Костик-хвостик

Відколи почались канікули, всім хлопцям роздолля. Цілі дні вони або рибу вудять, або раків печерують, або гнізда в лісі розшукують. Тільки Петрикові хоч сядь та й плач. Не те, щоб його не пускали з дому. Ні. Його, звичайно, пускають, але при цьому неодмінно скажуть:

— Тільки нехай і Костик з тобою гуляє…

Та яка з тим Костиком гульня? йому ж іще і п’яти років нема. А Петрик уже в третій клас перейшов. І всі Петрикові друзі теж. Поміж них тільки Петрик має тягати за собою малого. Бо Костик його брат. Теж брат називається! Був би такий, як у Борьки-товстуна — семикласник, найкращий воротар у школі. А то сором тільки, а не брат.

Оце повиламують хлопці собі по хворостині й гайда до лісу. А Костик протупає за ними кроків десять і в плач. То колючку заскалить, то так — «ніжки болять». Це щоб «на коня» його Петрик посадив, на плечі, тобто. І попробуй тоді побігти за хлопцями з таким опецьком на плечах!

А хлопці глузують:

— Гей, Петрику! Що воно в тебе за хвіст такий, що бігти не дає?

— Не хвіст, а хвостище. Костище-хвостище.

Як на зло ще і Костик не змовчить. Закопилить губу і пхинькає:

— Не Костище, не Костище, а Костик…

— Костик-хвостик! Костик-хвостик! — ще дужче заливаються хлопці.

Думаєте, легко Петрикові такі глузування кожного дня вислуховувати?

А то сидить Петрик між хлопцями з вудкою, тихо-тихо, щоб риби не сполохати. Якої риби? А ви думаєте, що в Малявці риби немає? Ну, линів може і небагато, а от бубирів то й цілий десяток упіймати можна. Хлопці кажуть, що ловили. І Петрик вловив би, коли б не морока із Костиком.

Ну хоч би раз він тихо всидів! Не встигнеш вудку закинути, як він уже починає соватись:

— Скоро вже? Чого ж вона так довго не клює? Ну, клюй… клюй…

А далі розійдеться і з усієї сили галасує:

— Рибко-рибко, припливи! Рибко-рибко, припливи!..

Та хіба хлопці витримають такий лемент?

— Ей ти, нянько! — сердито обзивається найзавзятіший рибалка рудий Сашко. — Забирайся звідси з своїм Костиком-хвостиком. Рибу тільки розганяєте!

Доводиться брати свого «хвостика» за руку і плентатись додому.

А дома ще й баба Ликера не втерпить, щоб не зачепити:

— Що це ви, рибалки, і котові рибки не принесли? Він же вас, бідолаха, ждав- ждав, та все вмивався…

Ні, далі так Петрик не міг витримати! Невже він не доведе хлопцям, що не гірший від них? А бабі Ликері принесе цілісеньку низку риби.

— Нате, жарте на вечерю!..

І сьогодні, як тільки вийшли вони на вулицю, Петрик раптом зупинився:

—- Костику! Чуєш, Костику! Принеси мого піджачка. Я тобі чогось смачного нарву. В кишеню…

— А ти в пазуху, — підказує Костик, аби тільки не вертатись.

— Еге ж — у пазуху! Розсиплю. Кажу— піджачок треба.

— А чого ти нарвеш — шовковиць чи гороху? — допитується Костик.

— Не скажу, поки піджака не принесеш, — сердиться Петрик.

І Костик прожогом летить у хату.

Цього тільки Петрикові й треба. Він завертає за повітку і мчить навпростець до річки. Тепер хлопці переконаються, на що він здатний!

А хлопці сидять з вудками.

— Еге! — замість вітання дивується рудий Сашко. — А де ж це ти свого «хвоста» загубив?

— Він не загубив, а баба Ликера дубцем відбила! — пирхає Борька-товстун, той самий, у якого брат воротар.

Петрик, нахмурившись, закидає вудку і зосереджено слідкує за поплавцем. Та риба й не збирається клювати. Ну, хоч що хоч роби! Петрик і черв’яка міняв, і плював на нього — не клює. У хлопців теж немає кльову. Та хіба вони втримаються, щоб не дошкулити Петрикові.

— Що, нянько, нікому рибки покликати? Рибко-рибко, припливи! — тоненьким голоском підспівує Борька-товстун.

— Хай жде, поки припливе! Рибка знає, до кого пливти, — підхоплює рудий Саш- Хіба йому рибу ловити? йому штанці Костикові підтягати та соплі втирати.

Цього Петрик не витримує. Тремтячим від образи голосом він вигукує:

Ну і ловіть своїх бубирів дохлих! А я в ліс піду. Я там нове гніздо знаю.

Порожнє? — насміхається рудий Сашко.

І від того, що гніздечко справді порожнє, Петрикові боляче до сліз. Бач які! Ну і нехай. Він і без хлопців обійдеться.

Один-однісінький Петрик поволі тюпає понад річкою. Сам, навіть без «хвостика».

Петрикові вчувається голос братіка: «А вони теж нічого не впіймали! Тільки задаються. Бач які!..» Так він кожного разу пробував утішати Петрика. А той у відповідь сердито шльопав його нижче спини: «Через тебе все…» А через кого ж тепер?..

Та хіба від цього легше? І що він у тому лісі сам робитиме? Хоч би вже Костик був. Дубця б йому Петрик вирізав для «коня» та батіжка сплів би з кори… А й справді, він зараз Костикові батіжка зробить. На пужалні такі візерунки повирізує, що хлопцям і не снилося.

Із батіжком і добрячим «конем» у руках Петрик зупиняється біля хвіртки й голосно кличе:

— Костику! Костику!..

— А чого це ти розкричався? — обзивається бабка Ликера і прямує до воріт.

— А Костик де? — питає в неї Петрик.

— Як — де? — сплескує руками бабка. — Він же за тобою побіг.

— Ку-у-ди? — заїкається переляканий Петрик.

Баба Ликера якусь мить стоїть нерухомо, а потім хапає Петрика за плечі і починає трясти:

— Ах ти ж, песиголовцю! Ах ти ж, поганцю! Утік від дитини, щоб ти був і не вернувся. Дитятко моє! Може втопилося десь у тій проклятій річці, висохла б вона! А чи в лісі заблудилося та перелякалось на смерть!

Від цих бабусиних слів у Петрика перехоплює подих, а ноги дрібно-дрібно тремтять. А коли й справді з Костиком біда?

Що ж тепер буде?… Що буде?.. І в усьому він, Петрик, винен!

— Ба-ба-бусю! — белькоче хлопець, вириваючись із ослаблих старечих рук. — Я побіжу… знайду… Я зараз знайду…

— Знайду! — бабуся знесилено опускається на колоду біля хвіртки. — І додому не вертайся без нього! Чуєш, горе ти моє! Бо поб’ю на тобі все ломаччя, що оце приніс…

Петрик не йде, а летить…

— Костику! Костику! — кричить він, розводячи руками гілки верболозу.

— Що, няню! Дитятко втікло?.. — зустрічають насмішками хлопці, але Петрик не чує.

— Костика не бачили? — з надією кидається він до них.

— Втопився твій «хвостик»! — скалить зуби Борька-товстун, і всі регочуть.

— Втопився? — хрипко виривається в Петрика, і від його голосу хлопці раптом замовкають.

А Петрик заливається нестерпним плачем.

— Ні, ні… ми його не бачили… — нерішуче тупцює біля нього рудий Сашко і погрожує кулаком Борьці — знайшов чим жартувать!

— А де він? Де? — через силу вимовляє Петрик. — Де? Це через вас усе! Через вас!..

І відвернувшись, іде геть, залишивши зніяковілих, похнюплених хлопців.

Тепер до лісу! Петрик, не втрачаючи надії, повертає на знайому стежку.

— Костику! Костику!

Голос у Петрика хрипкий від стримуваних сліз. І навряд чи його почує малий бра- тік, якщо він навіть десь недалеко. Але Петрик гукає далі, продираючись поміж кущами ліщини і жалячи ноги кропивою. Що б не сталося, він знайде братіка!

Та Костик неначе у воду впав. У лісі його немає. В селі теж ніхто не бачив. І Петрикові тепер хоч додому не вертайся. І не тому, що бабуся битиме. Вона не б’є, то тільки пригрожує. Петрикові страшно бачити її сльози, і страшно, дуже страшно не почути у дворі шепелявого Костикового голосу. Але йти до хати треба…

Нерішуче потупцювавши біля шовковиці в кінці городу, Петрик пірнає в соняшники. І вийшовши на стежку, мало не підскакує від радості. В холодку, біля гороху спить Костик. Під головою у нього Петриків піджак. Із кишені виглядає кілька стрючків гороху. Костик солодко посміхається уві сні синіми від шовковиць губами.

Несподівана ніжність охоплює Петрика. Він обережно бере сонного братіка на руки і несе, зовсім не відчуваючи його ваги, не відчуваючи, що ноги аж гудуть від утоми.