Горобці
Тримав горнець між колінами, нахилився і виловлював останню ложку бараболяної юшки. Побіля сиділа жінка, сперла лікті на коліна, голову — в долоні і задивилася тупо перед собою. Сіра хустка спадала з худих плечей, в ній вона була подібною до посоловілої нетлі, що в сльоту тулиться до стіни під стріхою.
— Хоч роздави його, аби аж черепки розсипалися, то нічого не видушиш, — буркнув він і відкинув горнець.
Обтер рукавом вуса і піт з чола.
— А змучився чоловік, як не знати коло якої роботи.
— Що ж я маю казати? — спитала жінка. — Живем одним хлібом і до того хліба жадні, як до спасення.
Махнув рукою і почав нишпорити по кишенях за тютюном. Обгорілий, суворий, з кістлявими руками. Сорочка і штани вкриті пилюкою.
— Оце розбирали розвалини, що на їх місці мають збудувати церкву. Один з молодих робітників сказав тут нині таке: «Давно закопували живцем людину під церкву, а тепер ми закопуємо наш кривавий піт, поки живемо».
Полудневе сонце мліло над світом тихою благодаттю.
Обоє сиділи в тіні під риштуванням і поринали в своїх клопотах.
— Що там діти?
— А що ж би?.. Малий вернув зі школи, бо не мав зошита, але мала ледве заснула. Не буде потіхи з неї. Я лишила Мартиниху в хаті. Як прийде лікар, то вже не знаю, що й робити… Продала з хати все, що було. Світила я чолом, доки було можна, а тепер вже цілком стуманіла… Коли вже раз буде та виплата?
— Не знаю. Коли їм сподобається і якщо їх ласка буде, то кинуть якийсь гріш.
Ліг на бік. Пісна юшка, переллята лакомо в голодний шлунок, бурлила, наче тачками хтось гуркотів по сінях.
— Маєш ангельську музику… Так мене ті порохи печуть в горлі і в очах, як присок. І голова свербить. Може, та біда й намножилася з того бруду і поту?
— Приходиш все такий змучений, що падаєш, як дерево, і мені жаль рухати тебе, але нині вечором змию тобі голову і вичешу, — шепотіла вона.
Витягнула чорну, спрацьовану руку і повела по його чуприні, він підсунувся, положив голову на її коліна, вона почала ськати.
Дивився сонно на світ, зелена гілка дрижала на сонці, горобці злетіли з неї, зацвірінькали.
— Людина — як отой горобець. Ніби вільна, ніби бадьора, а притулиться де-небудь під риштуванням і не знає, який кіт чи сова чатує на нього… Але ти, небого, не бався коло мене, а йди до дітей. Я не можу нині заснути. Не знаю, чи з голоду, чи з журби. Голова розболілася і нуд до мене вчепився, як би п’яний був я… Кажеш, що малий плакав з голоду?.. Я знаю, ти не втаюй переді мною… Ну, годі лежати!..
Встав, але в ту мить заворот кинув його до стовпа, риштування загриміло, жінка підняла зойк, побачила ще раз чоловіка, почула ще один оклик: «Діти!» —і по цім стемніло їй в очах…
1907
