моїх ровесни­ків пробилися туди і, сховавшись за товстими стовбурами тополь, стежили, як Януш на чолі цілої армії червононосих стариганів та огидних старух виганяв з замку останніх мешканців, приречених до вигнання. Надходив вечір. Хма­ра, нависла над високими верхівками тополь, вже сипала дощиком. Якісь нещасні темні по­статі, загорнувшись подертим по нікуди лахміт­тям, перелякані, жалюгідні, засоромлені, снува­ли по острову, наче кроти, вигнані з нір хлоп­чиськами, і намагались знову шмигонути в якусь дірку замку. Але Януш і старі відьми з вигука­ми та лайкою ганяли їх звідусюди, загрожуючи коцюбами, палицями, а осторонь стояв мовчаз­ний будочник, також із здоровенною ломакою в руках.

І бідолашні темні постаті, похнюпившись, зни­кали за мостом, назавжди лишаючи острів, і од­на по одній губилися в сльотливій темряві вечо­ра, що швидко спадав.

Від того пам’ятного вечора і Януш, і старий замок, що з нього і раніше віяло на мене якоюсь тривожною величністю, втратили в моїх очах всю свою принадність. Було, я любив приходити на острів і хоча б здалека милуватися його сіри­ми стінами та замшілим старим дахом. Коли на світанку з нього виповзали різноманітні постаті, які позіхали, кашляли і хрестились на сонце, я й на них дивився з якоюсь повагою, як на істоти, наділені такою ж таємничістю, якою було опови­то весь замок. Вони сплять там уночі, вони чують все, що там відбувається, коли в величезні зали крізь вибиті вікна заглядає місяць або коли під час бурі в них уривається вітер.

Я любив слухати, коли, було, Януш, вмостив­шись під тополею, з балакучістю сімдесятиріч­ного діда починає розповідати про славне мину­ле померлої будівлі.

Але з того вечора і замок, і Януш з’явились переді мною в новому освітленні. Зустрівши мене другого дня поблизу острова, Януш став запро­шувати мене до себе, запевняти з задоволеним виглядом, що тепер «син таких шановних бать­ків» сміливо може відвідати замок, зустріне в ньому цілком порядне товариство. Він навіть привів мене за руку до самого замку, але тут я з слізьми вирвав у нього свою руку і кинувся на­втьоки. Замок став мені огидним. Вікна у горіш­ньому поверсі були позабивані, а нижнім заво­лоділи капори та салопи. Старі баби вилізли в такому непривабливому вигляді, підлещува­лись до мене так підсолоджено, лаялись проміж себе так голосно. Та головне — я не міг забути холодної жорстокості, з якою торжествуючі по­жильці замку виганяли своїх нещасних спів­мешканців, а на згадку про цих темних людей, що лишилися без притулку, в мене стискалося серце.

Кілька ночей після описаного перевороту на острові в місті було дуже неспокійно: гавкали собаки, рипіли двері будинків, і обивателі, раз у раз виходячи на вулицю, стукали палицями по парканах, даючи комусь знати, що вони на сто­рожі. Місто знало, що його вулицями в непого­жій темряві дощової ночі блукали люди, яким голодно і холодно, які тремтять і мокнуть; ро­зуміючи, що в серцях цих людей мусять зароджу­ватися жорстокі почуття, місто насторожилося і назустріч цим почуттям посилало свої погро­зи. А ніч, наче навмисне, спускалася на землю серед холодної зливи і відходила, лишаючи хма­ри, що низько бігли над землею. І вітер лютував серед негоди, хитаючи верхів’я дерев, грюкаючи віконницями і наспівуючи мені в ліжку про де­сятки людей, позбавлених тепла та притулку.

Та от весна остаточно подолала останні пори­ви зими, сонце висушило землю, і разом з цим безпритульні мандрівці кудись розійшлись. Со­бачий гавкіт По ночах вгамувався, обивателі при­пинили стукати по парканах, і життя міста, сон­не та одноманітне, пішло своєю колією.

Лише нещасні вигнанці не знайшли і тепер у місті своєї колії. Правда, вони не тинялися вже вулицями вночі: казали, що вони відшукали собі притулок десь на горі, коло каплиці, але як вони примудрилися влаштуватися там — ніхто не міг достеменно сказати. Всі бачили тільки, як з того боку, з гір та ярів, що оточували каплицю, сходили в місто ранками найнеймовірніші і підо­зрілі постаті, які присмерком зникали в тому ж напрямку. Своєю появою вони баламутили тиху дрімливу течію міського життя, виділяючись на сіренькому тлі похмурими плямами. Обивателі з ворожою тривогою скоса поглядали на них. Ці постаті аж ніяк не були схожі на аристократич­них жебраків із замку, — місто їх не визнавало, та й їхнє ставлення до міста мало суто бойовий характер: вони воліли лаяти обивателів, аніж лестити їм, брати самим, а не випрошувати. До того ж, як це нерідко трапляється серед цієї обі­рваної і темної юрби нещасливців, були особи, які розумом і талантом могли б зробити честь найвибранішому товариству замку, але не вжи­лися в ньому і вважали за краще демократичне товариство каплиці.

Крім цих людей, які відрізнялися від реш­ти, коло каплиці тулилася ще темна юрба жалю­гідних голодранців, поява яких на базарі завжди викликала велику тривогу серед перекупок, які поспішали швидше прикрити своє добро руками, зовсім як ті квочки, що ховають курчат, коли в небі з’явиться шуліка. Ширились чутки, що ці бідаки, позбавлені будь-яких засобів до існуван­ня, відтоді як їх вигнали з замку, склали друж­не товариство і займалися, між іншим, дрібними крадіжками в місті та околицях.

Організатором і керівником цього товари­ства бідолах був пан Тибурцій Драб, найвизнач­ніша особа з усіх, що не вжилися в старому замку.

Походження Драба було вкрито туманом та­ємничої безвісті, дехто приписував йому аристо­кратичне ім’я, яке він вкрив ганьбою і тому примушений ховатися. Але в зовнішності пана Тибурція не було нічого аристократичного. На зріст він був високий, з великими, грубовиразними рисами обличчя. Коротке, злегка руде во­лосся стирчало на всі боки; низький лоб, трохи висунута наперед нижня щелепа та велика рух­ливість м’язів нагадували щось мавпяче; але очі, що виблискували з-під насунутих брів, ди­вилися уперто та похмуро, і в них світилися ра­зом з лукавством гостра проникливість, енергія та розум. В той час, як обличчя кумедно викрив­лялося, ці очі зберігали завжди лише один вираз, від чого мені, дитині, було якось несвідомо мото­рошно дивитися на кривляння цієї дивної люди­ни. Під ним немов струмився глибокий, постій­ний смуток.

Руки пана Тибурція були грубі і вкриті мо­золями, великі ноги ступали по-мужичому, то­му більшість обивателів не визнавали за ним аристократичного походження. Але як тоді по­яснити його дивовижну вченість, яка була для всіх очевидною? Не було корчми у всенькому місті, в якій би пан Тибурцій, повчаючи селян, що збиралися в базарні дні, не виголошував, стоячи на діжці, цілі промови з Ціцерона, цілі розділи з Ксенофонта. Українці, взагалі обдаро­вані від природи багатою фантазією, вміли вкла­дати свій власний зміст в ці натхненні, хоча й незрозумілі промови. І коли, б’ючи себе в гру­ди і блискаючи очима, він звертався до них зі словами: Patres conscripti — вони також супи­лись і казали одне одному:

— Отож, вражий син, як лається!

Коли ж потім пан Тибурцій, звівши очі до стелі, починав декламувати довжелезні латин­ські тексти, вусаті слухачі стежили за ним з боязким і жалісним співчуттям. їм тоді здава­лося, що душа Тибурція витає десь в невідомих світах, де розмовляють не по-християнськи, і що вона там зазнає гіркі пригоди. Його голос гурко­тів так глухо і замогильно, що слухачі, які си­діли по кутках і вже ослабли від горілки, опу­скали долу голови, звішували свої довгі чуприни і починали схлипувати:

— О-ох, матінко, та й жалібно ж, хай йому біс! — І сльози капали з очей і стікали по довгих вусах.

І, коли оратор, раптово зскочивши з діжки, заходився веселим реготом, зажурені обличчя дядьків раптом прояснялися і руки тяглися до кишень широких штанів за мідяками. Зрадівши щасливому закінченню трагічних пригод пана Тибурція, дядьки частували його горілкою, обі­ймалися з ним, і в його картуз падали з дзень­котом мідяки.

Зважаючи на таку надзвичайну вченість, з’я­вилася нова легенда, що пан Тибурцій був ко­лись дворовим хлопчиськом якогось там графа, який надіслав його разом з своїм сином до школи отців єзуїтів[2], власне для того, щоб він чис­тив чоботи молодого панича. Проте виявилось, що в той час, як молодий граф байдикував, його лакей перехопив усю мудрість, призначену для голови панича.

Ніхто не знав також, звідки у пана Тибурція з’явились діти, проте факт був наявним, навіть два факти: хлопчик років семи, але величень­кий і розвинений не по роках, і маленька трирічна дівчинка. Хлопчика пан Тибурцій привів з со­бою перші ж дні, тоді ж, як з’явився сам. Що ж до дівчинки, то він відлучався на кілька місяців, перед тим як вона з’явилась у нього на руках.

Хлопчик, на ім’я Валек, високий, тонкий, чорнявий, похмуро вештався інколи по містечку без усякого діла, заклавши руки в кишені і зир­каючи на всі боки, що бентежило серця калач­ниць. Дівчинку бачили лише один чи два рази на руках пана Тибурція, а потім вона кудись зникла і де була — нікому не було відомо.

Подейкували про якісь підземелля на горі біля каплиці, а тому що в тих місцях такі підзе­мелля траплялися нерідко, всі вірили цим чут­кам, адже жили ж десь усі ці люди. А вони зви­чайно на вечір зникали саме в напрямку до кап­лиці. Туди своєю сонною ходою шкандибав напів­божевільний старий жебрак, якого прозвали «професор», крокував рішуче і швидко пан Ти­бурцій. Туди йшли надвечір, потопаючи в при­смерках і інші ревні особи, і не було хороброї людини, яка б наважилася йти за ними по гли­нистих ярах. Про гору, пориту могилами, йшла погана слава. На старому кладовищі вогкими осінніми ночами спалахували сині вогники, а в каплиці сичі кричали так пронизливо й дзвінко, що від криків клятого птаха навіть у небоязкого коваля стискалося серце.

Розділ II. Я та мій батько

— Кепсько, юначе, кепсько! — казав мені частенько старий Януш з замку, стрінувши мене на вулицях міста серед слухачів пана Тибурція.

І старий хитав при цьому своєю сивою боро­дою.

— Кепсько, юначе, ви в поганому товари­стві!.. Шкода, дуже шкода сина шановних батьків.

Справді, з того часу, як померла моя мати, і похмуре обличчя батька стало ще похмурішим, мене зовсім рідко бачили дома. Пізніми літніми вечорами я крадькома біг по саду, як молоде вовченя, уникаючи зустрічі з батьком, відчиняв з допомогою особливого приладу своє вікно, на­півзакрите густою зеленню бузку, і тихо лягав у ліжко. Якщо у сусідній кімнаті маленька сест­ричка ще не спала в своїй колисці, я підходив до неї, і ми тихо голубили одне одного та грали­ся, намагаючись не розбудити буркотливої ста­рої няньки.

А вдосвіта, коли в домі ще всі спали, я вже прокладав росяний слід по густій, високій траві саду, перелазив через паркан і йшов до ставка, де на мене чекали вже з вудочками такі ж шибеники-приятелі, або йшов до млина, де сонний мірошник тільки-но відсунув шлюзи, і вода, чуй­но здригаючись дзеркальною поверхнею, спада­ла в «лотоки»[3] і бадьоро починала свою денну працю.

Великі млинарські колеса, розбуркані гомін­кими поштовхами води, теж здригалися, якось неохоче посувалися, ніби лінуючися прокинути­ся, але за кілька секунд уже кружляли, бризка­ючи шумовинням і купаючися в холодних стру­менях. За ними повільно і солідно рушали тов­сті вали, всередині млина починали гуркотіти шестірні, шаруділи жорна, і білий борошняний порох хмарами здіймався із щілин старого-престарого млинарського будинку.

Тоді я йшов далі. Мені подобалося стрічати пробудження природи. Я радів, коли мені щас­тило злякати заспаного жайворонка або зігнати з борозни полохливого зайця. Краплі роси пада­ли з верхівок трясучки, з голівок лугових кві­ток, коли я пробирався полями до заміського гаю. Дерева стрівали мене шепотом лінивої дрі­моти. Я встигав зробити далекий обхід, а в міс­течку все ще раз у раз стрівалися заспані люди, що відчиняли віконниці. Але ось сонце підбило­ся вже над горою, з-за ставків чути галасливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод приму­шує мене йти додому до ранкового чаю.

Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом, і так часто докоряли різними по­ганими нахилами, що я, нарешті, сам переконав­ся, що це правда. Батько також повірив цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суворе, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях: мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на коліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і, може, ми б разом заплакали — дитина і суворий чоловік — над нашою спільною втратою.

Але він дивився на мене затьмареними очи­ма, ніби поверх моєї голови, і я ввесь зіщулював­ся під цим незрозумілим для мене поглядом.

— Ти пам’ятаєш матусю? — питав батько.

Чи пам’ятав я її? О, так! Я пам’ятав її! Я па­м’ятав, як інколи, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я пам’ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вік­ном і сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею в останній рік свого життя.

О, так! Я пам’ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, молода й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі, я, як звірятко, забив­ся в куток і дивився на неї палаючими очима, перед якими вперше постав увесь жах таємни­чої загадки життя й смерті.

І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений любові, що стискала мені груди, пере­повнюючи дитяче серце, прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені здавалося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу ласку.

Так, я пам’ятав її!.. Але на питання високого похмурого чоловіка, в якому я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь зіщулювався ще дуж­че і тихенько висмикував свою маленьку руку з його руки.

І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчував, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами стоїть якась стіна. Він над­то любив її, коли вона була жива, і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закри­вало мене від нього.

І потроху прірва між нами ставала все шир­шою та глибшою. Він дедалі дужче переконував­ся, що я поганий, зіпсований хлопчисько, з чер­ствим, егоїстичним серцем, і свідомість, що він мусить, але не може зайнятися мною, мусить лю­бити мене, та не знаходить цієї любові в своєму серці, ще збільшувала його неприязнь до мене.

Йому наговорили всі, що я поганий, зіпсова­ний хлопець, і він все більше й більше сторонився мене. А я це почував. Інколи, сховавшися в ку­щах, я стежив за ним, я бачив, як він ходив по алеях, все прискорюючи кроки, і глухо стогнав від нестерпної душевної муки. Тоді моє серце спалахувало жалістю й співчуттям. Одного ра­зу, коли, стиснувши руками голову, він присів на лаву й заридав, я не витерпів і вибіг з кущів на доріжку, піддавшись палкому бажанню ки­нутись на шию батькові. Але, почувши мої кро­ки, він підвів голову, суворо глянув на мене й осадив холодним запитанням:

— Чого тобі?

Мені нічого не потрібно було. Я швидко по­вернувся, соромлячись свого пориву, боячись, щоб батько не прочитав його на моєму збенте­женому обличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицем і гірко заплакав від досади й болю.

З шести років я зазнав уже всього жаху самот­ності.

Сестрі Соні було чотири роки. Я гаряче лю­бив її, і вона відповідала мені такою ж любов’ю, але загальна думка про мене, як запеклого роз­бишаку, встигла поставити між нами високу сті­ну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-своєму галасливо й жваво, стара нянька, що завжди була сонна й завжди з заплющеними очи­ма драла куряче пір’я на подушки, негайно про­кидалася, швидко схоплювала мою Соню й несла до себе, кидаючи на мене сердиті погляди; в та­ких випадках вона завжди нагадувала мені на­шорошену квочку, сам я порівнював себе з хи­жою шулікою, а Соню — з маленьким курчатком. Мені ставало дуже гірко й прикро. Не дивно ж, що скоро я зовсім припинив усякі спроби роз­важати Соню моїми галасливими іграми, а через деякий час мені стало душно, тісно у нас дома й у садку, де я не бачив ні від кого привітності й ласки. Я почав бродяжити.

Вся моя істота тремтіла тоді якимось дивним передчуттям життя.

Мені все здавалось, що десь там, у тому вели­кому і невідомому світі, за старою огорожею са­ду, я щось знайду; здавалось, що я щось мушу зробити і можу зробити, та тільки я не знав, що саме. Я став інстинктивно тікати від няньки з її пір’ям, і від знайомого лінивого шепотіння яб­лунь у нашому маленькому садку, і від дурного стукоту ножів, що робили на кухні котлети. З того часу до інших несхвальних моїх епітетів додалися ще назви вуличного хлопчиська та бро­дяги; та я не звертав на це уваги. Я притерпівся до докорів, і вони стали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спека. Я похмуро слухав зауваження і робив по-своєму. Тиня­ючись вулицями, я вдивлявся по-дитячому ціка­вими очима в невигадливе життя маленького міста з його халупками, прислухався до гудін­ня дротів на шосе, намагаючись вловити, які віс­ті линуть ними з далеких міст, слухав шелест колосся, шепіт вітру на високих гайдамацьких могилах.

Не раз очі мої широко розкривалися, не раз зупинявся я з хворобливим переляком перед картинами життя.

Образ за образом, враження за враженням лягали на душу яскравими плямами; я дізнав­ся і побачив багато такого, чого не бачили діти, старші за мене!

Коли всі вулиці міста стали мені відомі до останніх брудних закутків, тоді я почав загля­датися на каплицю, що виднілася на горі. Спо­чатку я, як полохливе звірятко, підходив до неї з різних боків, все не наважуючись вилізти на гору, про яку йшла така недобра слава. Але в мі­ру того, як я знайомився з місцевістю, передо мною виступали лише тихі могили та зруйнова­ні хрести. Там не було ознак будь-якого життя або присутності людей. Все було якесь смиренне, тихе, занедбане, порожнє. Тільки сама каплиця дивилася, насупившись, порожніми вікнами, ніби думаючи якусь сумну думку. Мені схоті­лося оглянути її, подивитися всередину, щоб пе­реконатися остаточно, що й там нема нічого, крім пороху. Але самому було і страшно, і не­зручно починати таку справу, тому я набрав на вулицях міста невеличкий загін з трьох шибени­ків, пообіцявши їм у нагороду булок та з нашого саду яблук.

Розділ III. Нові знайомі

Ми вирушили в екскурсію по обіді і, підійшов­ши до гори, почали видиратися по глинястих проваллях, поритих лопатами й весняними струмками. Провалля оголювали схили гір і де-не-де видно було, як з глини стирчали білі зо­тлілі кістки. В одному місці видно було дерев’я­ну труну, в іншому — щирив зуби людський че­реп.

Нарешті, допомагаючи один одному, ми швидко видряпалися на гору з останнього про­валля. Сонце починало схилятися до заходу. Його косе проміння м’яко золотило зелену тра­вичку старого кладовища, грало на старих похи­лених хрестах, переливалося на уцілілих вікнах каплиці. Було тихо; віяло спокоєм і глибоким миром занедбаного кладовища. Тут ми вже не бачили ані черепів, ані кісток, ані трун. Зелена свіжа трава рівним покровом з любов’ю прихо­вувала жах смерті.

Ми були самі; лише горобці порпалися нав­коло та ластівки безшумно влітали й вилітали у вікна старої каплиці, що стояла, якось тужно похнюпившись, серед порослих травою могил, скромних хрестів та напівзруйнованих кам’яних гробниць, оповитих густою зеленню, де майорі­ли барвисті голівки жовтців, кашки й фіалок.

— Нема нічого, — сказав один з хлопців, що були зі мною.

— Сонце заходить, — промовив другий, див­лячись на сонце, яке не заходило ще, а стояло над горою.

Двері каплиці були міцно забиті; вікна були високо над землею; проте з допомогою товари­шів я сподівався вилізти на вікно і заглянути всередину каплиці.

— Не треба! — гукнув один з моїх супутни­ків, раптом втративши всю свою сміливість, і схо­пив мене за руку.

— Іди геть, бабо! — крикнув старший з на­шої армії, охоче підставляючи мені спину.

Я сміливо вліз на неї, потім він випростався, і я став на його плечі.

Так я легко дістав рукою раму і, переконав­шися, що вона міцна, підтягся до вікна й сів на нього.

— Ну, що ж там? — питали мене знизу з гострою цікавістю.

Я мовчав. Перехилившись через підвіконник, я заглянув усередину каплиці: звідти війнула на мене урочиста тиша покинутого храму. Середи­на цієї високої вузької будівлі була позбавлена будь-яких прикрас. Промені вечірнього сонця, вільно вливаючись у відчинені вікна, розма­льовували яскравим золотом старі, обідрані сті­ни. Я побачив внутрішній бік замкнутих дверей, завалені хори, старі зотлілі колони, що ніби по­хилилися під надмірною вагою. Кутки були за­ткані павутинням, і там було особливо темно, як буває звичайно в кутках старих будівель. Од вікна до підлоги здавалося набагато далі, ніж до трави знадвору. Я дивився неначе в глибоку яму і спочатку ніяк не міг розгледіти, що це за дивні речі валяються на підлозі.

Тим часом моїм товаришам набридло стояти внизу і чекати від мене звісток; тоді один з них, проробивши те саме, що і я раніше, повис поруч зі мною, тримаючись за віконну раму.

— А он там що таке? — з цікавістю показав він на темну річ поряд з престолом.

— Попівська шапка.

— Ні, відро.

— Навіщо ж тут відро?

— Може, в ньому було колись вугілля для кадила[4].

— Ні, це справді шапка, а проте, можна по­дивитися. Давай прив’яжемо до рами пояс, і ти по ньому спустишся.

— Аякже! Так і спущуся! Лізь сам, коли хо­чеш.

— Ну, що ж! Думаєш, не полізу?

— І лізь собі!

Діючи зопалу, я міцно зв’язав два ремінці, зачепив їх за раму і, віддавши один кінець то­варишеві, сам повис на другому. Коли моя нога торкнулася підлоги, я здригнувся, але, глянув­ши на обличчя мого приятеля, що співчутливо схилялося до мене, я знову підбадьорився. Стук підбора задзвенів під стелею, залунав у порож­ній каплиці по темних кутках. Кілька горобців пурхнули з насиджених місць на хорах і виле­тіли у велику дірку в даху. Зі стіни, на вікнах якої ми сиділи, раптом глянуло на мене суворе обличчя з бородою в терновому вінку. Це схи­лялося з-під самої стелі величезне розп’яття.

Мені було моторошно; очі мого друга блища­ли жагучою цікавістю і співчуттям.

— Ти підійдеш? — спитав він тихо.

— Підійду, — відповів я також тихо, наби­раючись сміливості. Але в цю хвилину трапило­ся щось зовсім несподіване.

Спочатку почувся гуркіт і шум штукатурки, що обвалилася на хорах. Щось завовтузилося вгорі, труснуло в повітрі хмарою пороху, і щось велике, сіре, змахнувши крилами, знялося до діри в даху. Каплиця на мить неначе потемніла. Величезна стара сова, стурбована нашою метуш­нею, вилетіла з темного кутка, майнула на тлі блакитного неба і метнулася геть.

На мене напав судорожний страх.

— Піднімай! — гукнув я товаришеві, ухо­пившись за ремінь.

— Не бійся, не бійся! — заспокоював він, готуючись підняти мене на світло дня і сонця.

Але раптом обличчя його перекосилося від жаху; він зойкнув і вмить зник, стрибнувши з вікна. Я інстинктивно оглянувся і побачив дивне явище, що, проте, більше вразило мене, ніж перелякало.

Те темне, про що ми сперечалися, — шапка чи відро, і, як потім виявилося, було горщи­ком, — майнуло в повітрі і на моїх очах зникло під престолом.

Я встиг тільки розглянути неясний обрис не­величкої, наче дитячої, руки.

Важко переказати мої почуття в ту хвили­ну; почуття, що я пережив тоді, не можна на­віть назвати страхом. Я був на тому світі. Звід­кілясь, ніби з іншого світу, протягом кількох секунд долітало до мене швидке, дрібне, три­вожне тупотіння трьох пар дитячих ніг. Але швидко затихло й воно. Я був один, неначе в труні, серед якихось дивних і незрозумілих явищ.

Час для мене не існував, тому я не міг ска­зати, чи швидко я почув під престолом стрима­ний шепіт.

— Чому ж він не лізе назад?

— Бачиш, злякався.

Перший голос здався мені зовсім дитячим, другий міг належати хлопчикові мого віку. Ме­ні навіть здалося, що в щілині старого престолу блиснуло двоє чорних очей.

— Що ж він тепер робитиме? — почувся знову шепіт.

— А ось почекай, — відповів голос хлоп­чика.

Під престолом щось дуже завовтузилося, він навіть ніби похитнувся, і в ту ж мить з-під нього виринула постать.

Це був хлопчик років дев’яти, більший від мене на зріст, худорлявий і тонкий, як комишинка. Одягнений він був у брудну сорочечку, руки тримав у кишенях вузеньких і коротень­ких штанців. Темне кучеряве волосся куйовди­лося над чорними задумливими очима.

Хоч незнайомий, що з’явився таким несподі­ваним та дивним способом, підходив до мене з тим недбало-задерикуватим виглядом, з яким завжди на нашому базарі підходили один до одного хлопчаки, збираючись битися, але все ж таки, побачивши його, я дуже підбадьорився. Я підбадьорився ще дужче, коли з-під того ж престолу, або, вірніше, з люка в підлозі каплиці, на якому стояв престол, позаду хлопчика з’яви­лося ще одне брудне личко — обрамлене біля­вим волоссям, що з дитячою цікавістю блискало на мене блакитними очима.

Я трохи відсунувся від стіни і теж сховав руки в кишені. Це було ознакою, що я не боюся ворога і навіть почасти натякаю на моє до нього презирство.

Ми стали один проти одного й обмінялися поглядами. Оглянувши мене з голови до ніг, хлопчисько спитав:

— Ти чого тут?

— Так, — відповів я. — Тобі яке діло?

Мій супротивник повів плечем, ніби наміря­ючись вийняти руку з кишені й ударити мене.

Я й оком не моргнув.

— Ось я тобі дам! — погрозив він.

Я випнув груди наперед.

— Ну, вдар! Спробуй!

Момент був критичний; від нього залежало, як складуться наші взаємини. Я чекав… але й мій супротивник, окинувши мене таким самим допитливим поглядом, не ворушився.

— Я, брат, і сам… теж… — сказав я, але вже миролюбніше.

Тим часом дівчинка, впершись маленькими рученятами в підлогу каплиці, намагалася теж видертися з люка. Вона падала, знову підводи­лася і нарешті попростувала нетвердими крока­ми до хлопчиська. Підійшовши близько до ньо­го, вона міцно вхопилася за нього і, пригорнув­шись, подивилась на мене здивованими і трохи переляканими очима. Це вирішило кінець спра­ви; стало цілком ясно, що в такому стані хлоп­чисько не міг битися, а я, звичайно, теж був над­то великодушним, щоб скористатися з його не­зручного становища.

— Як тебе звуть? — спитав хлопчик, по­гладжуючи рукою біляву голівку дівчинки.

— Вася. А ти хто такий?

— Я Валек… я тебе знаю: ти живеш у саду над ставком. У вас великі яблука.

— Це правда, яблука у нас добрі. Може, хо­чеш?

Я витяг з кишені двоє яблук, призначених моїй армії, що ганебно втекла; одне я дав Валекові, а друге простяг дівчинці. Але вона заховала своє личко, притулившись до Валека.

— Боїться, — сказав той і сам передав яблу­ко дівчинці. — Навіщо ти вліз сюди? Хіба ж я коли лазив у ваш садок? — спитав він потім.

— Що ж, приходь! Я буду радий, — відповів я привітно. Відповідь ця збила Валека з пантелику; він замислився.

— Я тобі не компанія, — сказав він сумно.

— Чому ж? — спитав я, дуже вражений сумним тоном, яким були сказані ці слова.

— Твій батько — пан суддя.

— Ну і що ж з того? — здивувався я щи­ро. — Адже ти гратимешся зі мною, а не з бать­ком.

Валек похитав головою.

— Тибурцій не пустить, — сказав він, і на­чебто це ім’я нагадало йому щось, він раптом схопився. — Послухай… Ти, здається, славний хлопець, та все-таки тобі краще піти. Якщо Ти­бурцій тебе застане, погано буде.

Я погодився, що мені справді час іти. Остан­ні промені сонця відходили вже крізь вікна кап­лиці, а до міста було неблизько.

— Як же мені звідси вийти?

— Я тобі покажу дорогу, ми підемо разом.

— А вона? — ткнув я пальцем на нашу ма­леньку даму.

— Маруся? Вона теж піде з нами.

— Як, у вікно?

Валек замислився.

— Ні, от що: я тобі допоможу вилізти на вікно, а самі ми вийдемо іншим ходом.

З допомогою мого нового приятеля я видря­пався до вікна. Відв’язавши ремінь, я обкрутив його навколо рами і, тримаючись за обидва кін­ці, повис у повітрі. Потім, випустивши один кі­нець, я стрибнув на землю і висмикнув ремінь. Валек і Маруся чекали мене вже під стіною, на­дворі.

Сонце тільки-но сіло за гору. Місто потонуло в лілово-туманній тіні, і тільки верхів’я висо­ких тополь на острові яскраво вирізнялися червоним золотом, забарвлені останнім промінням заходу. Мені здавалося, що з того часу, як я прийшов сюди, на старе кладовище, минуло не менше доби, що це було вчора.

— Як гарно! — сказав я, охоплений свіжі­стю вечора і вдихаючи на повні груди вогку його прохолоду.

— Сумно тут, — з тугою промовив Валек.

— Ви всі живете тут? — спитав я, коли ми втрьох почали спускатися з гори.

— Тут.

— А де ж ваш дім?

Я не міг собі уявити, що такі ж, як і я, діти можуть жити без «дому».

Валек усміхнувся з властивим йому сумним виглядом і нічого не відповів.

Ми обминули круті обвали, бо Валек знав зручніший шлях. Пройшли між камінням по ви­сохлому болоту, перейшовши через струмок по тонких кладках, ми опинилися біля підніжжя гори, на рівнині. Тут треба було розлучитися. Потиснувши руку моєму новому знайомому, я простяг її також і дівчинці. Вона ласкаво пода­ла мені свою крихітну ручку і, дивлячися знизу вверх блакитними очима, спитала:

— Ти прийдеш до нас знову?

— Прийду, — відповів я, — обов’язково.

— Що ж, — сказав задумливо Валек, — і справді, приходь, тільки в такий час, коли наші будуть у місті.

— Хто це «ваші»?

— Та наші… усі… Тибурцій, «професор»… хоча той, мабуть, не заважатиме.

— Добре. Я подивлюся, коли вони будуть у місті, і тоді прийду. А поки що — прощавайте!

— Гей! Послухай! — гукнув мені Валек, коли я відійшов на кілька кроків. — А ти не бу­деш базікати про те, що був у нас?

— Нікому не скажу, — відповів я твердо.

— Ну, ось це добре! А цим твоїм дурням-хлопцям, коли лізтимуть, скажи, що бачив чорта.

— Гаразд, скажу.

— Ну, прощавай!

— Прощавай!

Густі присмерки спустилися над Княжим-Веном, коли я наблизився до паркану нашого саду. Над замком, як намальований, повис серп місяця, засвітилися зірки.

Я хотів уже лізти на паркан, як хтось схо­пив мене за руку.

— Васю, друже, — схвильовано зашепотів мій товариш, що утік. — Як же ти!.. Голубчику!

— А от, як бачиш! А ви всі мене покинули!..

Він спустив очі додолу, але цікавість пере­могла почуття сорому: він спитав знову:

— Що ж там було?

— Що? — відповів я тоном, що не припус­кав сумнівів. — Звичайно, чорти. А ви — боягузи…

І, відмахнувшись від засоромленого товари­ша, я поліз на паркан… Через чверть години я вже спав глибоким сном. І вві сні мені ввижа­лися справжні чорти, які весело вистрибували з люка. Валек ганяв їх лозиною, а Маруся весе­ло блищала оченятами, сміялася і плескала в долоні.

Розділ IV. Знайомство триває

З того часу я весь захопився моїм новим зна­йомством. Увечері, лягаючи спати, і вранці, встаючи, я тільки й думав про те, як піду на гору. По вулицях міста я тинявся тепер з єди­ною метою — подивитись, чи тут вся компанія, яку Януш характеризував словами «погане то­вариство». І якщо Тибурцій розглагольствував перед своїми слухачами, а темні особи сновига­ли по базару, я відразу ж біг через болото на го­ру, до каплиці, заздалегідь, наповнивши кишені яблуками, які міг рвати в саду без заборони, та ласощами, які завжди зберігав для своїх нових друзів.

Валек, що взагалі був дуже солідний і ви­кликав у мене повагу своїми манерами дорос­лої людини, приймав ці подарунки просто і зде­більшого відкладав куди-небудь, зберігаючи для сестри, а Маруся щоразу плескала в долоні, і очі її блищали щирим захватом; бліде личко дівчинки зашарювалося, вона сміялася, і цей сміх нашої маленької приятельки лунав у на­ших серцях нагородою за цукерки, які ми жерт­вували на її користь.

Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки, проте вона ходила ще по­гано, непевно ступаючи кривими ніжками, і хи­талася, як билинка; руки її були тонкі й прозо­рі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польового дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дні її жит­тя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна і вітер ворушив її біляве волосся, — що ме­ні ставало сумно, і сльози підступали до очей.

Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони були одного віку, але моя Соня була круг­ленька, як пампушка, і пружна, як м’ячик. Во­на так жваво бігала, коли, бувало, розгуляєть­ся, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі красиві плаття, а в темні коси її щодня служниця вплітала червону стрічку.

А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і сміялася дуже рідко; коли ж смія­лася, то сміх її бринів, як малесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже не було чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не було стрічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніж у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів його заплітати, що й робив кожного ранку.

Я був великий розбишака. «У цього мало­го, — говорили про мене старші, — руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я й сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом проро­бив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жвавість і в товариство моїх нових знайо­мих. Навряд чи луна старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки, як у той час, коли я намагався розворушити й захопити сво­їми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавало­ся погано. Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:

— Не треба, вона зараз заплаче.

Справді, коли я розворушив її і примусив бі­гати, Маруся, зачувши мої кроки за собою, рап­том повернулася до мене, підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, подивилася на мене безпорадним, як піймана пташка, погля­дом і голосно заплакала.

Я зовсім розгубився.

— От бачиш, — сказав Валек, — вона не лю­бить гратися.

Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона перестала плакати і, перебираючи рос­линки, щось говорила, звертаючись до золотис­тих жовтців, і підносила до губ сині дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.

— Чому вона така? — спитав я нарешті, вказуючи очима на Марусю.

— Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тоном цілком переконаної людини: — А це, бачиш, від сірого каменю…

— Та-ак, — повторила дівчинка, як слаба луна, — це від сірого каменю.

— Від якого сірого каменю? — перепитав я не розуміючи.

— Сірий камінь висмоктав з неї життя, — пояснив знову Валек, дивлячись, як і раніше, у небо. — Так каже Тибурцій. Тибурцій добре знає.

— Та-ак, — знову відгукнулася тихою луною дівчинка. — Тибурцій усе знає.

Я нічого не розумів у цих загадкових словах, які Валек повторював за Тибурцієм, проте пере­конання Валека, що Тибурцій все знає, вплину­ло на мене. Я підвівся на лікті і глянув на Ма­русю. Вона сиділа так, як посадив її Валек, і так само перебирала квіти; рухи її тонких рук були повільні; глибокі сині очі виділялися на блідо­му обличчі, довгі вії були сплющені. Коли я ди­вився на цю крихітну сумну постать, мені стало ясно, що в словах Тибурція, хоч я й не розумів їхнього значення, — багато гіркої правди. Без­перечно, хтось висмоктує життя з цієї дивної дівчинки, що плаче тоді, коли інші на її місці сміються. Але як же може зробити це сірий ка­мінь?

Це було для мене загадкою, страшнішою за всі примари старого замку. Хоч і жахливі були турки, які конали під землею, та все ж від них віяло старою казкою. А тут щось невідомо страшне було в наявності. Щось безформне, не­вблаганне, тверде й жорстоке, як камінь, схиля­лось над маленькою голівкою, висмоктуючи з неї рум’янці, блиск очей та жвавість рухів. «На­певне, це буває вночі», — думав я, і почуття жалю боляче стискало мені серце.

Під впливом цього почуття я теж зменшив свою жвавість. Пристосовуючись до тихої солід­ності нашої дами, ми вдвох з Валеком, посадив­ши її десь на траві, збирали для неї квіти, різно­кольорові камінці, ловили метеликів, іноді ро­били з цеглин пастки для горобців. Іноді ж, роз­лігшись біля неї на траві, дивилися в небо, як пливуть хмари високо над кошлатим дахом кап­лиці, розповідали Марусі казки або розмовляли.

Ці розмови з кожним днем зміцнювали нашу з Валеком дружбу, що росла, незважаючи на різку протилежність наших характерів. Моя по­ривчаста жвавість була зовсім протилежною його сумній солідності, і він викликав Мою по­шану своїм незалежним тоном, яким говорив про старших. Крім того, він часто розповідав ме­ні багато нового, про що я раніше й не думав. Чуючи, як він говорить про Тибурція, ніби про товариша, я спитав:

— Тибурцій — твій батько?

— Не знаю, — відповів він задумливо, наче це питання не спадало йому на думку.

— Він тебе любить?

— Так, любить, — сказав Валек вже далеко певніше. — Він завжди піклується про мене, і знаєш, іноді він цілує мене і плаче…

— І мене любить, і теж плаче, — додала Ма­руся з виразом дитячої гордості.

— А мене батько не любить, — промовив я сумно. — Він ніколи не цілував мене… Він не­хороший.

— Неправда! Неправда! — заперечив Ва­лек. — Ти не розумієш. Тибурцій краще знає. Він каже, що суддя — найкраща людина в місті. Твій батько, знаєш… Він засудив навіть одного графа… .

— Так, це правда… граф дуже сердився, я чув.

— Ну, от бачиш! Адже графа засудити не жарт.

— Чому?

— Чому? — перепитав Валек, трохи збенте­жений. — Тому що граф — не проста людина… Граф робить, що хоче, і їздить у кареті, і потім… у графа гроші; він дав би іншому судді грошей, і той би його не засудив, а засудив би бідного.

— Так, це правда. Я чув, як граф кричав у нас у квартирі: «Я вас усіх можу купити й продати!»

— А суддя що?

— Батько каже йому: «Йдіть від мене геть!»

— Ну, от, от! І Тибурцій каже, що він не боїться прогнати багатого, а коли до нього при­йшла стара Іваниха на милиці, він звелів при­нести їй стільця. От він який!

Все це примусило мене глибоко замислитися. Валек показав мені мого батька з такого боку, з якого мені ніколи не спадало на думку гляну­ти на нього: слова Валека торкнули в моєму серці струну синівської гордості. Мені було при­ємно слухати похвали моєму батькові; та ще від імені Тибурція, який «все знає», але разом з тим здригнулася в моєму серці нота щемливої любові, змішаної з гіркою свідомістю, що ніколи батько не полюбить мене так, як Тибурцій лю­бить своїх дітей.

Розділ V. Між «сірим камінням»

Минуло ще кілька днів. Членів «поганого то­вариства» не було видно в місті, і я даремно вештався, нудьгуючи, по вулицях, чекаючи їх­ньої появи, щоб бігти на гору. Я зовсім занудь­гував, бо не бачити Валека і Марусю стало вже для мене великою втратою. Та от коли якось я йшов, похнюпивши голову, курною вулицею, Ва­лек раптом поклав мені на плече руку.

— Чого ти перестав до нас ходити? — спи­тав він.

— Я боявся… Ваших не видно в місті.

— А-а… Я не здогадався сказати тобі: на­ших нема, приходь… А я подумав зовсім інше…

— А що?

— Подумав, що тобі уже набридло.

— Ні, ні!.. Я, брат, зараз прибіжу, — поспі­шив я, — навіть і яблука зі мною.

При згадці про яблука Валек швидко повер­нувся до мене, ніби хотів щось сказати, але не сказав нічого, а тільки глянув на мене дивним поглядом.

— Нічого, нічого! — відмахнувся він, ба­чачи, що я дивлюся на нього вичікуючи. — Йди просто на гору, а я тут ще зайду кудись — спра­ва є. Я тебе дожену на дорозі.

Я пішов тихо і часто оглядався, чекаючи, що Валек мене дожене; проте я встиг зійти на го­ру і підійшов до каплиці, а його все не було! Я зупинився не розуміючи: перед очима було лише кладовище, пустинне, тихе, без будь-яких ознак людського життя — тільки горобці цвірінчали на волі та густі кущі черемхи, козолисту та бузку, тулячися до південної стіни кап­лиці, про щось тихо шепотілися густим темним листям.

Я озирнувся навкруги. Куди ж мені тепер іти? Очевидячки, треба дочекатися Валека. А поки що я ходив між могилами, знічев’я при­глядаючись до них і намагаючись розібрати стерті написи на порослих мохом могильних каменях. Тиняючись отак від могили до могили, я набрів на просторий напівзруйнований склеп. Дах його був скинутий або зірваний негодою і валявся тут же. Двері були забиті. З цікавості я приставив до стіни старий хрест і, вилізши по ньому, зазирнув усередину. Гробниця була по­рожня, тільки в середині підлоги було вроблено віконну раму зі склом, і крізь це скло зяяла темна порожнеча підземелля.

Поки я розглядав гробницю, дивуючися чуд­ному призначенню вікна, на гору прибіг захека­ний та стомлений Валек. В руках у нього була велика булка, за пазухою щось випиналося, по обличчі стікали краплі поту.

— Ага! — гукнув він, помітивши мене. — Ось де ти! Якби Тибурцій тебе тут побачив, ото б розсердився! Ну, та тепер вже нема чого роби­ти… Я знаю, ти хлопець хороший і нікому не розкажеш, як ми живемо. Ходімо до нас!

— Де ж це, далеко? — спитав я.

— А от побачиш. Йди за мною.

Він розсунув кущі козолисту та бузку і зник у зелені під стіною каплиці; я пішов туди за ним і опинився на невеличкому, твердо втопта­ному майданчику, що зовсім ховався в зелені.

Між стовбурами черемхи побачив у землі досить великий отвір з земляними сходами, які вели вниз. Валек спустився туди, запрошуючи мене за собою, і за кілька секунд ми обидва опи­нилися в темряві, під землею. Узявши мою руку, Валек повів мене якимсь вузьким вогким кори­дором; круто звернувши праворуч, ми раптом увійшли в просторе підземелля.

Я зупинився біля входу, вражений небаче­ним видовиськом. Два струмені світла різко ли­лися згори, виділяючися смугами на темному тлі підземелля; світло це проходило в два вік­на: одне — в підлозі склепу, друге, трохи далі, очевидно, було влаштоване так само; сонячне проміння проникало сюди не прямо, а спочатку відбивалося від стін старих гробниць; воно роз­ливалося в вогкому повітрі підземелля, падало на кам’яні плити підлоги, відбивалося і напов­нювало все підземелля тьмяними відблисками; стіни теж були складені з каміння. Високі ши­рокі колони масивно здіймалися знизу і, розки­нувши на всі сторони свої кам’яні дуги, міцно змикалися вгорі склепистою стелею. На підлозі в освітленому місці сиділо дві постаті. Старий, «професор», схиливши голову і щось бурмочучи про себе, колупав голкою в своєму лахмітті. Він не підвів навіть голови, коли ми зайшли в під­земелля, і коли б не легкі рухи руки, то цю сіру постать можна було б вважати за кам’яну статую.

Під другим вікном сиділа з купкою квітів, перебираючи їх за своєю звичкою, Маруся. Стру­мінь світла падав на її біляву голівку, заливав її всю, але, незважаючи на це, вона неясно ви­різнялася на тлі сірого каміння дивною і ма­ленькою туманною плямочкою, що от-от розпли­веться і зникне. Коли там, угорі, над землею, пробігали хмари, заступаючи сонячне світло, стіни підземелля поринали зовсім у темряві, а потім знову виступали жорстким, холодним камінням, змикаючись міцними обіймами над крихітною постаттю дівчинки. Я мимоволі зга­дав слова Валека про «сірий камінь», що висмо­ктує з Марусі її радість, і почуття забобонного страху закралося в моє серце; мені здавалося, що я відчуваю на ній і на собі невидимий кам’я­ний погляд, пильний та пожадливий.

— Валек! — тихо зраділа Маруся, побачив­ши брата. Коли ж вона помітила мене, в її очах блиснув живий вогник. Я віддав їй яблука, а Ва­лек, розломивши булку, частину подав їй, а дру­гу відніс «професорові». Бідолашний вчений байдуже прийняв цей дарунок і почав жувати, не припиняючи своєї справи. Я переступав з но­ги на ногу і щулився, почуваючи, ніби мене да­вить це сіре склепіння.

— Ходімо… ходімо звідси! — смикнув я Валека. — Відведи її…

— Ходімо, Марусю, нагору, — покликав Ва­лек сестру.

І ми втрьох піднялися з підземелля. Валек був ще сумніший і мовчазніший, ніж звичайно.

— Ти в місті лишився для того, щоб купити булок? — спитав я у нього.

— Купити? — усміхнувся Валек. — Звід­ки ж у мене гроші?

— Так як же? Ти випрохав?

— Еге ж, випрохаєш!.. Хто ж мені дасть? Ні, брат, я потяг їх з лотка єврейки Сури на ба­зарі! Вона не помітила.

Він сказав це звичайним тоном, лежачи врозтяжку, заклавши під голову руки. Я підвів­ся на лікті і подивився на нього.

— Ти, значить, украв?

— Еге ж!

Я знову відкинувся на траву, і з хвилину ми пролежали мовчки.

— Красти недобре, — вимовив я потім в сум­ній роздумливості.

— Наші всі пішли. Маруся плакала, бо вона була голодна.

— Так, голодна! — з жалісною простодуш­ністю повторила дівчинка.

Я не знав ще, що таке голод, але з останніми словами дівчинки у мене щось перевернулося в грудях, і я подивився на своїх друзів, ніби по­бачив їх уперше. Валек, як і раніше, лежав на траві і замислено стежив за шулікою, що ширяв у небі. Коли я глянув на Марусю, яка обома ру­ками тримала шматок булки, у мене защеміло серце.

— Чому ж, — спитав я з зусиллям, — чому ти не сказав про це мені?

— Я й хотів сказати, а потім роздумав, ад­же у тебе своїх грошей нема.

— Ну так що ж? Я взяв би булок з дому.

— Як, потихеньку?

— Т-так.

— Значить, і ти б теж украв.

— Я… у свого батька.

— Це ще гірше! — з певністю сказав Ва­лек. — Я ніколи не краду у свого батька.

— Ну так я б попрохав… Мені б дали.

— Ну, може, й дали б раз, — де ж напастися на всіх жебраків?

— А ви хіба… жебраки? — спитав я у палим голосом.

— Жебраки! — похмуро відрізав Валек.

Я замовк і за кілька хвилин почав проща­тися.

— Ти вже йдеш? — спитав Валек.

— Так, іду.

Я пішов, бо не міг уже в цей день гратися з моїми друзями безтурботно, як раніше. Чиста дитяча приязнь моя якось затьмарилася. Хоча любов моя до Валека і Марусі не послабшала, але до неї приєднався ще гострий струмінь жа­лю, що доходив до сердечного болю. Вдома я ра­но ліг у ліжко. Уткнувшися в подушку, я гірко плакав, поки міцний сон прогнав своїм повівом моє глибоке горе.

Розділ VI. На сцену з’являється пан Тибурцій

— Добридень! А я вже думав, що ти не при­йдеш більше, — так зустрів мене Валек, коли я другого дня знову з’явився на горі.

Я зрозумів, чому він сказав це.

— Ні, я… я завжди ходитиму до вас, — відповів я рішуче, щоб раз назавжди покінчити з цим питанням.

Валек помітно повеселішав, і обидва ми по­чули себе вільніше.

— Ну що? А де ж ваші? — спитав я. — Все ще не повернулись?

— Ще ні.. Чорти їх знають, де вони запро­пастилися.

Ми весело Заходилися споруджувати хитро­мудру пастку для горобців, для якої я приніс ниток. Нитку ми дали в руки Марусі, і, коли необережний горобець, спокушений зерном, безтурботно стрибав у пастку, Маруся смикала нитку, покришка захляпувала пташку, яку ми потім випускали.

Тим часом опівдні небо насупилося, насуну­ла темна хмара, і під веселий гуркіт грому за­шуміла злива. Спочатку мені дуже не хотілося спускатися в підземелля, а потім, згадавши, що Валек і Маруся живуть там постійно, я переміг неприємне почуття і пішов туди разом з ними. У підземеллі було темно й тихо, але чути було, як угорі перекочувався гучний гуркіт грози, ні­би хтось їздив там на величезному возі бруків­кою.

За кілька хвилин я призвичаївся до підзе­мелля, і ми весело прислухалися, як земля при­ймала широкі потоки зливи; гомін, сплески і часті розкоти настроювали наші нерви, викли­кали пожвавлення, що вимагало виходу.

— Давайте грати в піжмурки, — запропо­нував я.

Мені зав’язали очі; Маруся дзвеніла слаб­кими переливами свого жалісного сміху і ляпа­ла по кам’яній підлозі непроворними ніжками, а я вдавав, що не можу спіймати її, як раптом наштовхнувся на чиюсь мокру постать і в ту ж хвилину почув, що хтось схопив мене за ногу. Міцна рука підняла мене з підлоги, і я повис у повітрі додолу головою. Пов’язка з очей моїх впала.

Тибурцій, мокрий і лютий, ще страшніший від того, що я дивився на нього знизу, тримав мене за ногу і дико повертав очима.

— Це ще що, га? — суворо питав він, дивля­чись на Валека. — Ви тут, я бачу, весело прово­дите час… Завели приємну компанію…

— Пустіть мене! — сипів я, дивуючися, що і в такому незвичному становищі я все-таки мо­жу розмовляти, але рука Тибурція ще міцніше стисла мою ногу.

— Відповідай! — звернувся він знову грізно до Валека, який в цьому скрутному становищі стояв, засунувши в рота два пальці, начебто на доказ того, що відповідати йому рішуче нема чого.

Я помітив лише, що він з великим співчут­тям стежив за моєю нещасною постаттю, що хи­литалась, наче маятник, у повітрі.

Пан Тибурцій підняв мене і глянув в облич­чя.

— Еге-ге! Пан суддя, якщо мене не обма­нюють очі… Навіщо це ви зволили завітати сюди?

— Пусти! — вимовив я уперто. — Зараз же відпусти! — І при цьому я зробив інстинктив­ний рух, ніби збираючися тупнути ногою, але від цього тільки заборсався в повітрі.

Тибурцій зареготав.

— Ого-го! Пан суддя зволять сердитися… Ну, та ти мене ще не знаєш. Я — Тибурцій. Я ось повішу тебе над вогником і засмажу, як порося.

Розпачливий вигляд Валека ніби підтверд­жував думку про можливість такого сумного кінця. На щастя, на визволення наспіла Маруся.

— Не бійся, Васю, не бійся! — підбадьорила вона мене, підійшовши до самих ніг Тибурція. — Він ніколи не смажить хлопчиків на вогні… Це неправда!

Тибурцій швидким рухом повернув мене і поставив на ноги; при цьому я трохи не впав, бо в мене закрутилася голова, але він підтримав мене рукою і потім, сівши на дерев’яний оцупок, поставив мене між колін.

— І як це ти сюди потрапив? — продовжу­вав він допитувати. — Чи давно?.. Кажи ти! — звернувся він до Валека, бо я нічого не відпо­вів.

— Давно, — відповів той.

— А як давно?

— Днів з шість.

Здалося, ця відповідь дала панові Тибурцію деяке задоволення.

— Ого, шість днів! — промовив він, повер­таючи мене обличчям до себе. — Шість днів — багато часу. І ти й досі нікому ще не розбазікав, куди ходиш?

— Нікому.

— Правда?

— Нікому, — повторив я.

— Похвально!.. Можна сподіватися, що не розбазікаєш і надалі. А втім, я завжди вважав тебе за порядного хлопця, стріваючи на вулиці. Справжній «вуличник», хоча й «суддя»… А нас судитимеш? Скажи!

Він говорив досить добродушно, але я все-таки почував себе дуже ображеним і тому від­повів сердито:

— Я зовсім не суддя. Я — Вася.

— Одне одному не заважає, і Вася теж мо­же бути суддею — не тепер, так потім… Це вже, брат, так ведеться здавна. От бачиш: я — Тибурцій, а він — Валек. Я — жебрак, і він — жебрак! Я, якщо вже казати одверто, краду, і він крастиме. А твій батько мене судить, — ну, і ти коли-небудь судитимеш… ось його!

— Не судитиму Валека, — заперечив я по­хмуро. — Неправда!

— Він не судитиме, — насупилася і Маруся, переконливо відхиляючи від мене жахливу пі­дозру.

Дівчинка довірливо притулилась до ніг цієї потвори, а він ласкаво пригладив жилавою ру­кою її біляве волосся.

— Ну, цього ти наперед не кажи, — сказала чудна людина, звертаючись до мене таким то­ном, ніби вона розмовляла з дорослим. — Не ка­жи, друже!.. Кожному своє, кожен іде своєю стежкою, і хто знає… може, це й добре, що твоя стежка пролягла через нашу. Для тебе добре, то­му що краще мати в грудях шматочок людсько­го серця, ніж холодний камінь, — розумієш?

Я не розумів нічого, та все ж таки вп’явся очима в обличчя дивної людини, очі пана Тибурція пильно вдивлялися в мої.

— Не розумієш, звичайно, бо ти ще малий… Тому скажу тобі коротко: якщо колись дове­деться тобі судити ось його, то згадай, що коли ви обидва були дурнями і гуляли разом, — то вже тоді ти йшов по дорозі в штанях і з добрим запасом харчів, а він біг своєю дорогою голо­дранцем і з порожнім пузом, а втім, — сказав він, різко змінюючи тон, — запам’ятай добре от що: коли ти прохопишся своєму судді або хоч птиці, яка пролітає повз тебе в полі, про те, що ти тут бачив, то не бути мені Тибурцієм Драбом, якщо я тебе не повішу на цей камінь за но­ги і не зроблю з тебе копченого окосту. Це ти, сподіваюся, зрозумів?

— Я не скажу нікому… я… Можна мені знову прийти?

— Приходь, дозволяю… Але з умовою… Я вже сказав тобі відносно окосту. Пам’ятай!

Він відпустив мене, а сам розтягся із втом­леним виглядом на довгій лаві, що стояла біля стінки.

— Візьми он там, — показав він Валекові на великий кошик, який він, увійшовши, залишив біля порога, — та розведи вогонь. Ми сьогодні варитимемо обід.

Це вже була не та людина, яка за хвилину до цього лякала мене, вирячивши очі, і не бла­зень, який розважав глядачів за подачки. Він порядкував як господар, голова родини, який повернувся з роботи і віддавав накази сім’ї.

Він здавався дуже втомленим. Одяг його був мокрий від дощу, уся постать виявляла важку втому.

Ми з Валеком жваво взялися до роботи. Ва­лек запалив скалку, і ми пішли в темний кори­дор, що прилягав до підземелля. Там у кутку були звалені куски напівзотлілого дерева, уламки хрестів, старі дошки; з цього запасу ми взяли кілька кусків і, кинувши їх у камін, роз­вели вогник. Потім Валек вже один умілими руками взявся за куховарство. За півгодини у каміні в горщику закипало якесь вариво, і, чекаючи, поки воно поспіє, Валек поставив на триногий, так-сяк збитий столик сковороду, на якій парували шматки смаженого м’яса.

Тибурцій підвівся.

— Готово? — сказав він. — Ну й прекрасно. Сідай, малий, з нами — ти заробив свій обід… Пане вчителю, — гукнув він потім, звертаю­чись до «професора», — кидай голку, сідай до столу!

— Зараз, — вимовив тихим голосом «профе­сор», здивувавши мене цією свідомою відповід­дю.

Старий встромив голку в лахміття і бай­дуже, з тьмяним поглядом сів на один з дере­в’яних оцупків, що заміняли в підземеллі стільці.

Марусю Тибурцій тримав на руках. Вона і Валек їли з жадністю, яка ясно вказувала, що м’ясна страва була для них небаченою розкіш­шю. Маруся обсмоктувала навіть свої засмаль­цьовані пальці. Тибурцій їв не кваплячись і, підкоряючись, очевидно, непереможній потребі говорити, повсякчас звертався до «професора» із своєю розмовою.

Бідний вчений виявляв при цьому дивовиж­ну увагу і, схиливши голову, слухав усе з таким розумним виглядом, наче розумів кожне слово. Іноді навіть він виказував свою згоду кивком голови і тихим мимренням.

— Ось як небагато треба людині, — казав Тибурцій, — чи не правда? От ми й ситі, і тепер нам лишається тільки подякувати богові та клеванському ксьондзові…

— Ага, ага! — підтакував «професор».

— Ось ти підтакуєш, а сам не розумієш, до чого тут клеванський ксьондз, — адже я тебе знаю. А проте, коли б не було клеванського ксьондза, у нас не було б смаженини і ще дечого.

— Це вам дав клеванський ксьондз? — спи­тав я, згадавши раптом кругле, добродушне об­личчя ксьондза, який бував у батька.

— У цього малого допитливий розум, — вів далі Тибурцій, звертаючись, як і раніше, до «професора». — Справді, його священство дав нам усе це, хоча ми у нього і не просили, і на­віть, можливо, не лише його ліва рука не знала, що дає права, але й обидві руки не мали про це найменшого уявлення…

З цієї дивної та заплутаної мови я зрозумів лише, що засіб придбання був не зовсім звичай­ний, а тому не витримав і ще раз запитав:

— Як! Ви це взяли… самі?

— Малий не позбавлений проникливості, — як і раніше, вів далі Тибурцій. — Шкода тільки, що він не бачив ксьондза: черево у нього, як справжня сорокова діжа і, значить, обжерли­вість йому дуже шкодить. У той же час, ми всі тут страждаємо від того, що надмірно худі, а тому деяку кількість провізії не можемо вва­жати для себе зайвою… Чи не так я кажу?

— Ага, ага! — замислено промимрив «про­фесор».

— Ну от! Цього разу ви висловили свою думку дуже доречно, а то вже я починав дума­ти, що у цього малого розум жвавіший, ніж у де­яких вчених… А втім, — звернувся він до ме­не, — ти ще дурний і багато чого не розумієш. А ось вона розуміє. Скажи, моя Марусю, чи добре я зробив, що приніс тобі смаженю?

— Добре! — відповіла дівчинка, злегка бли­снувши бірюзовими оченятами. — Маня була голодна.

Надвечір цього дня я із затуманеною голо­вою задумливо повертався до себе. Дивні розмо­ви Тибурція на жодну хвилину не захитали в мене переконання, що «красти недобре». Навпа­ки, хворобливе почуття, яке я мав раніше, ще збільшилося. Жебраки, злодії… у них нема до­му!.. Від людей я давно вже знав, що з усім цим поєднується презирство. Я навіть відчував, як з глибини моєї душі підводиться гіркота презир­ства до моїх маленьких друзів, але я інстинк­тивно захищав мою приязнь від цієї гіркоти. І наслідок — жаль до Валека і до Марусі збіль­шився та загострився, але прихильність не зни­кла. Переконання, що «красти недобре», лиши­лося. Та коли уява моя малювала жваве личко моєї приятельки, яка обсмоктувала свої зас­мальцьовані пальчики, я радів її радістю і ра­дістю Валека.

У темній алеї саду я ненароком натрапив на батька. Він, як звичайно, похмуро ходив з кін­ця в кінець із звичним, дивним, начебто затуманеним поглядом. Коли я опинився біля нього, він узяв мене за плече:

— Відкіля це?

— Я… гуляв…

Він пильно глянув на мене, хотів щось ска­зати, але погляд його знову затьмарився, і, мах­нувши рукою, він пішов по алеї. Мені здається, що я й тоді розумів значення цього жесту.

«А, байдуже. Її вже нема!..»

Я збрехав ледве чи не вперше в житті.

Я завжди боявся батька, а тепер і поготів. Тепер я носив у собі цілий світ неясних питань та почуттів. Чи міг він зрозуміти мене? Чи міг я зізнатися йому в чомусь, не зраджуючи своїх друзів? Я тремтів при думці, що батько дізнаєть­ся коли-небудь про моє знайомство з «поганим товариством», але зрадити Валека і Марусю я був, неспроможний. Якби я зрадив їх, порушив слово, що дав, то не міг би при зустрічі підвести на них очей від сорому.

Розділ VII. Восени

Надходила осінь. Були жнива; листя на де­ревах жовкло. Разом з тим наша Маруся поча­ла хворіти.

Вона ні на що не скаржилася, тільки все худла: личко її все блідло й блідло, очі потем­нішали, стали великими, повіки підіймалися важко.

Тепер я міг приходити на гору, незважаючи на те, що члени «поганого товариства» були до­ма. Я зовсім звик до них і став на горі своєю людиною. Підозрілі молоді люди робили мені з берестка луки та самостріли; високий юнкер з червоним носом крутив мене в повітрі, як тріску, привчаючи до гімнастики. Тільки «про­фесор», як завжди, був заглиблений в свої складні міркування.

Усі ці люди мешкали окремо від Тибурція, який займав з «сім’єю» описане вище підземелля.

Осінь все більше набирала своїх прав. Небо частіше вкривалося хмарами, все навколо тану­ло в туманних присмерках, і потоки дощу шум­но лилися на землю, відгукуючись одноманіт­ним і сумним гулом у підземеллях. Мені було дуже важко вириватися з дому в таку негоду; а втім, я намагався піти, тільки непомітно. Ко­ли ж повертався додому ввесь мокрий, то сам розвішував одяг проти каміна, смирненько ля­гав спати і філософськи мовчав під цілим гра­дом докорів, що лилися на мене з вуст няньок та служниць.

Щоразу, приходячи до своїх друзів, я помі­чав, що Маруся все більше хиріє. Тепер вона зовсім вже не виходила на повітря, і сірий камінь — темне мовчазне страховище підземел­ля — продовжував безперервно свою страшну роботу, висмоктуючи життя з маленького тіль­ця. Дівчинка здебільшого лежала в постелі, а ми з Валеком намагалися з усієї сили розважи­ти її й потішити, щоб викликати тихі переливи її слабенького сміху.

Тепер, коли я остаточно зжився з «поганим товариством», сумна усмішка Марусі була для мене майже такою ж дорогою, як усмішка сест­ри, але тут ніхто й ніколи не закидав мені мою зіпсованість; тут не було бурчливої няньки, тут я був потрібний — я відчував, що моя поява завжди викликає рум’янець радості на щоках дівчинки. Валек обнімав мене, як брата, і навіть Тибурцій часом дивився на нас трьох якимись дивними очима, в яких щось мерехтіло, наче сльоза.

На деякий час небо знову прояснилося, зни­кли хмари, і над просохлою землею, востаннє перед зимою, засяяли сонячні дні. Ми щодня ви­носили Марусю нагору, і тут вона немов ожива­ла; дівчинка дивилася навколо широко роз­критими очима, на щоках жеврів рум’янець; здавалося, вітер, що обдував її своїми свіжими помахами, повертав їй частинку життя, вкра­деного сірим камінням підземелля. Але це тривало недовго…

Тим часом над .моєю головою також стали збиратися хмари. Якось, коли я, як звичайно, вранці проходив алеями садка, я побачив на одній з них батька, а поруч з ним старого Яну­ша. Старий улесливо вклонявся і щось говорив, а батько стояв з похмурим виглядом, і на його чолі різко відзначалася зморшка нетерплячого гніву. Нарешті він простяг руку, наче відсторо­нюючи Януша з свого шляху, і мовив:

— Ідіть собі! Ви просто старий плетун!

Старий якось заморгав і, тримаючи шапку в руках, знову забіг наперед і загородив батько­ві дорогу. Очі батька гнівно блиснули. Януш го­ворив тихо, і слів його не було чути, проте урив­часті фрази батька долітали ясно, падаючи ніби удари нагайки.

— Не вірю жодному слову… Що вам треба від цих людей? Де докази?.. Словесних доносів я не слухаю, а письмовий ви повинні довести… Мовчати! Це вже моя справа… Не бажаю й слу­хати.

Нарешті він так рішуче відсторонив Януша, що той більше не насмів набридати йому; бать­ко звернув у бічну алею, а я побіг до хвіртки.

Я дуже не полюбляв цього старого пугача, і тепер серце моє здригнулося від передчуття. Я зрозумів, що підслухана розмова стосується моїх друзів, і, можливо, також і мене. Тибурцій, якому я розповів про цей випадок, жахливо скривився:

— У-ух, малий, яка неприємна новина!.. О клята стара гієна!

— Батько його прогнав! — сказав я, щоб утішити Тибурція.

— Твій батько, малий, найкращий суддя на світі. У нього є серце; він багато знає… Можли­во, він вже знає все, що може сказати йому Януш, але він мовчить; він не вважає за потріб­не цькувати старого беззубого звіра в його ос­танньому барлозі… Але, малий, як би тобі пояс­нити це? Твій батько служить панові, ім’я яко­го — закон. У нього є очі і серце лише до того часу, поки закон спить собі на полицях; коли ж цей пан зійде звідти і скаже батькові: «Ану-бо, суддя, чи не взятися нам за Тибурція Драба, або як там його звуть?» І з тієї миті суддя одра­зу зачиняє своє серце ключем, і тоді у судді такі тверді лапи, що швидше світ повернеться в ін­ший бік, ніж пан Тибурцій вивернеться з його рук… Розумієш ти, малий?.. Усе моє лихо в то­му, що з законом вийшла в мене колись уже давно сутичка… себто, розумієш, несподівана сварка… Ох, малий, це була дуже велика свар­ка!

При цих словах Тибурцій встав, узяв на ру­ки Марусю і, відійшовши з нею в найдальший куток, почав цілувати її, пригортаючись своєю потворною головою до її маленьких грудей. Я лишився на місці і довго стояв не рухаючись, під враженням дивних слів дивної людини.

Незважаючи на мудровані і незрозумілі зво­роти, я чудово схопив суть того, що казав про батька Тибурцій, і постать батька в моїй уяві ще виросла, набула ореолу грізної, але симпа­тичної сили і навіть якоїсь величності, але ра­зом з тим посилювалося і інше, гірке почуття…

«Ось він який, — думав я. — Та, проте, він мене не любить».

Розділ VIII. Лялька

Ясні дні минули, і Марусі знову погіршало. Хоч що ми вигадували, аби розважити її, вона однаково дивилася байдуже своїми великими, потемнілими й нерухомими очима, і ми давно вже не чули її сміху. Я почав носити в підзе­мелля свої іграшки, але й вони розважали дівчинку лише на короткий час. Тоді я вирішив звернутися до своєї сестри Соні.

У Соні була велика лялька з яскраво розма­льованим обличчям і розкішним лляним волос­сям — подарунок покійної мами. На цю ляльку я покладав великі надії і тому, відкликавши сестру в бічну алейку саду, попросив дати мені тимчасово цю ляльку… Я так переконливо просив її про це, так жваво змалював їй бідну, хво­ру дівчинку, у якої ніколи не було своїх ігра­шок, що Соня, яка спочатку міцно пригортала ляльку до себе, віддала мені її і обіцяла протя­гом двох-трьох днів гратися іншими іграшками, нічого не згадуючи про ляльку.

Враження від цієї нарядної фаянсової пан­ночки на нашу хвору перевищило всі мої споді­вання. Маруся, яка в’янула, немов квітка восе­ни, здавалося, раптом знову ожила. Вона так міцно обнімала, так дзвінко сміялася, розмов­ляючи з своєю новою знайомою!.. Маленька лялька зробила майже чудо: Маруся давно вже не вставала з постелі, а тепер почала ходити, водячи за собою свою біляву доньку, і часом бі­гала, як і раніше, ляпаючи по підлозі слабими ніжками.

Зате я ‘через цю ляльку зазнав дуже багато тривожних хвилин. Насамперед, коли я ніс її за пазухою, прямуючи з нею на гору, по дорозі мені трапився старий Януш, який довго провод­жав мене очима та хитав головою. Потім днів за два старенька няня помітила пропажу і почала нишпорити по кутках, скрізь розшукуючи ляль­ку. Соня намагалася вгамувати її, але своїми наївними запевненнями, що їй лялька не по­трібна, що лялька пішла гуляти, швидко повер­неться, тільки викликала сумніви у служниці і породжувала підозру, що тут не проста про­пажа.

Батько нічого ще не знав, але до нього прихо­див Януш і щось говорив. Батько з ще дужчим гнівом прогнав його; проте в той же день батько зупинив мене на дорозі до садової хвіртки і на­казав залишитися дома. Другого дня повтори­лося те ж саме, і лише через чотири дні я встав рано-вранці і махнув через паркан, поки бать­ко ще спав.

На горі справи були погані. Маруся знову лежала, і їй стало ще гірше: обличчя її горіло дивним рум’янцем, біляве волосся розкидалося по подушці; вона нікого не пізнавала. Поряд з нею лежала бідолашна лялька з рожевими що­ками й дурними блискучими очима.

Я сказав Валекові про свої побоювання, і ми вирішили, що ляльку треба віднести назад, тим більше, що Маруся цього й не помітить. Але ми помилилися: тільки-но я взяв ляльку з рук дів­чинки, яка лежала непритомна, вона відкрила очі, подивилася тьмяним поглядом, ніби не ба­чачи мене перед собою, не усвідомлюючи, що з нею робиться, раптом заплакала тихо-тихо, але разом з тим так жалісно, і на змарнілому личку її майнув вираз такого глибокого горя, що я від­разу перелякано поклав ляльку назад. Дівчин­ка усміхнулася, притиснула ляльку до себе й заспокоїлася. Я зрозумів, що хотів відняти у мого маленького друга першу і останню радість у її недовгому житті.

Валек несміливо подивився на мене.

— Як же тепер буде? — спитав він сумно.

Тибурцій, сидячи на лаві з сумно похнюпле­ною головою, також дивився на мене запитливо. Тому я постарався, по можливості, надати собі безжурного вигляду і сказав:

— Нічого! Нянька, напевне, вже забула.

Та стара не забула. Коли я цього разу по­вертався додому, коло хвіртки мені знову стрів­ся Януш. Соню я застав з заплаканими очима, а нянька кинула на мене сердитий гнітючий погляд і щось шамкотіла беззубим ротом.

Батько спитав мене, куди я ходив, і, вислу­хавши уважно звичайну відповідь, обмежився тим, що повторив мені наказ — ні в якому разі не виходити з дому без його дозволу. Наказ був категоричний і дуже рішучий: не послухатися його я не смів, але й не насмілювався також звернутися до нього по дозвіл.

Минуло чотири нудні дні. Я сумно блукав по саду і з тугою поглядав у бік гори, чекаючи, крім того, грози, яка збиралася над моєю голо­вою. Що буде, я не знав, але на серці в мене бу­ло важко. За все моє життя мене ніхто ще не ка­рав: батько мене не тільки пальцем не торкав, а й жодного різкого слова я ніколи від нього не чув. Тепер мене гнітило важке передчуття.

Нарешті мене покликали до батька, в його кабінет. Я ввійшов і несміливо спинився коло порога. У вікно заглядало сумне осіннє сонце. Батько сидів у своєму кріслі перед портретом матері і не повертався до мене. Я чув тривож­ний стукіт власного серця.

Нарешті він повернувся. Я підвів очі і відра­зу ж спустив їх додолу. Обличчя батька здало­ся мені страшним. Минуло з півхвилини, і про­тягом цього часу я почував на собі важкий і не­порушний, гнітючий погляд.

— Ти взяв у сестри ляльку?

Ці слова упали раптом на мене так виразно й гостро, що я здригнувся.

— Так, — відповів я тихо.

— А знаєш ти, що це — подарунок матері, і який ти мусиш шанувати як святиню?.. Ти украв її?..

— Ні, — сказав я, підводячи голову.

— Як ні? — скрикнув раптом батько, від­штовхуючи крісло. — Ти украв її і відніс… Кому ти відніс її? Кажи!

Він швидко підійшов до мене і поклав мені на плече важку руку. Я з «зусиллям підвів голову і глянув угору. Батькове обличчя було бліде. Я ввесь зіщулився.

— Ну, чого ж ти?.. Кажи! — і рука його ще дужче стисла моє плече.

— Н-не скажу! — відповів я тихо.

— Ні, скажеш! — відрубав батько, і в голосі його пролунала погроза.

— Не скажу, — прошепотів я ще тихше.

— Скажеш, скажеш!

Він повторював це слово придушеним голо­сом, наче воно виривалося у нього з болем та зу­силлям. Я відчував, як тремтить його рука, і все нижче схиляв голову; сльози одна по одній ка­пали з моїх очей на підлогу, та я все повторював ледь чутно:

— Ні, не скажу… ніколи, ніколи не скажу вам… Нізащо!

Цієї хвилини в мені виявився син мого бать­ка. Він не добився б від мене іншої відповіді най­страшнішими муками. У моїх грудях назустріч його погрозам здіймалось усвідомлене знева­жене почуття дитини, яку покинули, і якась жа­гуча любов до тих, хто приголубив мене там, у старій каплиці.

Батько важко зітхнув. Я зіщулився ще дуж­че, гіркі сльози пекли мої щоки. Я чекав.

Я знав, що він страшенно запальний, що цієї хвилини він шаленіє. Що він зробить зі мною? Але мені тепер здається, що я боявся не цього… Навіть цієї страшної хвилини я любив батька і разом з тим почував, що він зараз своїм шале­ним насиллям розіб’є мою любов вщент. Тепер я зовсім перестав боятися. Здається, я чекав і жа­дав, щоб катастрофа нарешті вибухнула… Якщо так… нехай… тим краще — так, тим краще.

Батько знову важко зітхнув. Чи опанував він сам цією несамовитістю, що охопила його, я й досі не знаю. Але в цю критичну хвилину за відчиненим вікном пролунав раптом різкий го­лос Тибурція:

— Еге-ге!.. Мій бідний маленький друг…

«Тибурцій прийшов!» — майнуло в моїй го­лові, але навіть почувши, як затремтіла рука, батька на моєму плечі, я не уявляв собі, щоб поява Тибурція або ще якісь зовнішні обставини могли постати між мною і батьком, могли від­хилити те, що я вважав неминучим.

У той час Тибурцій швидко відчинив вхідні двері і, зупинившись на порозі, в одну мить огля­нув нас обох своїми гострими, рисячими очима.

— Ге-ре! Бачу молодого друга у дуже прик­рому становищі.

Батько зустрів його суворим і здивованим по­глядом, але Тибурцій витримав той погляд спо­кійно. Тепер Тибурцій був серйозний, не кривив обличчя, очі його дивилися особливо сумно.

— Пане суддя! — заговорив він м’яко. — Ви людина справедлива… відпустіть дитину! Малий був у «поганому товаристві», але бачить бог, він не зробив нічого поганого, а якщо його серце ле­жить до моїх обідраних бідолах, то, клянусь, краще накажіть мене повісити, але я не дозво­лю, щоб хлопчик потерпів через це. Ось твоя лялька, малий…

Він розв’язав вузлик і вийняв звідти ляльку.

Рука батька, що стискала моє плече, ослаб­ла. На обличчі з’явився подив.

— Що це значить? — спитав він нарешті.

— Відпустіть хлопчика, — повторив Тибур­цій, і його широка рука любовно погладила мою похилену голову. — Ви нічого не дізнаєтеся від нього погрозами, а проте, я охоче розповім вам усе, що ви хочете знати… Вийдімо, пане суддя, до іншої кімнати.

Батько, дивлячись на Тибурція здивованими очима, послухався. Обидва вони вийшли, а я ли­шився пригнічений почуттями, що переповню­вали моє серце. Цієї хвилини я нічого не міг усві­домити. Був лише маленький хлопчик, в серці якого сколихнули два різних почуття: гнів і любов, так сильно, що це серце скаламутилося. Цей хлопчик був я, і мені самого себе було не­мовбито шкода. Та ще були два голоси, неясні, але жваві, що лунали за дверима…

Я все ще стояв непорушно, коли двері з кабі­нету відчинилися і увійшли обидва співбесідни­ки. Я знову почув на своїй голові чиюсь руку і здригнувся. То рука батька ніжно гладила моє волосся.

Тибурцій взяв мене на руки і посадив у при­сутності батька до себе на коліна.

— Приходь до нас, — сказав він, — батько тебе відпустив попрощатися із моєю дівчинкою. Вона… вона вмерла.

Голос Тибурція затремтів, він чудно замор­гав очима, але відразу встав, поставив мене на підлогу, випростався і швидко пішов з кім­нати.

Я запитливо підвів очі на батька. Тепер переді мною стояла інша людина, та саме в цій лю­дині я знайшов щось рідне, чого даремно шукав раніше. Він дивився на мене своїм звичайним замисленим поглядом, але тепер у цьому погля­ді видно було відтінок здивування і нібито за­питання. Здавалось, буря, яка тільки-но пронес­лася над нами обома, розвіяла важкий туман, що навис над душею батька. І батько лише тепер почав пізнавати в мені знайомі риси свого рід­ного сина.

Я довірливо взяв його руку і сказав:

— Адже я не украв… Соня сама дала мені тимчасово.

— Та-ак, — відповів він задумливо, — я знаю… Я винний перед тобою, хлопчику, і ти постараєшся коли-небудь забути про це, правда?

Я хутко схопив його руку й почав цілувати. Я знав, що тепер ніколи вже він не буде дивитися на мене тими страшними очима, якими дивився кілька хвилин тому, і так довго стриму­вана любов линула цілим потоком в моє серце.

Тепер я його вже не боявся.

— Ти відпустиш мене тепер на гору? — спи­тав я, згадавши раптом запрошення Тибурція.

— Та-ак… Іди, іди, хлопчику, попрощайся!— ласкаво промовив він, все ще з відтінком подиву в голосі. Та, проте, почекай… будь ласка, хлоп­чику, зажди трохи.

Він пішов у свою спальню і через хвилину, вийшовши звідти, сунув мені в руку кілька па­пірців.

— Передай це… Тибурцію. Скажи, що я лас­каво прошу його… зрозумів?.. ласкаво прошу взяти ці гроші… від тебе… Ти зрозумів?.. Та ще скажи, якщо він знає одного тут… Федоровича, то нехай скаже, що цьому Федоровичу краще піти з нашого міста… Тепер іди, хлопчику, іди швидше!..

Я наздогнав Тибурція вже на горі, захекав­шись, нескладно виконав доручення батька.

— Ласкаво просить… батько… — і я почав совати йому в руку передані батьком гроші…

Я не дивився йому в обличчя. Гроші він узяв і похмуро вислухав дальше доручення щодо Фе­доровича.

У підземеллі, в темному кутку, на лаві лежа­ла Маруся. Слово «смерть» не має ще зрозуміло­го значення для дитини, і гіркі сльози лише тепер, коли я побачив це бездушне тільце, стисну­ли мені горло. Моя маленька приятелька лежа­ла серйозна і сумна, з зажуреним витягнутим личком. Закриті очі трохи запали і ще дужче відтінилися синявою. Ротик трохи розкрився з виразом дитячої туги. Маруся наче відповіда­ла цією гримаскою на наші сльози.

«Професор» стояв у головах і байдужливо хитав головою. Хтось у кутку стукав сокирою, готуючи труну з старих дощок, зірваних з даху каплиці. Марусю убирали осінніми квітами. Ва­лек спав у кутку, здригаючись уві сні всім тілом, і час від часу нервово схлипував.

Закінчення

Незабаром після описаних подій члени «по­ганого товариства» розвіялись у різні сторони. Тибурцій і Валек зовсім несподівано зникли, і ніхто не міг сказати, куди вони подались тепер, як ніхто не знає, звідки вони прийшли в наше місто.

Стара каплиця дуже потерпіла від часу. Спо­чатку у неї провалився дах, продавивши стелю підземелля. Потім навколо каплиці почали утво­рюватися обвали, і вона зробилася ще похмурі­шою ; ще голосніше виють в ній пугачі, а вогні на могилах темними осінніми ночами спалахують синім зловісним світлом.

Тільки одна могила, обгороджена парканчи­ком, щовесни зеленіла свіжим дерном, рясніла квітами. Ми з Сонею, а іноді навіть з батьком, відвідували цю могилу; ми любили сидіти на ній у затінку лопотливої берези, проти міста, що тихо виблискувало в тумані. Тут ми з сестрою ра­зом читали, думали, ділилися своїми першими молодими думками, першими планами крилатої і чесної юності.

Коли ж надійшов час і нам залишити тихе рідне місто, тут же, в останній день, ми обоє, сповнені життя і надії, виголошували над ма­ленькою могилкою свої обітниці.

[1] Шлагбаум — перекладина на заставах міста, що перекриває проїзд або прохід.

[2] Єзуїти — католицькі ченці.

[3] Лотоки — тут: лопаті млинового колеса.

[4] Кадило — церковна річ.