Ляклива орхідея

Хоч мало хто з відвідувачів «Білого оленя» допустить, що бодай одна розповідь Гаррі Пурвіса — щира правда, кожен погодиться, що деякі розповіді більш імовірні, ніж інші. А «Ляклива орхідея» на шкалі ймовірності займає, мабуть, не останнє місце.

Не пригадую, який привід використав Гаррі для цієї розповіді: можливо, то був чистісінький випадок, коли хтось із любителів орхідей приніс до таверни оте чудисько. Та, зрештою, це не має значення. Я добре пам’ятаю саму розповідь, а це єдине, що справді щось важить.

Пригода цього разу не стосувалася жодного з численних родичів Гаррі. Героєм (якщо можна так його назвати) цієї оранжерейної епопеї був сумирний дрібний урядовець на ймення Геркулес Кітінг. Але не подумайте, що це найдивовижніша частина розповіді, трохи потерпіть.

Геркулес не таке ймення, щоб чоловікові легко було його носити, навіть якщо воно йому пристало; коли ж зріст у вас всього чотири фути й дев’ять дюймів, а вигляд такий, що й прийшовши курс фізичної підготовки, ви важите дев’яносто сім фунтів, — то тут справді важко вам позаздрити. Можливо, цим і пояснюється те, що Геркулес не бував на людях і майже весь час пропадав в оранжереї в глибині саду, його потреби були дуже скромні, і на себе- він витрачав зовсім мало грошей, зате колекція орхідей та кактусів у нього була напрочуд гарна. Він зажив неабиякої слави серед кактусофілів і часто одержував з найвіддаленіших куточків земної кулі пакуночки, що тхнули цвіллю й тропічними джунглями.

У нього на всьому білому світі була одна-єдина родичка, тітка Генрієтта. Більшої протилежності, ніж та, що існувала між Геркулесом і Генрієттою, важко собі й уявити. Дебела, висока, завжди одягнена в твідовий костюм досить-таки екстравагантного крою, вона відчайдушно гасала на «ягуарі» й палила сигарету за сигаретою. На прожиття Генрієтта заробляла — і непогано заробляла, — розводячи собак. Вона рідко виходила з дому без пари найліпших своїх годованців, і то були не якісь там мініатюрні песики, що їх дами полюбляють носити в сумочках. Собачий розплідник міс Кітінг спеціалізувався на датських догах, східноєвропейських вівчарках та сенбернарах.

Генрієтта, справедливо зневажаючи чоловіків, як слабшу стать, ніколи не була одружена. Проте з невідомих причин вона опікувалася Геркулесом, як рідний дядько (так, саме дядько), і майже щотижня приїздила провідати його. То були досить дивні стосунки: можливо, Генрієтту тішило те, що Геркулес давав їй змогу виявити її почуття зверхності. Якби вона вважала його справжнім чоловіком, то їхні взаємини, напевне, не склалися б так щасливо. А втім, Генрієтта щиро любила свого небожа й завжди ним опікувалася з добрим серцем.

Як і слід було сподіватися, це піклування тільки збільшувало і так занадто розвинений у Геркулеса комплекс неповноцінності. Спочатку він просто тернів свою тітку, потім почав боятися її регулярних відвідин, її гучного голосу й .ручкання, від якого мало не тріщали його кості, і кінець кінцем дійшло до того, що він зненавидів її. З часом почуття ненависті стало домінуючим у його житті, переваживши навіть любов до орхідей. Але він намагався не виявляти його, розуміючи, що коли тітка Генрієтта довідається, як він її «любить», вона роздере його навпіл і кине своїм вовкодавам.

Отож Геркулес ніяк не наважувався виявити свої справжні почуття. Він мусив бути дуже чемним з тіткою Генрієттою навіть тоді, коли почував, що ладен убити її. Але це почуття таки частенько проймало його, хоч він і знав, що нічого заподіяти їй не зможе. Аж ось одного разу…

Як запевняв продавець, та орхідея прибула звідкись аж «з-над Амазонки», — адреса була досить-таки невиразна. Коли Геркулес уперше побачив її, вона не справила ніякого враження навіть на нього, що так кохався в орхідеях. Безформний корінець розміром з кулак — оце й усе. Від нього дуже тхнуло гнилятиною, схожою на відразливий трупний запах. Геркулес не був певен, чи виживе той корінець, і сказав про це продавцеві. Саме тому, мабуть, той і продав його за безцінь, і Геркулес ніс орхідею додому без великої радості.

Протягом першого місяця орхідея не виявляла жодних ознак життя, та це не турбувало Геркулеса. Потім одного дня з’явився крихітний зелений паросток і потягся до світла. Невдовзі з нього виріс дебелий стовбур завгрубшки з чоловічу руку, якогось ядучо-зеленого кольору. Верхівку стовбура увінчували якісь дивовижні гулі. Геркулес тепер неабияк хвилювався, гадаючи, що це, певне, якийсь новий вид орхідеї прибився до його берега.

Рослина росла тепер справді фантастичними темпами: незабаром вона вже перевищила самого Геркулеса, хоч, правда, він був зросту далеко не велетенського. До того ж гулі на верхівці теж ніби розвивалися, і здавалося, що орхідея ось-ось розквітне. Геркулес чекав цього з тривогою, бо знав, що життя деяких квіток дуже коротке, а тому й проводив в оранжереї стільки часу, скільки міг. Та, незважаючи на всю його пильність, орхідея розцвіла вночі, коли він спав.

Вранці з неї майже до самої землі звисали вісім вусиків. Вони розвивалися, мабуть, усередині рослини і виткнулися раптово, за одну ніч. Геркулес дивився зачудовано на це незвичайне явище, а потім, замислений, пішов на роботу.

Того вечора, поливаючи рослину і розпушуючи землю довкола неї, він помітив ще більше диво: вусики потовщали й не висіли без руху, а погойдувалися, немов жили своїм власним життям. Навіть Геркулеса, незважаючи на його інтерес і зацікавлення, це не на жарт стурбувало.

За кілька днів у нього вже не було ніякого сумніву: коли він наближався до орхідеї, вусики починали ворушитися йому назустріч, навіваючи неприємні асоціації. Враження, що рослина голодна, було таке сильне, аж Геркулесові робилося моторошно і невиразна, думка підсвідомо починала мучити його. Минуло багато часу, поки він здогадався, в чому річ, і, сказавши сам собі: «Авжеж! Ну й дурень же я!» — побіг до місцевої бібліотеки. Там він просидів півгодини, з величезною цікавістю перечитавши невеличке оповідання Герберта Уеллса «Дивовижна орхідея».

«Боже мій!» — подумав Геркулес, скінчивши читати. Поки що він не відчував дурманного запаху, що ним орхідея мала запаморочувати свою жертву, але всі інші характерні ознаки цілком сходилися. Геркулес повернувся додому сам не свій.

Відчинивши двері оранжереї, він став на порозі й подивився на свою орхідею. Уважно. зміряв поглядом довжину вусиків (спіймав себе на тому, що вже називає їх щупальцями) і підійшов на безпечну відстань. Здавалося, що орхідея й справді прибрала якогось настороженого й погрозливого вигляду, властивого скоріше тваринам, аніж рослинам.

«Але ж це безглуздя! — подумав він. — Такого в житті не буває. Ну, та я знайду спосіб усе це перевірити…»

Геркулес вийшов з оранжереї й за кілька хвилин повернувся з мітлищем, на один кінець якого настромив шматок сирого м’яса. Поволі, як той приборкувач левів, що наближається до свого підопічного під час обіду, почав наближатися до орхідеї.

В перші дві хвилини нічого не сталося. Потім два вусики заколихалися туди-сюди, неначе рослина на щось зважувалась. Нараз вони затанцювали з такою швидкістю, що їх зовсім не стало видно. Вусики обвилися навколо м’яса, і Геркулес відчув, як за край мітлища щось сильно смикнуло. М’ясо. зникло: орхідея притисла його до своїх (якщо можна так сказати) грудей.

— Бий тебе сила божа! — вигукнув. Геркулес. А з ним рідко. траплялося, щоб він лаявся.

Протягом доби орхідея не виявляла ніяких ознак життя. Вона чекала, поки м’ясо трохи зіпсується, а тим часом у неї розвивалися органи травлення. Наступного дня шматок м’яса, який усе ще було видно, вкрило щось схоже на мереживо коротеньких корінців. Надвечір м’ясо зникло зовсім.

Рослина скуштувала крові.

Спостерігаючи своє відкриття, Геркулес переживав якісь дивні, суперечливі почуття. Часом рослина здавалася йому якимсь страховищем, і він відчував перед нею жах. Орхідея стала тепер надзвичайно сильна, і якби він потрапив у її лабета, йому тут був би й кінець. Та, певна річ, він остерігався її — поливав рослину з безпечної відстані, а не зовсім звичайну для неї їжу просто кидав туди, куди сягали її щупальці. Рослина з’їдала щодня по фунту сирого м’яса, та Геркулес відчував, що, якби він дав їй більше, вона упоралася б і з не такою порцією.

А взагалі цілком природні сумніви в ньому переважувало почуття тріумфу: адже таке ботанічне диво потрапило до його рук! Як тільки йому заманеться, він зможе прославитися на цілий світ. І, що характерно для його дещо обмеженого світогляду, — йому ніколи не спадало на думку, що й інші люди, крім любителів орхідей, можуть зацікавитися його вихованкою.

Орхідея сягала тепер близько шести футів заввишки й, очевидно, росла й далі, але набагато повільніше, ніж досі. З цього кутка оранжереї всі рослини було перенесено, та не для того, щоб уберегти їх від хижачки, а щоб мати змогу доглядати за ними в безпеці. Геркулес протяг вірьовку через центральний прохід, щоб якось ненароком не забрести в зону тих восьми звисаючих рук.

Очевидно, орхідея мала високорозвинену нервову систему і щось дуже близьке до розуму. Вона знала, коли її мають годувати, і виявляла безсумнівні ознаки насолоди. Найфантастичніше з усього (хоч Геркулес і не був цілком цього певен) було те, що вона начебто видавала звуки. Часом, перед самою годівлею, йому вчувався якийсь неймовірно високий, десь на межі чутності, свист. Геркулес не міг збагнути, яка функція цього свисту. Невже орхідея приваблює у свої лабета здобич цим звуком? Коли так, то на нього це не вплине.

Тим часом як Геркулес робив ці цікаві відкриття, йому весь час докучала тітка Генрієтта із своїми собаками, що не були привчені до чемного поводження, хоч вона й запевняла всіх у цьому. Кожної неділі після полудня її авто з ревінням проносилося вулицею, один пес сидів поруч неї, а другий займав майже все багажне відділення. Потім вона йшла в дім, ступаючи через два східці, оглушувала Геркулеса своїм вітанням, паралізувала його сильним потиском руки і пахкала в обличчя тютюновим димом. Раніше він страшенно боявся, щоб вона його не поцілувала, але згодом переконався, що це не властиве її вдачі.

Тітка Генрієтта дещо презирливо ставилася до Геркулесових орхідей. Вона вважала, що проводити своє дозвілля в оранжереї не відпочинок, а мука. Коли вона хотіла трохи розвіятися, то вирушала в Кенію полювати великого звіра. Від цього Геркулес не любив її ще дужче, бо він ненавидів кривавий спорт. Та хоч його неприязнь до тітки дедалі зростала, він щонеділі пополудні покірно готував їй чай, і між ними відбувалася розмова tete-à-tête[1], яка принаймні зовні здавалася цілком дружньою. Генрієтта ніколи не здогадувалася, що, наливаючи їй чаю, Геркулес не раз бажав у думці, аби вона ним захлинулася; вона дуже засмутилася б, якби довідалася про це, бо, по суті, серце в неї було добре.

Геркулес не прохопився тітці Генрієтті про свого рослинного спрута. Іноді він показував їй. найцікавіші екземпляри орхідей, але цей він тримав для себе. Можливо, навіть ще до того, як повністю визрів його диявольський план, Геркулес підсвідомо вже готував для нього ґрунт.

Одного пізнього недільного вечора, коли ревіння «ягуара» розтануло в темряві і Геркулес заспокоював свої розладнані нерви в оранжереї, йому вперше сяйнула в голові цілком зріла думка. Він саме дивився на орхідею, відзначаючи, що вусики стали вже завтовшки з чоловічий палець, і раптом перед очима йому постала приємна картина: він уявив собі, як тітка Генрієтта безпорадно борсається в обіймах чудовиська, не в силі врятуватися з його кровожерних лабетів. О, це було б дуже вдале вбивство! Збожеволілий від горя небіж прибуває на місце події надто пізно, і коли поліція з’являється на його виклик, вона констатує, що все сталося внаслідок нещасливого випадку. Звісно, буде слідство, але на висновок слідчого вплине щире Геркулесове побивання.

Що довше Геркулес обмірковував цей план, то більше він йому подобався. Він не бачив нічого поганого в тому, якщо орхідея допоможе йому. Це, очевидно, буде нелегко. Треба її потренувати.

Хоч Геркулес не мав іще досвіду в таких справах та й ні з ким із фахівців не міг порадитись, все ж він винайшов цілком правильний і практичний спосіб дії. Поприв’язувавши до вудлища шматки м’яса, він розгойдував ними так, що орхідея не могла їх дістати, і вона починала несамовито хвиськати своїми щупальцями. В такі хвилини ясно чувся тонесенький писк, і Геркулес дивувався, як вона може так пищати. Він не знав також, чи є в неї органи чуття, та цю таємницю без близького спостерігання істоти нелегко було розкрити. Може, тітка Генрієтта, якщо все піде гаразд, матиме можливість зробити це цікаве відкриття — хоч їй, мабуть, буде не до того, щоб повідомити його нащадкам.

Не було ніякого сумніву в тому, що в – орхідеї стане сили упоратися з наміченою жертвою. Якось вона вирвала мітлище з Геркулесових рук, і хоч сам цей факт мало про що свідчив, огидний тріск деревини трохи згодом викликав задоволену уємішку на його тонких устах. Він став ще чемніший та уважніший до своєї тітоньки. З усякого погляду, це був зразковий небіж.

Побачивши, що його пікадорська тактика довела орхідею до потрібного стану, Геркулес подумав, чи не випробувати її на живій принаді. Ця думка не давала йому спокою кілька тижнів, і він якийсь час задумливо позирав на кожного собаку чи кота, що траплялися йому на вулиці, та врешті облишив її з досить-таки дивної причини: в- нього було для цього надто м’яке серце. Тітка Генрієтта мала стати першою жертвою.

Протягом двох тижнів морив він орхідею голодом, перше ніж зважився виконати свій план. Він хотів розпалити її апетит, щоб наслідки сутички були певніші. Отож, віднісши на кухню чашки після чаю і сівши так, щоб на нього не йшов дим від тітчиної сигарети, Геркулес ніби між іншим сказав:

— Я хочу вам щось показати, тітонько. Вирішив зробити вам несподіванку. Помрете зо сміху.

«Хоч це й не зовсім точне визначення, — подумав він, — але передає загальну ідею».

Тітонька вийняла з рота цигарку і глянула на небожа зі щирим здивуванням.

— Отже, — пробасила вона, — мене чекає якийсь сюрприз? Що ж ти задумав, шахраю? — І грайливо ляснула його по спині.

— Ви ніколи не повірите, — перевівши подих, прохрипів Геркулес. — Він в оранжереї.

— Невже?! — спитала тітонька, явно спантеличена.

— Атож. Ходімо подивитесь. Це буде справжня сенсація.

Тітонька зневажливо пирхнула, але все-таки пішла слідом за Геркулесом, більше ні про що не розпитуючи. Дві німецькі вівчарки, що досі гризли килим, занепокоєно глянули на неї і звелися на ноги, але вона махнула їм залишитися в кімнаті.

— Все гаразд, хлопці, — сказала вона, — я скоро повернуся.

«Дуже в цьому сумніваюсь», — подумав Геркулес.

Був темний вечір, світло в оранжереї не горіло. Як тільки вони увійшли досередини, тітонька сплюнула:

— Тьху, тут такий запах, як на бойні. Такий сморід я чула ще тоді, як убила слона в Булавайо і ми не могли знайти його цілий тиждень.

— Даруйте, тітонько, — перепрошував її Геркулес і підштовхував у темряві вперед. — Це те нове добриво. Проходьте далі… ще кілька ярдів. Я хочу, щоб то був для вас справжній сюрприз.

— Сподіваюсь, це не жарт,— підозріливо мовила тітонька, ступаючи ще один. крок уперед.

— Обіцяю вам, що це не жарт, — відказав Геркулес і підніс руку до вимикача. Він ледве бачив неясні обриси велетенської орхідеї: тітонька була від неї всього за десять футів. Він ще мить почекав, поки вона ввійшла в небезпечну зону, і ввімкнув світло.

Сліпуче світло залило оранжерею. Тітонька Генрієтта, здавалося, прикипіла до місця: вона стояла, взявшись у боки, перед велетенською орхідеєю. Якусь хвилину Геркулес побоювався, що вона позадкує раніше, ніж рослина почне діяти, та потім побачив — тітонька спокійно розглядає орхідею й не може збагнути, що воно за чортовиння.

Минуло ще кілька секунд, поки орхідея заворушилася. Потім звисаючі щупальця захвилювалися, замиготіли, але не так, як сподівався Геркулес. Рослина, ніби захищаючись, міцно обгорнулася ними й водночас тоненько заверещала — чистісінький тобі крик жаху. Гірко розчарований, Геркулес зрозумів страшну правду.

Його орхідея — справжня боягузка. їй ще б стало снаги вижити в диких амазонських джунглях, але несподівана поява тітоньки Генрієтти зовсім позбавила її мужності.

Що ж до гаданої жертви, то вона стояла, спостерігаючи те створіння з подивом, який швидко змінився іншим почуттям. Генрієтта крутнулася на каблуках і тицьнула пальцем на свого небожа.

— Геркулесе! — вигукнула вона. — Бідолашна злякалася на смерть. Це ти її так настрахав?

Геркулес стояв мовчки, низько похнюпивши голову від сорому й розчарування.

— Н-ні, тітонько, — відповів він тремтячим голосом. — Я гадаю, вона просто нервова.

— Я до тварин звикла, і ти це добре знаєш. Тобі слід було раніше покликати мене. З ними треба поводитись рішуче й лагідно водночас. Доброта завжди заспокійливо впливає на тварин. Ну, ну, дурненька, не бійся тітоньки, вона тебе не скривдить…

Це була, як у глибокому відчаї гадав Геркулес, обурлива картина. Тітонька Генрієтта з дивовижною ніжністю метушилася коло орхідеї, пестячи та голублячи її, доки щупальця розслабились і пронизливий виск припинився. Кілька хвилин таких пестощів, і орхідея, здавалося, поборола свій страх. Нарешті Геркулес утік, стримуючи ридання, коли одне із щупальців підповзло й почало гладити скарлючені Генрієттині пальці…

З того дня Геркулес став зовсім пропащою людиною. Генрієтта прихилила до себе його вихованку і приїздила до неї не лише в кінці, а й двічі чи тричі серед тижня. Вона не довіряла Геркулесові, що він може як слід поводитися з орхідеєю, і все підозрювала, що він залякує її. Вона привозила такі ласі шматочки, що від них навіть собаки відверталися, а орхідея з насолодою уминала їх. Запах, який досі не виходив за межі оранжереї, почав проникати в будинок…

— Отака історія, — зауважив Гаррі Пурвіс, закінчуючи цю неймовірну розповідь.— Орхідея щаслива, і тітонька Генрієтта має над чим (чи, може, над ким) владарювати. Час від часу це створіння починає тремтіти, коли по оранжереї шастає миша, і тітонька поспішає його заспокоїти.

Що ж до Геркулеса, то мало ймовірно, щоб вій тепер зважав хоч на що-небудь у світі. Він до всього збайдужів, навіть до своїх кактусів та орхідей, життя його поступово перетворилося на нікчемне рослинне існування.