Нічний гість

Вже другу ніч Семен Бажура та його помічник Грицько Пасічник орють під озимину на Троянах. Це найдальше від села поле. Перед цим вони коло Березини зволікали солому скиртувальникам, а позавчора переїхали сюди, причепили плуга й гайда в загінку — від бережка з ріденьким верболозом понад річечкою аж до лісу.

І густу, таємничу стіну лісу, і столочену осоку на березі орачі бачать лиш у кінці загінки — в одному чи в другому. А між ними перед самим трактором у снопі світла біжить і біжить під гусениці їжакувата стерня, обрізана чорною смугою свіжозораної землі.

Трактор стріляє вгору червоними іскрами з труби, але мотор погуркує рівно, спокійно. Неглибоко орють, бо це ж не під буряки.

Семен Бажура пильно вдивляється в стерню з-під кущистих брів, злегка потягує за важелі. Пускає трактор понад самим краєм стерні. Бо як збочить — огріх залишиться за плугом, а як у борозну вскочить — буде «перевал». І те, і друге — брак у роботі. Так що пильнуй добре.

Грицько сидить поруч з трактористом, знічев’я позирає у вікно. Та нічого в ньому не бачить, окрім тьмяного відображення в шибці їхньої ж кабіни. Тільки коли притулитися чолом аж до шибки, то розгледиш шмат жовтого стернистого поля.

Інколи Грицько озирається. У світлі задніх фар видно, як лемеші перекидають землю. Мовби чотири чорних ручаї біжать слідом за трактором, руняться лискучими хвилями. А глянеш далі — ручаї злилися в одну суцільну скатертину ріллі.

— Дядьку Семене, давайте я трохи поорю, — просить Грицько.

— А я що ж буду робити? — зиркає на нього Бажура.

— Он скирти недалечко — відпочиньте, свіжим повітрям подихайте…

— Ну, хіба що так, — подумавши, погоджується Семен.

Він зупинив трактора, дістав з-під сидіння стару зіжмакану фуфайку.

— Ти ж гляди, Грицьку, огріхів не нароби. І на розворотах менше газуй, не спіши…

— Гаразд, — зрадів Грицько. Він у сільському профтехучилищі навчається, через два роки теж трактористом стане, а зараз у дядька Семена проходить практику. — Ви не хвилюйтесь, я ж хіба вперше за важелі сідаю…

Семен Бажура зіскочив у ріллю, глибоко вгруз у ній черевиками. «М’яка земля, — подумав, — у таку сіяти якраз добре».

Ревнув мотором трактор, затріщала під лемешами стерня, і Грицько у вікно помахав рукою до дядька Семена.

Тепер, коли трактор від’їхав, стало видно, що ніч не така вже й темна. Все небо було всіяне зорями, а ген понад лісом гострим серпиком яскраво горів місяць.

Неподалік на пригірку проти неба темніли кілька скирт. Під однією лежав чималий оберемок соломи, пахучої, м’якої. Тут і приліг утомлений Семен.

Було тепло, затишно. Бажура навіть не застебнув фуфайки. Німо височіла над ним скирта, тиша стояла довкола, тільки аж з-під лісу долинав приглушений гуркіт трактора.

Бажура незчувся, як і заснув. Коли ж розплющив очі, зір на небі поменшало, на сході воно посвітліло.

Семен зашарудів соломою, сів. І тут відчув під пахвою щось тепле, живе. Здивований, він відгорнув полу фуфайки.

— Хр-р!! — враз почулося.

З несподіванки Семен аж сахнувся. Що воно там таке?

— Хр-р!.. — пролунало знову сердито.

Тракторист хутко зірвав із себе фуфайку, потрусив її. З одежини щось випало. Просто на Семенову ногу.

— Хр-р… хр-р!.. — захарчало те «щось», шелеснуло соломою і покотилося в стерню.

— Хом’як! — вигукнув вражений Семен. — Ач, знайшов де грітися!

Бажура проказав це сердитим голосом, але одразу ж усміхнувся, крутнув головою, дивуючись із такої пригоди.

Вони посміялися вдвох із Грицьком, коли Бажура розповів йому про нічного гостя. А тут і ранок настав, скінчилась їхня зміна.

Наступну ніч знову орали на Троянах. Грицько, як і вчора, під ранок спровадив дядька Семена на відпочинок, а сам сів за важелі.

Бажура знайшов своє вчорашнє кубло, розворушив солому, аби м’якше було, ліг — і зразу ж заснув.

Коли ж прокинувся…

«Чи це мені сниться, чи насправді діється?» — подумав. Просунув руку під фуфайку… Так і є!.. Пальці намацали м’яку, теплу шерсть.

Розбурканий хом’як завовтузився у своїй схованці.

— Що, друже, перебив тобі сон? — засміявся Бажура.

На цей раз хом’як, виборсавшись з-під фуфайки, не одразу втік. Поглянув на тракториста, прохрипів щось, мовби подякував за притулок, і вже по тому повагом побрів у степ.

…На Троянах оранка скінчилась. Поле розкинулось рівне, чорне. Лиш уранці рілля бралася сивим туманцем, але сонце швидко зганяло його.

Бажура з Грицьком переїхали з плугами під Березину, де скиртувальники вже справилися з соломою.

— Ну, дядьку Семене, чекайте вночі гостя, — пожартував Грицько, змащуючи солідолом плуга. — Як же хом’як там без вас ночуватиме?

Семен підвів голову од двигуна.

— А що ти думаєш, Грицьку? — сказав серйозно. — Все може бути. Спробуй сам заночувати у скирті. Холодно!..