Нюренберзьке яйце

Мабуть, всі ви, діточки, бачили годинник; можете дізнатись, глянувши на нього чи то вдень, чи вночі, котра година, можете почислити кожну хвилинку. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрізняли лишень весну, літо, осінь та зиму, а добу ділили на день та ніч. В літній ясний день, коли сонечко весело сяє на небі,— пізнавали люди, яка пора; але вночі або в глуху осінь не вміли дати собі ради. Не раз і не два думали люди над тим, як запобігти лихові. Та якось нічого путнього не вигадували. Один англійський король звелів наробити однакових каганців[1], розчислити, скільки їх може згоріти в добу, і відтак, засвічуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирі. Треба було, щоб каганці горіли невиводно, щоб і вдень і вночі чоловік доглядав їх та засвічував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опісля видумали люди піщаний годинник. Брали дві скляні пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрібненьким піском і злучали їх шийками докупи так, щоби пісок міг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пісок з горішньої пляшечки пересиплеться в долішню — перевертають її догори денцем, і пісок знов сиплеться, як досі. Недорогий і дуже простий такий годинник, але і з ним чимало замороки,— раз у раз треба назирати за ним. Напослідок винайшли дзиґарі вежові. Хто й як перший вигадав се диво — незвісно. Кажуть, начебто араби перші вміли робити дзиґарі і що арабський каліф Гарун-аль-Рашід в р. 807 прислав дзиґарі в дарунок французькому королеві Каролю Великому. Тодішні дзиґарі не дзвонили і не мали вагадла[2]. Вагадло приробили аж в XVII віці. Тоді також поділили годину на 60 хвиль[3], а хвилю на 60 хвилинок[4]. У великій пригоді стали людям дзиґарі.

Але їх можна було побачити лише на баштах королівських та князівських замків. Вандрівник[5] не міг користати з них, бо були дуже здорові і тяжкі. Про бідних людей годі і казати: вони мусили вдовольнитися поміччю сонця, котре однаково світить і багатим, і бідним.

Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник вигідніший та дешевший, щоб усі люди могли користати з нього.

На початку XVI віку в городі Нюренберзі проживав один мідник — Петро Гельє. Старість білим волосом припорошила його голову, але він не згортав рук, не кидав праці. Всі мали його за чесного чоловіка та доброго робітника. Опріч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механіці.

Раз якось навідався до нього один італіянець, з котрим Гельє, вандруючи, запізнався в Флоренції[6]. Від того часу старий мідник кинув своє ремесло, по цілих днях читав книжки, рисував і вирізував всілякі шруби[7] та коліщатка.

Жінка Гельє та двоє дорослих синів його не могли взяти втямки, чому такий працьовитий чоловік кинув роботу, і від світання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє і, кинувши власну оселю, перебрався до своєї заміжньої дочки. Добра донька дуже кохала свого батька, захистила його і, хоч сама була вбога, все робила, щоб заспокоїти його старість. На лихо, чоловік її, кравець, був страшенно цікавий і відтоді, як старий тесть оселився в його хаті, на хвилинку не мав спокою. Цікавий кравець не знав механіки, і всілякі коліщатка, шруби, з котрими раз у раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Він слідив очима за кожним кроком тестя.

Одної днини старий мідник пішов до міста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестевої кімнати, радий, що може заспокоїти свою цікавість. Здивований, майже з острахом роздивлявся він по кімнаті, оглядав кожний кусок дроту, міді, заліза… Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всілякими струментами вглядів він кругленьку, невелику штучку, котра якось дивно стукотіла і сичала. Спершу він подумав, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха — стукотить; приклав до другого не вгаває. Холодний піт обілляв бідного кравця. Йому видалось, що в тій кругленькій штучці сидить нечиста сила, і, недовго думавши, зо всієї сили кинув нею об стіну, а сам, не озираючись, вибіг з кімнати, хрестячись та читаючи молитву.

От воно що! — думав він.— От чого коханий тесть зачиняється в хаті, ховається від людей! Недарма ж жінка та діти витрутили тебе з хати! Спізнався з чортом і зачинив його в машинці. Годі! Не хочу жити під одним дахом з чортякою! Ще, борони Боже, на суд потягнуть!..»

Вернувшись додому і побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стільки праці, стільки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в одній хаті з чортом. Нещасний Гельє зв’язав у вузлик своє майно і вибіг з хати на вулицю. Тяжко йому було. Він думав:

«Я старий, немощний… Прийде незабаром смерть і разом зі мною покладе в домовину і мою думку… І я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще ніхто не йме мені віри, всі цураються мене, мов божевільного. Що мені робити бідному на світі?.. Ось що зроблю: піду до судді, допрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже ніхто не перешкоджатиме мені».

Так подумав та й пішов до судді.

Суддя тільки що скінчив свою роботу і хтів іти обідати. Побачивши нового прохача, він дуже здивувався.

— Добродію! — сказав Гельє.— Зробіть мені велику ласку: звеліть мене ув’язнити.

Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще більше: він подумав, що старий збожеволів, і пильно глянув на нього.

— Чого ж тобі так забажалось тюрми? — спитав він.

— Я, бачте, мушу скінчити одну дуже важну роботу, та, на лихо, не можу знайти затишного куточка, щоб мені не перешкоджали. В тюрмі вже напевне ніхто не перешкоджатиме мені.

Надаремне силувався суддя упевнити старого механіка, що в тюрмі не так-то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелів ув’язнити його. Дуже зацікавив суддю старий Петро. Щоб дізнатись про нього ще більше, суддя пішов до його жінки й почав розпитувати її про чоловіка.

— Мій чоловік божевільний,— відказала жінка,— він закинув роботу, цілими днями порається з книжками.

І сини не боронили батька. Тоді суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевільним та казав, що він запродав душу нечистій силі. Бідна дочка плакала, боронила батька, як уміла, але н ніхто не слухав.

Повірив суддя, що Гельє й справді збожеволів, і звелів усім родичам Петра зібратися, щоб при них випитати його і вже напевне завіритися, що він божевільний.

У визначений день зібралися в суді всі родичі Петра. Послали в тюрму за ним і незабаром привели його.

Він увійшов до зали з повагою. Очі його дивились ясно та розумно. Лице сіяло тихою радістю. В руці він тримав невелику штучку, схожу до яйця, в котрій щось стукотіло.

— Панове судді,— сказав Петро,— от чого мені так бажалось дістатися до тюрми! Ми з моїм приятелем італіянцем довго вчились механіки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зроблені дзиґарі на баштах, і напослідок самі наважились зробити такий годинник, тільки маленький. Приятель мій постачав мені книжки, радив де в чому, а я взявся до роботи. Змовились ми мовчати, нікому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обійдеться. Опріч цього, в Нюренберзі чимало зручних механіків, і я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувався моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скінчена, не маю з чим таїтись.

Із сими словами він показав машинку. То був годинник, чи н ю р е н б е р з ь к е  я й ц е. Так назвали його, бо був схожий до яйця.

Всі судді і хто лиш був в залі з зачудуванням дивились на годинник Петра Гельє, а він кождому розказував, як той годинник зроблений.

Жінка та сини засоромились і почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощів, а зять переконався, що в машинці нема нечистої сили. Скоро вістка про новий годинник розійшлася по цілому Нюренберзі, почали всі поважати мідника Гельє.